Connect with us

Судова практика

Обґрунтованість призначення та проведення податкової перевірки можна оскаржувати навіть у разі допуску до такої перевірки

Незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, при оскарженні наслідків проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень платник податків не позбавлений можливості посилатися на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки.

21 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 826/17123/18 частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ на ухвалу апеляційного суду, якою відмовлено в задоволенні позову через відсутність доказів недопуску позивачем посадових осіб відповідача до проведення виїзної перевірки.

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до суду з позовом до ГУ ДФС у м. Києві, в якому просило визнати протиправними та скасувати наказ про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТОВ та податкові повідомлення-рішення.

Позивач наголошував на допущенні відповідачем процедурних порушень при проведенні перевірки, зокрема, відсутності у відповідача правових підстав для направлення запиту, попри яку позивачем була надана інформація відповідно до поданого запиту, але контролюючим органом без конкретизації того, які саме документи не надано за запитом, протиправно винесено оскаржуваний наказ. На переконання позивача, відповідачем на порушення норм чинного законодавства фактично проведено невиїзну перевірку, в той час як оскаржуваним наказом призначено виїзну.

Окружний адміністративний суд задовольнив позов повністю. Апеляційний суд скасував рішення та прийняв нову постанову про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі позивач вказував про відсутність у нормах чинного законодавства положень, які б визначали, що у разі, якщо допуск до податкової перевірки відбувся, то в подальшому предметом розгляду у суді може бути лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, а тому вважає посилання апеляційного суду на такі обставини помилковими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду передав справу на розгляд судової палати у зв’язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постановах від 13 березня 2018 р. у справі № 804/1113/16, від 24 травня 2019 р. у справі № 826/16221/15, від 3 жовтня 2019 р. у справі № 820/850/16, від 16 жовтня 2019 р. у справі № 820/11291/15, від 22 листопада 2019 р. у справі № 815/4392/15, у яких висловлено правову позицію, що саме на етапі допуску до перевірки суб’єкт господарської діяльності може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного здійснення податкового контролю щодо себе. Водночас допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні та проведенні відповідної виїзної або фактичної перевірки.

Виходячи зі змісту норм Податкового кодексу України, розглядаючи цю справу Верховний Суд зазначив, що у посадових осіб контролюючого органу виникає право на проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки, фактичної перевірки за сукупності двох умов:

1) наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава);

2) надіслання/пред’явлення оформлених відповідно до вимог Податкового кодексу України направлення та наказу на проведення перевірки, а також службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки (формальна підстава).

Законодавством встановлено випадки, коли платник податків може скористатися правом недопуску посадових осіб контролюючого органу до перевірки:

– непред’явлення або ненадіслання у випадках, визначених ПКУ, платнику податків документів, визначених “абз. 2-4 п. 81.1 ст. 81 ПКУ (направлення та наказу на проведення перевірки, службового посвідчення);

– оформлення документів, вказаних в абз. 2-3 п. 81.1 ст. 81 ПКУ, з порушенням вимог, встановлених цим пунктом.

Водночас недопуск посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки є правом, а не обов’язком платника податків, а тому реалізація права на судовий захист своїх прав та інтересів не може перебувати в залежності від використання особою своїх прав на позасудовий захист.

З урахуванням наведеного судова палата ВС в цій справі відступила від висновків про застосування норми права в подібних правовідносинах та сформувала правовий висновок, відповідно до якого незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи надалі наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатися на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень.

Таким підставам позову (за їх наявності) суди мають, насамперед, надавати правову оцінку, а якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, – переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Судово-реєстраційні парадокси

Юрій Котнюк, ЮВУ

У червні Касаційний адміністративний суд знову порадував любителів вишукувати в його практиці приклади подвійних стандартів і вибіркового правосуддя. Один із них, зокрема, був пов’язаний з позовами державних реєстраторів до Міністерства юстиції з приводу скасування наказів останнього про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності.

Халепа харківського аграрія

Три з половиною роки тому до Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України, з-поміж багатьох інших, надійшли й повідомлення про неправомірні дії двох державних реєстраторок, одна з яких працювала в департаменті реєстрації Харківської міської ради, друга — в Дніпропетровській дирекції Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта». Стисло розповімо про причини, які спонукали звернутися до Мін’юсту кожного із скаржників.

У першому випадку ним був Микола Обора — один із засновників підприємства агарного профілю ТОВ «Ботік», досить відомого на Слобожанщині своїми корпоративними конфліктами за право оренди земель сільськогосподарського призначення з іншими фірмами даного профілю. Як витікає з текстів судових рішень, у січні 2017 року його конкуренти вкупі з перевербованими менеджерами провели великомасштабну шахрайську операцію по заміні керівництва «Ботіка» та ще двох належних Оборі товариств. Для цього вони сфальсифікували документи про, нібито, проведені загальні збори, на яких, буцімто, було обрано нових директорів, а вже потім на підставі підроблених протоколів 12 січня були внесені відповідні записи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб–підприємців і громадських формувань (далі — ЄДР).

Це, судячи з усього, той випадок, коли про класичне рейдерське захоплення бізнесу не йдеться — зловмисникам потрібні були кілька днів для того, щоб від імені новоспечених керівників швиденько укласти з власниками паїв угоди про дострокове розірвання договорів оренди, щоб потім укласти їх з конкурентами. Однак поліцією та прокуратурою з цього приводу все одно було порушено кримінальну справу за фактами скоєння шахрайства (ст. 190 ККУ) та підроблення документів (ст. 358 ККУ), а до згаданої вище комісії МЮУ, яку в журналістських колах прозвали «антирейдерською», полетіла скарга на неправомірні дії державної реєстраторки департаменту реєстрації Харківської міськради Наталії Кравченко, яка і внесла сумнівні відомості до ЄДР. А вже на підставі її висновків Міністерство юстиції видало наказ, яким, по-перше, відновило в реєстрі статус-кво, який існував до того, як у ньому скаламутила воду ця пані, а по-друге, в порядку дисциплінарного стягнення їй було заблоковано доступ до ЄДР на 6 місяців. От правомірність саме цього блокування й стала предметом розгляду спочатку Харківського окружного, потім Харківського апеляційного, а зрештою, й Касаційного адміністративного суду.

У ході процесу позивачка не намагалася довести, що її реєстраційні дії були правильними: з її показань витікало, що вона сама стала жертвою обману, а от на чому реєстраторка зосередила увагу, так це на порушенні передбаченої законом і підзаконними актами процедури розгляду подібних скарг, яка полягала в неналежному повідомленні її про час і місце проведенні засідання «антирейдерської комісії». Так, повідомлення по електронній пошті було відправлено у п’ятницю 27 січня 2017 року о 16:08 годині, в той час як саме засідання мало відбутися в понеділок 30 січня о 10:30 годині. На її думку, 66 годин було замало для того, аби прибути з Харкова до Києва й при цьому підготувати все необхідне для захисту своєї позиції. Суди попередніх інстанцій з нею погодилися й визнали наказ Мін’юсту протиправним, а Верховний Суд своєю постановою від 18 червня залишив їхні рішення без змін.

Фастівські пригоди австрійських каменярів

Інакше розвивалися події у випадку з держреєстраторкою «Укрпошти» Діаною Тимошенко, яка в жовтні 2016 р. здійснила в тому самому ЄДР чотири неправильні реєстраційні дії, за які їй наказом МЮУ було не те що тимчасово заблоковано, а взагалі анульовано доступ до реєстрів. Цього разу в ролі скаржника виступило зареєстрована в Австрії фірма Алас Бауштофф-Холдінг ГмбХ. Ця компанія напару з колишнім депутатом Фастівської районної ради від Партії регіонів Дмитром Брагіним володіла ТОВ «Каменяр», яке займалося видобуванням граніту з родовища Ярошівське-2, що на Київщині. Причому автрійська частка складала 97 відсотків, а брагінська, відповідно, три відсотки. Так от у жовтні 2016 року зазначене товариство стало жертвою злочину, який Кримінальним кодексом України кваліфікується за статтею 206-2 — «Протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації», простіше кажучи, рейдерством.

За даними слідства, досі не засуджені зловмисники підробили рішення загальних зборів «Каменяра» та інші документи, відповідно до яких воно змінило засновників, керівників і навіть назву на ТОВ «Будгруп Інжиніринг». Але підробка — то ще півділа, а от проблеми для справжніх власників почалися після того, як усі зазначені зміни були внесені в ЄДР, і зробила це одна з держреєстраторок ДП «Укрпошта». Воно, звичайно, дивно, що поштарі в порядку підробітку стали займатися ще й реєстрацією бізнесу, але такою була політика тодішнього міністра юстиції Павла Петренка, який понароздавав цих акредитацій на держреєстраторську діяльність аби кому, що й досі суди розгрібають наслідки того «атракціону нечуваної щедрості».

Утім у цьому випадку про класичне рейдерство також не йшлося, оскільки фізичних спроб заволодіти Ярошівським кар’єром помічено не було. Швидше за все ці фіктивні «каліфи на годину» хотіли протягом нетривалого часу взяти в якомусь банку чималий кредит під заставу, нібито, належного їм майна, а потім зникнути разом із грошима в невідомому напрямку. Але, як би там не було, справжні власники «Каменяра» відреагували доволі оперативно й оскаржили в Міністерстві юстиції неправомірні реєстраційні дії.

Комісія з розгляду скарг МЮУ, розглянувши матеріали скарги, зробила висновок про те, що внесені до ЄДР зміни треба скасувати, а тій реєстраторці, яка їх туди внесла, анулювати доступ до реєстрів. Міністр із такими пропозиціями погодився і втілив у життя своїм наказом від 24 листопада 2016 року. Й ось тут починаються дуже смішні речі. З одного боку зловмисники через підставну особу, яка вдавала із себе добросовісного набувача, оскаржила наказ Мін’юсту в частині скасування реєстраційних дій в Окружному адміністративному суді Києва. А з іншого боку, покарана держреєстраторка оскаржила цей же наказ, тільки вже в частині анулювання їй доступу до реєстру, в Дніпропетровському окружному адміністративному суді.

Рішення остаточне, але справа не остання

Як ви вже здогадалися, повної одностайності в рішеннях обох судів з цього приводу не було. Так, постановою ОАС Києва від 27.07.2017 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 7.11.2017 р., в задоволенні позову про скасування наказу МЮУ було відмовлено. Зате постановою Дніпропетровського ОАС від 23.02.2017 р., залишеною без змін постановою Дніпропетровського ААС від 7.02.2018 р., позовні вимоги позивачки були задоволені, а той самий наказ, тільки вже в іншій його частині, було скасовано.

Такий вердикт дніпровських суддів був мотивований, знову ж таки, порушенням процедури з боку Міністерства юстиції. Як свідчили матеріали справи, засідання було призначене на 24 листопада 2016 року рівно об 11 годині, а повідомлення про це на особисту електронну адресу Д. Тимошенко надійшло напередодні, 23 листопада, о 17:02 год. Судді першої та другої інстанцій вирішили, що 17 годин було замало, аби подолати п’ять сотень кілометрів, а крім того, ще й належним чином підготуватися для того, щоб довести поважним членам комісії, що, мовляв, «не винувата я, він сам прийшов!»

Й ось у березні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Міністерства юстиції. Розглядалася вона довго й неспішно, а через самовідвід неодноразово мінявся склад колегії суддів. Й ось нарешті 18 червня судді Мирослава Білак, Олена Губська, Олена Калашнікова ухвалили постанову, якою касаційну скаргу було задоволено, рішення попередніх судів скасовано, а наказ МЮУ про анулювання доступу Діані Тимошенко визнано чинним. Можна сказати, справедливість перемогла, тільки щось із математикою не в’яжеться: 66 годин для харків’янки Н. Кравченко — недостатньо, а 17 годин для дніпровчанки Д. Тимошенко — цілком досить. Видно справа не у відстанях і не в тяжкості вчиненого порушення закону, а в тому, що в першому випадку постраждалим був наш український бізнесмен, а в другому австрійська фірма. Тож буде наука всім держреєстраторам: своїх дурити можна — зійде з рук, а от з іноземцями краще не зв’язуватися.

А в тому, що наука ця ще може знадобитися, сумнівів немає. Як відомо, нове керівництво Мін’юсту переформатувало дискредитовану «антирейдерську комісію» в таку собі «антирейдерську колегію», але проблеми лишилися ті ж. Ось один з останніх прикладів: того ж самого дня, 18 червня, Запорізький окружний адміністративний суд задовольнив позов Державного реєстратора виконавчого комітету Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області Юлії Коломієць до Міністерства юстиції та скасував його наказ від 19 березня 2020 р. про анулювання їй доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Це — одна з тих персон, про яких заступниця міністра Ольга Оніщук в одному зі своїх інтерв’ю говорила, що таким доступ до реєстрів буде анульовано довічно.

До речі, про правильність чи неправильність проведених нею реєстраційних дій у цьому судовому рішенні не йдеться — світ знову зійшовся клином на питанні процедури. На думку судді Дмитра Татаринова, в ході розгляду справи Мін’юстом не було надано доказів оприлюднення повідомлення про засідання колегії на сайті міністерства — звернення в інтернеті за вказаною представниками відповідача адресою визначає помилку, позначену міжнародним символом «404», що означає «не знайдено». Втім, це ще тільки перша інстанція, а років через три—чотири суд останньої інстанції ухвалить свій остаточний з цього приводу вердикт. Якщо, звичайно, справи розглядатимуться з такими ж темпами, як і в минаючому десятилітті.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Відмінність трудового договору від цивільно-правової угоди

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Підстава для штрафу Держпраці: позиція цього відомства про відсутність цивільно-правових відносин між суб’єктом господарювання та найманими працівниками (виконавцями).

Зовсім недавно, 23 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/5473/18, адміністративне провадження № К/9901/27775/19 (ЄДРСРУ № 88886158) досліджував питання щодо підстав виникнення взаємовідносин фізичної особи і роботодавця, як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору.

Що таке «інспекційне відвідування» підприємства (організації)

Інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке відноситься до повноважень відповідача. За результатами інспекційного відвідування складається акт і в разі виявлення порушень виноситься припис. Якщо під час інспекційного відвідування встановлено факти використання праці неоформлених працівників, то вживаються заходи щодо притягнення об’єкта відвідування до відповідальності незалежно від усунення виявлених порушень.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 р. у справі № 1340/5964/18, від 24.12.2019 р. у справі № 360/403/19, від 10.02.2020 р. у справі № 1.380.2019.000037. Між тим зафіксовані в акті факти можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень суб’єкта владних повноважень, в основу яких покладені зазначені в ньому висновки. Такий же висновок викладений у постановах Верховного Суду від 22.04.2019 р. у справі № 806/2143/18.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Трудовий договір

Статтею 4 КЗпП визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства, прийнятих відповідно до нього. За змістом статті 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації чи уповноважений ним орган (або фізична особа) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов’язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), стан здоров’я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, й повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Види трудового договору

Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 КЗпП України).

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір — це угода щодо здійснення й забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов’язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 р. у справі № 820/1432/17, від 24.12.2019 р. у справі № 823/1167/16, від 05.02.2020 р. у справі № 620/3913/18, від 06.02.2020 р. у справі № 0840/3690/18 (ЄДРСРУ № 87422013), від 03.03.2020 р. у справі № 1540/3913/18.

Між тим, 22 квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/8902/18, адміністративне провадження № К/9901/18108/19 (ЄДРСРУ № 88868275) вказує, що взаємовідносини фізичної особи і роботодавця можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 Цивільного кодексу України (далі також — ЦК України).

Згідно зі статтею 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи) держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. У відповідності до норм Цивільного кодексу України діє принцип свободи договору. Загальне визначення цивільно-правового договору наведено в статті 626 ЦК України, згідно з якою договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Такими умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

У той же час відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Важливо. Основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. При цьому виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, що виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча й може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У статті 204 ЦКУ закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, в разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Висновок

Верховний суд зауважує, що судження про відсутність цивільно-правових відносин між суб’єктом господарювання й третіми особами, які непідтверджені належними та допустимими доказами, не можуть бути підставою для висновку про допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.10.2019 р. у справі № 806/2064/18.

P.S. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 р. у справі № 826/8917/17 постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 визнано нечинною. Водночас за змістом частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 р. у справі № 826/8917/17 не містить жодних застережень з цього приводу, то постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 вважається такою, що втратила чинність з дня набрання законної сили цим судовим рішенням, тобто 14.05.2019 р.

Тому норми постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 підлягають застосуванню до спірних правовідносин як такі, що були чинними на момент їх виникнення.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.10.2019 р. у справі № 420/5895/18 та від 16.01.2020 р. у справі № 2040/7558/18.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

За неможливості проведення експертизи суд може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 201/11183/16-ц частково задовольнив касаційну скаргу позивача, який наполягав на експертизі ДНК для встановлення батьківства, від проведення якої відповідачка ухилилася.

Чоловік звернувся до суду із позовом про оспорювання батьківства, зобов`язання вчинити певні дії.

На обґрунтування позову зазначив, що він з відповідачкою у жовтні 1998 р. добровільно звернулися із заявою про встановлення батьківства відносно дитини, на підставі якої було видане свідоцтво про встановлення батьківства, та до органів реєстрації актів цивільного стану із заявою про реєстрацію народження дитини. У свідоцтві про народження його записано батьком дитини.

Невдовзі вони стали проживати окремо і позивач упевнений, що не є батьком дитини.

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, в задоволенні позовних вимог відмовлено з тих мотивів, що позивач не спростував факту свого батьківства стосовно дитини, цей факт також встановлений судовим рішенням про стягнення аліментів з позивача, а тому не підлягає доказуванню. На момент подання заяви про встановлення батьківства позивач достеменно знав, що він не є батьком дитини, проте дав згоду на те, щоб його записали батьком, а тому відсутні правові підстави, передбачені ч. 2 ст. 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України (на час спірних правовідносин), для оспорення ним батьківства.

Передаючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ст. 56 КпШС України особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо на момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (рішення від 7 травня 2009 р. у справі «Калачова проти Російської Федерації», заява № 3451/05, § 34).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив із положень ст. 56 КпШС України та поклав в основу свого рішення взаємосуперечливі показання сторін, зокрема і відповідачки, щодо обізнаності позивача щодо того, що він не є батьком дитини на момент її реєстрації.

При цьому суд не врахував того факту, що позивач міг достовірно знати про своє батьківство стосовно дитини лише після проведення та ознайомлення з висновками молекулярно-генетичної експертизи ДНК, від проведення якої відповідачка ухилилася.

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. А висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно було оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи), згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що причиною непроведення експертизи є неявка на експертизу відповідачки разом із дитиною, всупереч вимогам процесуального закону не надав цим обставинам, а також відповідним доводам позивача, належної правової оцінки. При цьому суд не встановив, чи були у відповідачки умисні дії, оскільки матеріали справи не містять доказів належного її повідомлення про час та місце відбору біологічних зразків з метою проведення вказаної експертизи.

Отже, Верховний Суд передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді