Не існує спеціального порядку відшкодування шкоди за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об’єкт нежитлової нерухомості

Норма про відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, за рахунок коштів Державного бюджету (ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом») не породжує легітимного очікування щодо отримання  такого відшкодування незалежно від того, на якій території – підконтрольній чи непідконтрольній Україні – мав місце терористичний акт. 

4 вересня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 265/6582/16-ц за позовом власниці торгівельного приміщення до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди.

4 листопада 2016 р. позивачка подала до суду позовну заяву, в якій  просила відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України заподіяну терористичним актом шкоду у розмірі 888 715 грн за пошкоджене торгівельне приміщення, належне їй на праві власності, розташоване у мікрорайоні «Східний» м. Маріуполя. Позов мотивувала тим, що згідно з розпорядженням КМ України № 1275-р від 2 грудня 2015 р. м. Маріуполь належить до населених пунктів, в яких проводилася антитерористична операція. Місто Маріуполь не належить до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють їхні повноваження відповідно до розпорядження КМ України № 1085 від 7 листопада 2014 р. Станом на 24 січня 2015 р. органи державної влади на території м. Маріуполя Донецької області здійснювали повноваження в повному обсязі, проте досі не відшкодували завдану позивачці шкоду, а торгівельний об’єкт досі не є відновленим.

20 квітня 2017 року Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя Донецької області ухвалив рішення, залишене без змін рішенням Апеляційного суду Донецької області, яким позов задовольнив, обґрунтувавши своє рішення тим, що шкода позивачці завдана терористичним актом – артобстрілом житлових районів міста Маріуполя – у період проведення антитерористичної операції. Відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, згідно зі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини. Відшкодувавши шкоду фізичній особі, держава отримує право вимоги до особи, винної у терористичному акті. За змістом ст.ст. 1, 11 і 19 Закону встановлення осіб, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 Закону.

У серпні 2017 р. КМ України, від імені якого діяло ГТУЮ у Донецькій області, подав до касаційну скаргу, яку обґрунтував тим, що відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, не належить до повноважень КМ України, він не є належним представником держави у цій справі та не є розпорядником бюджетних коштів.

12 грудня 2018 р. Верховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з тих мотивів, що у цій справі є виключна правова проблема, вирішення якої потрібне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом.

Велика Палата звернула увагу на те, що ч. 1 ст. 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (ч. 2 ст. 19 Закону). З огляду на зміст вказаних приписів реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об’єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.

Відповідно до ч. 8 ст. 86 і ч. 3 ст. 89 Кодексу цивільного захисту України постановою КМ України від 18 грудня 2013 р. № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, який викладений у редакції постанови КМ України від 10 липня 2019 р. № 623. Однак Порядок не поширюється на випадки відшкодування державою шкоди постраждалим від пошкодження торгівельних об’єктів, інших нежитлових будівель і споруд внаслідок терористичного акта (незалежно від того, чи таке пошкодження відбулося під час і на території проведення антитерористичної операції, чи ні).

На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у ст. 19 Закону право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції торгівельний об’єкт незалежно від того, на якій території – підконтрольній чи непідконтрольній Україні – мав місце вказаний акт.

З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і застосована судом ст. 85 КЦЗ України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності торгівельного об’єкта, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки. Тим більше, немає підстав вважати, що такий інтерес становить реальну вартість торгівельного об’єкта на час розгляду справи. Застосування апеляційним судом до спірних правовідносин за аналогією закону (ч. 8 ст. 8 ЦПК України у зазначеній редакції) приписів ст. 86 КЦЗ України для реалізації позивачкою права, передбаченого у ст. 19 Закону Велика Палата визнала помилковим, оскільки передбачене у ст. 86 КЦЗ України правове регулювання стосується правовідносин, які не є подібними до тих, які склалися між сторонами спору у справі.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об’єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов’язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, Велика Палата рішення судів попередніх інстанцій скасувала та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Поділитися

Твітнути