Неможливо встановити факт постійного проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі наданих ним доказів, які не містять інформації про це - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Неможливо встановити факт постійного проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі наданих ним доказів, які не містять інформації про це

Дата публікації:

21 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 740/4027/20 задовольнив касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України у справі, в якій не видалося можливим встановити факт постійного проживання заявника на території України.

Особа звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 р.

Міськрайонний суд відмовив у задоволенні заяви, мотивуючи рішення тим, що зазначені заявницею обставини про її проживання до 2000 р., зокрема і станом на серпень 1991 р. на території Криму, тобто України, не доведено жодним доказом.

Читайте також: Процедура отримання громадянства України

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Апеляційний суд рішення міськрайонного суду скасував та задовольнив заяву з тих мотивів, що при розгляді цієї заяви встановлюється лише факт проживання заявниці станом на 24 серпня 1991 р. на території України, а не отримання нею громадянства України. У цій справі достовірно підтверджено, що родина заявниці проживала на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», до, після, а також станом на 24 серпня 1991 р.

У касаційній скарзі Управління Державної міграційної служби України зазначало, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт особистого постійного проживання заявниці на території України станом на 24 серпня 1991 р. Норми законодавства передбачають необхідність підтвердження факту проживання на території України станом на певну дату саме конкретної особи, а не членів її сім`ї.

Читайте також: Процедура прийняття до громадянства України

Верховний Суд вказав, що Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 р., в редакції Указу Президента України № 588/2006 від 27 червня 2006 р., затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень.

Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 р. на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (ч. 1 ст. 8 Закону) подає документи, передбачені пп. «а» – «в» п. 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.

Читайте також: Стирають кордони для бізнесу та цифрових кочівників: e-Residency приймає виклики пандемічного світу

Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують цей факт, або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Щодо наданих заявницею документів Верховний Суд зазначив, що працевлаштування її матері станом на лютий 1991 р. палатною санітаркою у лікарні не може бути беззаперечним доказом проживання заявниці на території України, оскільки станом на 1991 р. вона була повнолітньою.

Надана заявницею довідка зі школи також не може доказом факту її проживання на території України станом на 1991 р., оскільки містить інші періоди її навчання у зазначеній школі.

Також не є належним доказом акт обстеження матеріально-побутових умов проживання сім`ї/особи, складний 1 липня 2020 р., оскільки не свідчить про факт проживання заявниці у спірний період.

Враховуючи це, Верховний Суд дійшов висновку, що неможливо встановити факт постійно проживання заявника на території України станом на 1991 р. на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення місцевого суду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Помилка у назві органу досудового розслідування, допущена прокурором у постанові про визначення підслідності, не впливає на законність цього рішення

Опубліковано

on

От

2 вересня 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 722/910/19 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який стверджував про істотні порушення кримінального процесуального закону.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України, за ч. 1 ст. 309 КК України.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що при визначенні підслідності цього кримінального провадження допущено істотні порушення кримінального процесуального закону, на що не звернули уваги суди попередніх інстанцій.

Читайте також: Подача прокурором апеляційної скарги у підрозділ фельд’єгерського зв’язку в останній день передбаченого строку не вважається порушенням строку

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Верховний Суд зазначив, що захисник вважає, що прокурор незаконно визначив підслідність цього кримінального провадження за слідчим відділом ВП ГУНП області, оскільки таке рішення суперечило постанові заступника прокурора області про визначення підслідності за СУ ГУНП. Як стверджував захисник, це потягло за собою незаконність прийнятого керівником місцевої прокуратури рішення про продовження досудового розслідування, ініційоване зазначеним відділенням поліції, та подальшого розслідування в цілому. При цьому захисник не послався на жодну норму кримінального процесуального закону, яку, на його думку, порушив прокурор.

Верховний Суд, визнав зазначені доводи надуманими, оскільки з матеріалів кримінального провадження видно, що прокурор відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні був призначений на підставі постанови першого заступника прокурора області до групи прокурорів у цьому кримінальному провадженні.

Читайте також: Відсутність постанови про призначення прокурора у кримінальному провадженні обумовлює недопустимими зібраних під час розслідування доказів

Отже, визначення ним підслідності за одним із територіальних підрозділів ГУНП в входило до складу предмета прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням відповідно до ст. 36 КПК України. Підстав вважати, що визначення прокурором підслідності відбулося без дотримання правил, передбачених у ст.ст. 216 та 218 КПК України, у цьому конкретному випадку ВС не знайшов.

Крім того, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що неправильне зазначення прокурором назви органу досудового розслідування в постанові є очевидною опискою і не впливає на законність цього рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Сам лише факт щомісячної сплати набувачем коштів відчужувачу не може вважатися належним виконанням умов договору довічного утримання

Опубліковано

on

От

18 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 645/3284/19 скасував рішення апеляційного суду який помилково ототожнив поняття утримання та догляду.

Відчужувачка звернулася з позовом до набувачки про розірвання договору довічного утримання з огляду на невиконання відповідачкою його істотних умов.

Сторони уклали договір довічного утримання, за яким позивачка передала у власність відповідачки належну їй на праві власності трикімнатну квартиру. В свою чергу, відповідачка зобов’язалася довічно утримувати позивачку, надаючи їй необхідне харчування, одяг і забезпечуючи належний догляд та необхідну допомогу. Вартість харчування, одягу та необхідної допомоги сторони визначили в розмірі 400 грн щомісячно.

Читайте також: Подарувала бабуся будинок: обман має бути доведений у суді

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Позивачка вказувала, що подальше виконання відповідачкою умов договору є неможливим через її відсутність на території України.

Рішенням районного суду позов задоволено з тих мотивів, що лише сплата грошових коштів у розмірі 400 грн щомісячно не може вважатися належним виконанням відповідачкою умов договору довічного утримання.

Апеляційним судом рішення скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з тим, що умовами укладеного між сторонами договору передбачено обов`язок відповідачки довічно утримувати позивачку, надаючи їй необхідне харчування, одяг і забезпечуючи за нею належний догляд та необхідну допомогу, а вартість такого утримання визначено сторонами в розмірі 400 грн щомісячно, які відповідачкою сплачуються належним чином. Сама по собі відсутність відповідачки протягом певного часу на території України не свідчить про неналежне виконання нею умов договору щодо надання утримання у передбаченому договором розмірі.

Читайте також: Не може бути підставою для визнання заяви про відмову від спадщини недійсною невиконання у подальшому домовленостей особою, на користь якої здійснена така відмова

У касаційній скарзі позивачка зазначала, що апеляційний суд помилково ототожнив поняття утримання та догляду, а перебування відповідачки за межами України свідчить про неможливість виконання нею обов’язків з догляду.

Верховний Суд вказав, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).

Тлумачення п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов`язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій.

Читайте також: Нотаріус є податковим агентом при посвідченні договору довічного утримання між фізичними особами – вважають податківці

У цій справі позивачка посилалася на те, що відповідачка не спроможна забезпечити виконання взятих на себе зобов`язань за договором, до яких, зокрема, входить догляд за відчужувачем, оскільки перебуває за кордоном.

У договорі довічного утримання сторони погодили, що майновій оцінці в 400 грн підлягає виключно вартість харчування, одягу та необхідної допомоги. Належний догляд за відчужувачем є окремим обов`язком набувача, що передбачений в п. 5 договору.

Отже, Верховний Суд Вирішив, що встановивши, що відповідачка з 2018 р. проживає за межами України та на порушення умов договору не здійснює догляду за позивачкою, яка є особою похилого віку та потребує сторонньої допомоги, суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову та розірвання договору довічного утримання.

Водночас рішення апеляційного суду ухвалено без урахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові ВС від 19 червня 2019 р. в справі № 759/501/17, у зв’язку з чим Верховний Суд постанову апеляційного суду скасував, залишив у силі рішення суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Зміна трудової функції, характеру роботи та функціональних обов’язків працівника є переведенням, а не переміщенням

Опубліковано

on

От

26 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 607/14453/20 залишив без задоволення касаційну скаргу роботодавця, який порушив трудові права позивача.

Лікар звернувся до суду з позовом до лікарні про скасування наказу про переміщення та поновлення на попередньому місці роботи.

На думку позивача його саме перевели на іншу роботу, оскільки посада, яку він обіймав та посада, на яку його перевели, є кардинально різними за складом посадових обов`язків, змінилися істотні умови праці, про що його завчасно не було повідомлено, унаслідок чого відповідачем допущено порушення положень ч. 3 ст. 32 КЗпП.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що при винесенні відповідачем спірного наказу мало місце переведення позивача на іншу посаду, а не переміщення.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Звільненого без законної підстави працівника має бути поновлено на попередній роботі, а не на іншій рівнозначній посаді

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що на підставі оспорюваного наказу позивач був переміщений, а не переведений, на інше місце роботи, оскільки мав продовжити роботу за тією самою спеціальністю, кваліфікацією і посадою, яка була передбачена трудовим договором на попередньому місці роботи, у межах тієї самої юридичної особи та місцевості. Зміна істотних умов праці позивача не може свідчити про незаконність спірного наказу.

Верховний Суд вказав, що у п. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада  1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що згідно зі ст. 32 КЗпП переведення на іншу роботу допускається тільки за згодою працівника. Переведенням на іншу роботу вважається доручення працівникові роботи, що не відповідає спеціальності, кваліфікації чи посаді, визначеній трудовим договором.

Читайте також: Зміну істотних умов праці може бути визнано законною тільки в тому разі, якщо доведено наявність змін в організації виробництва і праці

Не вважається переведенням, що потребує згоди працівника, переміщення його на тому ж підприємстві (в установі, організації) на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ на території підприємства в межах тієї ж місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою і з тими ж істотними умовами праці. Однак і переміщення не може бути безмотивним, не обумовленим інтересами виробництва.

Переміщення може здійснюватися тільки за умови, що не змінюється жодна з істотних умов трудового договору працівника.

Читайте також: Працівник, що припинив трудовий договір достроково, має сплати роботодавцю грошове відшкодування, якщо це обумовлено та погоджено сторонами договору

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 1 листопада 2017 р. у справі № 6-1471цс17.

Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 32 КЗпП, зміна істотних умов праці включає зміну системи та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших. Перелік істотних умов праці не є вичерпним.

Про зміну істотних умов праці працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці (ч. 3 ст. 32 КЗпП). Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП (ч. 4 ст. 32 КЗпП).

Ураховуючи викладене, Верховний Суд вирішив, що суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачу було змінено істотні умови праці, у зв`язку із чим відповідач мав його попередити за два місяці про такі зміни і у випадку згоди позивача на продовження роботи перевести його на запропоновану посаду, чи у випадку незгоди на продовження роботи звільнити на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП. Проте фактично відбулося переведення позивача на іншу роботу без його згоди, яке названо переміщенням.

Доводи касаційної скарги про те, що зміна істотних умов праці позивача не може свідчити про незаконність спірного наказу відповідача суперечать положенням ч.ч. 3 та 4 ст. 32 КЗпП, аналіз яких свідчить про те, що переведення працівника на іншу роботу, в якій змінились істотні умови праці, можливе лише з його згоди.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link