Невиконання договірних обов’язків є допустимим при відмові від договору в односторонньому порядку, якщо це передбачено договором або законом - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Невиконання договірних обов’язків є допустимим при відмові від договору в односторонньому порядку, якщо це передбачено договором або законом

Дата публікації:

8 вересня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 727/898/19 задовольнив касаційну скаргу власника майна, який відмовився від договору оренди.

Орендар звернувся з позовом до власника майна про усунення перешкод в користуванні майном. У позові зазначав, що між банком та позивачем було укладено договір оренди нежитлових приміщень. Позивач продовжив користуватись ними після закінчення строку договору оренди, тому договір вважався поновленим на строк, який був встановлений договором. Але відповідач, який в 2017 р. набув право власності на спірні нежитлові приміщення, чинить перешкоди у доступі до них.

Читайте також: Користування майном після припинення договору найму здійснюється не відповідно до його умов, тобто є неправомірним користуванням

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що договір оренди продовжено на новий строк, оскільки після закінчення строку його дії орендар продовжував користуватися нежитловими приміщеннями та були відсутні заперечення орендодавця. Однак новий власник майна повідомив орендаря про розірвання договору на підставі п. 4.1 розділу договору «Строк оренди» та визначав порядок відмови від продовження договору в разі закінчення строку, на який він був укладений, не визначаючи процедури розірвання договору в односторонньому порядку.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У касаційній скарзі власник майна зазначав, що суд апеляційної інстанції фактично здійснив тлумачення умов договору (встановлено якісно новий зміст п. 4.1 договору) на порушення положень ЦК України та ототожнив поняття відмови від договору із достроковим розірванням договору в односторонньому порядку.

Читайте також: Пролонгація договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права – не одне й те саме

Верховний Суд вказав, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (ст.ст. 651654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у ст.ст. 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651 ЦК України).

Читайте також: За відсутності визначених законом підстав орендар не може вимагати зміни умов договору оренди державного чи комунального майна

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 лютого 2020 р. у справі № 910/4391/19 вказано, що: «відмова від договору найму за своєю суттю є одностороннім правочином і, з огляду на підстави такої відмови, є способом захисту порушених прав наймодавця, а тому не вимагає згоди другої сторони. За змістом статті 782 ЦК України, а також виходячи з положень статей 205, 654 ЦК України, відмова від договору має вчинятися наймодавцем письмово».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 серпня 2021 р. по справі № 456/2076/19 вказано, що «договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право – обов’язковість договору».

У цій справі:

– суди не звернули увагу, що тлумачення змісту договору оренди, зокрема шляхом порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, свідчить, що п. 4.1 встановлює право на відмову від договору будь-якої із його сторін в будь-який час, а не тільки при продовженні строку договору;

– суди не врахували, що односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків. Власник майна направив орендарю повідомлення про розірвання договору оренди на підставі п. 4.1. договору, тобто відмовився від договору;

– суди не звернули увагу, що невиконання обов’язків, встановлених договором, може відбуватися при відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;

– за таких обставин, оскільки власник майна відмовився від договору, то в позивача відсутнє суб’єктивне цивільне право, яке б підлягало захисту в судовому порядку.

Отже, врахувавши висновок, викладений у постанові ВС від 4 серпня 2021 р. по справі № 456/2076/19, Верховний Суд оскаржені судові рішення скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Advertisement

Судова практика

Використання неналежного порядку захисту трудових прав не може бути підставою для поновлення пропущеного строку на звернення до суду

Опубліковано

on

От

10 листопада 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 673/723/20 залишив без задоволення касаційну скаргу працівника, який пропустив строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Колишній працівник звернувся до суду з позовом до приватного підприємства про визнання незаконним і скасування наказу та поновлення на роботі, посилаючись на те, що згідно із трудовим законодавством не допускається звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності. Вказував, що місячний строк на звернення з позовом до суду після звільнення пропустив з поважних причин, оскільки не отримував копію наказу про звільнення і трудову книжку.

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачем не доведено свої позовні вимоги щодо його незаконного звільнення відповідачем.

Читайте також: Поважними причинами пропуску строку вважаються лише ті обставини, які були об’єктивно непереборними чи унеможливили своєчасне звернення до суду

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Апеляційний  суд змінив мотивувальну частину рішення районного суду, визнавши позов обґрунтованим, проте зазначивши про відсутність підстав для поновлення пропущеного позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки позивач трудову книжку із записом про звільнення отримав 31 січня 2020 р., а з позовом до суду він звернувся 2 червня 2020 р. Заява не містила зазначення поважних причин пропуску місячного строку з дня отримання трудової книжки.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про порушення роботодавцем вимог при звільненні позивача на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, оскільки було відсутнє спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме за угодою сторін.

Читайте також: Зміна в практиці Верховного Суду не є підставою для пропуску процесуального строку

Водночас позивач пропустив строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки, отримавши трудову книжку із записом про звільнення, позивач звернувся до суду з позовом лише через 4 місяці.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Доводи позивача про те, що він звертався до відповідних органів щодо проведення перевірки дотримання відповідачем законодавства про працю за фактом його звільнення, не можуть бути підставою для поновлення пропущеного строку, оскільки такі звернення не могли бути перешкодою в одночасному зверненні до суду з позовом про поновлення на роботі.

Читайте також: Якщо немає доказів виклику особи до суду та отримання нею ухваленого судом рішення, висновок про пропуск нею строку на його оскарження є передчасним

Помилка заявника в обранні неналежного порядку захисту його трудових прав не може слугувати достатньою причиною для обґрунтування поважності причин пропуску строків звернення до суду за їх захистом.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 р. у справі № 461/1903/16-ц.

Крім того Верховний Суд звернув увагу, що строки, визначені ст. 233 КЗпП не перериваються і не зупиняються. У цій справі місячний строк розпочався з моменту, коли позивач отримав трудову книжку, тобто з 31 січня 2020 р.

Встановивши, що позивача незаконно звільнили на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, однак він пропустив передбачений ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду з позовом, суд апеляційної інстанції, за висновком ВС, обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог у зв’язку з пропуском строку звернення з позовом до суду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Зміна думки про відмову від спадщини через поведінку особи, на користь якої відмовлено, не є підставою для визнання заяви про відмову недійсною через уведення в оману

Опубліковано

on

От

3 листопада 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 303/2113/19 залишив без задоволення касаційну скаргу спадкоємців, які підписали заяви про відмову від прийняття спадщини.

Спадкоємці звернулися до суду з позовом до своєї сестри, треті особи: приватні нотаріуси, про визнання недійсними заяв про відмову від прийняття спадщини, посилаючись на те, що відповідачка навмисно ввела їх в оману з метою стати єдиним власником спадкового майна.

Після смерті матері сторін відкрилася спадщина у вигляді житлового будинку з надвірними спорудами. За заповітом своє майно матір заповіла дітям у рівних долях. Позивачі склали заяви про відмову від прийняття спадщини на користь відповідачки, проте вона стала чинити їм перешкоди у користуванні будинком і за рішенням суду виселила одного позивача з нього.

Читайте також: Не може бути підставою для визнання заяви про відмову від спадщини недійсною невиконання у подальшому домовленостей особою, на користь якої здійснена така відмова

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням міськрайонного суду позовні вимоги задоволено на підставі ч. 1 ст. 230 ЦК України.

Апеляційним судом рішення міськрайонного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що що при прийнятті заяв позивачів державним нотаріусом роз’яснено юридичні наслідки такої відмови та зміст ст.ст. 225, 229231, 233, 12731275 ЦК України. Вказані обставини свідчать про обізнаність позивачів зі своїми правами як на прийняття спадщини, так і на відмову від неї. Правом на відкликання заяв про відмову від прийняття спадщини позивачі не скористалися. При цьому зміна думки щодо відмови від спадщини у зв’язку з невиконанням певних домовленостей у подальшому (майже через чотири роки) особою, на користь якої здійснено таку відмову, не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання такої відмови недійсною.

Читайте також: Формальний характер заяви про прийняття спадщини не може бути підставою для ненабуття права на спадщину чи тлумачитися як відмова від спадщини

Розглянувши касаційну скаргу позивачів, Верховний Суд вказав, що спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною, її може бути визнано судом недійсною з підстав, встановлених ст.ст. 225, 229231 і 233 ЦК України’.

Звернувшись до суду з цим позовом, позивачі, посилаючись на складання ними заяв про відмову від прийняття спадщини після смерті матері внаслідок обману, що мав місце з боку відповідачки, визначили підставою позову правила ст. 230 ЦК України.

Читайте також: Помилка через недбальство, незнання закону чи неправильне його тлумачення не є підставою для визнання відмови від прийняття спадщини недійсною

За висновком ВС, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши, що при підписанні заяв про відмову від спадщини позивачі зазначили, що їм роз’яснено про безумовність та беззастережність їх заяв про відмову від прийняття спадщини, а також право на відкликання цієї заяви до закінчення шестимісячного строку з часу відкриття спадщини, та з урахуванням того, що наявність умислу в діях відповідачки, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, дійшов правильних висновків про те, що позивачі як спадкоємці за законом скористалися своїм правом відмови від спадщини і відмовляючись від спадщини, усвідомлювали значення своїх дій, розуміли обставини, що мають істотне значення.

Доводи касаційної скарги про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах спростовуються тим, що до подібних висновків, як у справі, що переглядалась, дійшов Верховний Суд у постановах від 27 травня 2020 р. у справі № 646/7092/17-ц та від 11 лютого 2021 р. у справі № 467/799/19.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Громадяни, які проживають у гуртожитках, не наділені правом звернення до суду з позовами про передачу гуртожитків у власність територіальних громад

Опубліковано

on

От

24 листопада 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 591/1240/18 задовольнив частково касаційну скаргу відповідача, який довів відсутність у позивача права на звернення до суду з конкретною позовною вимогою.

Громадянин звернулася до суду з позовом до приватного акціонерного товариства, у якому просив зобов’язати ПрАТ вчинити дії щодо передачі кімнат гуртожитку у будинку до комунальної власності з метою подальшої їх приватизації за ним, оскільки після звернення до відповідача із заявою про передачу пакету документів щодо приватизації кімнат гуртожитку він відповіді не отримав.

ПрАТ звернулося до суду із зустрічним позовом про виселення позивача з кімнати, посилаючись на те, що той самовільно зайняв спірне жиле приміщення, чим порушує права товариства як власника гуртожитку, у добровільному порядку виселятись відмовляється.

Читайте також: Припинення трудового договору не є підставою для виселення працівника із сім’єю з гуртожитку

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позовну заяву задоволено, а у задоволенні зустрічного позову відмовлено з тих мотивів, що позивач має достатні та триваючі зв’язки з конкретним місцем проживання, а спірні кімнати у гуртожитку є в цілому його «житлом» у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки він вселився у кімнати гуртожитку на підставі ордеру та з дозволу адміністрації гуртожитку, переобладнав їх, постійно проживає там із 2000 р., здійснює оплату рахунків за обидві переобладнані кімнати та не має іншого житла.

Розглянувши касаційну скаргу ПрАТ, Верховний Суд вказав, що згідно з п. 6 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» передача житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян здійснюється на підставі рішення органу місцевого самоврядування.

Читайте також: Особа, яка законно вселилася в жиле приміщення як член сім`ї наймача має право позиватися про визнання наймача таким, що втратив право користування житлом

Заперечуючи проти позову, ПрАТ зазначало, що передача об’єкта у комунальну власність може відбутись лише за наявності рішення спеціального суб’єкта відповідно до ст. 5 Закону України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності», ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рішення міської ради, яким затверджено Порядок приймання-передачі до комунальної власності окремих житлових приміщень.

Тобто питання передачі спірних об’єктів залежить від того, чи буде прийняте міською радою рішення про прийняття чи неприйняття у комунальну власність спірних кімнат. Однак у матеріалах справи відсутнє рішення міської ради про прийняття до комунальної власності спірних кімнат гуртожитку.

Громадяни, які проживають у гуртожитках, не наділені правом на звернення до суду з позовами про передачу гуртожитків у власність територіальних громад, оскільки їх право на приватизацію житлових приміщень у таких гуртожитках має похідний характер й виникає лише після передачі гуртожитків у власність відповідної територіальної громади.

Читайте також: Передача гуртожитків, включених до статутних капіталів товариств, у власність територіальних громад

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зобов’язуючи ПрАТ вчинити дії щодо передачі кімнат гуртожитку до комунальної власності територіальної громади, не звернув уваги на те, що громадянин не наділений правом на звернення до суду з позовом про передачу кімнат гуртожитку у власність територіальної громади.

Крім того, встановивши, що громадянин вселився до кімнат гуртожитку на підставі ордеру на одну з них, які потім об’єднав з дозволу адміністрації гуртожитку, постійно проживає в них, сплачує комунальні послуги, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, що дає підстави стверджувати, що ці кімнати гуртожитку є в цілому його «житлом» у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для його виселення.

Тому Верховний Суд судові рішення в частині зобов’язання вчинити дії щодо передачі кімнат гуртожитку до комунальної власності з метою їх приватизації скасував і відмовив у задоволенні позову в цій частині, в іншій частині – залишив без змін.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link