Connect with us

Судова практика

Обвинувачений не втрачає права на укладення угоди про визнання винуватості через те, що його співучасники не визнають вини

15 квітня 2020 р. Верховний Суд у справі № 344/2514/19 сформулював висновок, що невизнання своєї вини іншими особами у кримінальному провадженні не може бути підставою, яка унеможливлює або ускладнює реалізацію права обвинуваченого на укладання угоди про визнання винуватості і не може бути правовою підставою для скасування вироку на підставі угоди про визнання винуватості.

Вироком міського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, затверджено угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, якого засуджено за ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК.

Ухвалою цього ж суду виправлено допущені описки у вироку. З мотивувальної частини зазначеного вироку виключено посилання на «директор ТОВ «Фаворит Авто» та «інженер оцінювач ТОВ «Фаворит Авто» і зазначено «особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження».

У касаційній скарзі особа, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження, зазначала, що суд першої інстанції, порушивши принципи презумпції невинуватості, затвердив угоду про визнання винуватості, яка не відповідає вимогам ст. 472 КПК – вироком суду встановлено факти, що створюють преюдицію визнання винуватості особи у вчиненні злочину в іншому судовому провадженні.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що у ч. 4 ст. 469 КПК встановлено випадки, коли між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим у кримінальному провадженні може бути укладено угоду про визнання винуватості. Вимоги до змісту угоди про визнання винуватості визначено у ст. 472 КПК. Перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК щодо змісту угоди про визнання винуватості, переконавшись у добровільності позиції обвинуваченого, правильному розумінні останнім суті угоди та її наслідків, суд затвердив цю угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, згідно з якою останній беззастережно та повністю визнав себе винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів, передбачених ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК, не заперечував обставин їх вчинення з призначенням узгодженої сторонами міри покарання.

Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що вирок суду з урахуванням змін, внесених ухвалою суду, якою виправлено описки, – з мотивувальної частини вироку виключено посилання на прізвища осіб, з якими обвинувачений діяв у співучасті, щодо яких кримінальне провадження у суді не розглядалось та які не брали участь у судовому розгляді, – відповідає вимогам ст. 475 КПК.

Також Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що зазначення при формулюванні обвинувачення конкретних осіб, які є співучасниками злочину, відповідає вимогам національного законодавства щодо конкретності пред’явленого обвинувачення та вимогам ст. 6 ЄКПЛ стосовно права обвинуваченого бути негайно й детально проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення. Вчинення злочину у співучасті є важливою обставиною, яка підлягає обов’язковому зазначенню в формулюванні обвинувачення, оскільки дозволяє встановити характер дій обвинуваченого та ступінь його участі у вчиненні злочину, свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого злочину та дозволяє надати правильну правову оцінку діям обвинуваченого.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що скасування у даному випадку вироку суду, який набрав законної сили, не відповідає вимогам ст. 6 ЄКПЛ щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Право обвинуваченого на визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення та укладення угоди про визнання винуватості передбачено чинним кримінальним процесуальним законом і може бути вільно використано ним відповідно до принципу диспозитивності.

Апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що виключення ухвалою суду першої інстанції посилання у вироку на конкретних осіб як співучасників інкримінованих обвинуваченому злочинів свідчить про відсутність встановлених преюдиційних фактів щодо особи, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Систематична несплата частини орендної плати у відробітковій та натуральній формі є підставою для розірвання договору оренди землі

1 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 183/3653/16 задовольнив касаційну скаргу орендодавця на рішення апеляційного суду, який визнав договірний обов’язок орендаря безкоштовною послугою.

Фізична особа звернулася до суду з позовом до товариство з обмеженою відповідальністю, в якому просила розірвати договір оренди землі, укладений між нею та ТОВ, з тих підстав, що згідно з державним актом на право приватної власності на землю позивачці належить земельна ділянка площею 5,700 га. Між нею (орендодавцем) та ТОВ (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до якого орендодавець передала належну їй земельну ділянку в оренду ТОВ строком на сім років.

Орендар у період з 2013 до 2015 р. нарахування виплат за оренду земельної ділянки проводив з порушенням умов договору оренди – без урахуванням індексації. Також орендар не виконував взятих зобов’язань щодо безкоштовного постачання однієї тонни соломи до садиби орендодавця, надання послуг з обробітку присадибної ділянки орендодавця до 0,40 га (оранка та культивація), що створило несприятливі умови для позивачки, а саме вона була вимушена нести додаткові витрати на обробіток землі та придбання соломи.

Вказані факти вона розцінювала, як систематичну несплату відповідачем орендної плати.

Рішенням міськрайонного суду позов задоволено. Апеляційним судом рішення скасовано, у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з тим, що культивація присадибної ділянки орендодавця не входить ні до однієї з форм орендної плати, передбачених договором, а є додатковою безкоштовною послугою, яка не має грошової оцінки, за яку договором у разі ненадання передбачено грошову компенсацію.

У касаційній скарзі представник позивачки зазначав, що обов`язок відповідача проводити безкоштовну поставку однієї тонни соломи до садиби орендодавця, оранку та культивацію присадибної ділянки орендодавця до 0,40 га, визначений умовами договору, а згідно з вимогами ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Верховний Суд зазначив, що ч.ч. 1 і 2 ст. 651 ЦК України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки).

При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Встановивши неналежне виконання умов договору оренди земельної ділянки, укладеного між сторонами, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про задоволення позову. Суд встановив, що ТОВ не здійснювало оранки і культивації присадибної ділянки та постачання однієї тонни соломи до садиби орендодавця, орендар цей факт не заперечував та зазначав, що це не є обов’язковим. Проте п. 5 договору оренди земельної ділянки визначено, що основними складовими орендної плати за договором є: орендна плата у грошовій формі – 4,00 % грошової оцінки землі, безкоштовне постачання однієї тонни соломи до садиби орендодавця, оранка та культивація присадибної ділянки орендодавця до 0,40 га.

Порушенням умов цього договору було те, що орендар здійснював орендну плату лише у грошовій формі, а орендну плату в частині оранки та/або культивації присадибної ділянки позивачки й постачання однієї тонни соломи до її садиби не здійснював. Це свідчить про систематичну несплату в цій частині орендної плати, визначеної договором.

Тому відмова відповідача надавати послуги оранки, культивації земельної ділянки та постачання соломи є істотною обставиною для розірвання договору або укладення його на інших умовах.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Недоотримана через смерть особи сума пенсії входить до складу спадщини у розмірі, на який мав право спадкодавець, за останні три роки

6 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 750/8819/19 залишив без задоволення касаційну скаргу спадкоємиці, яка обстоювала право на отримання невиплаченої пенсії покійної тітки за період понад три роки.

Особа звернулася до суду з позовом до ГУ ПФУ в Чернігівській області про стягнення грошових коштів, набутих у порядку спадкування за законом.

Позовну заяву мотивувала тим, що в грудні 2018 р. померла її тітка, яка отримувала пенсію у Срібнянському відділі Прилуцького об`єднаного управління ПФУ.

Виплата пенсії була призупинена з 1 серпня 2015 р., оскільки пенсіонерка не проживала на території Срібнянського району.

Відповідно до листа Срібнянського відділу Прилуцького ОУ ПФУ сума невиплаченої пенсії за період часу з 1 серпня 2015 р. до 30 вересня 2018 р. становила 152 567,58 грн.

2 липня 2019 р. приватним нотаріусом Волноваського районного нотаріального округу Донецької області позивачці було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на недоотриману пенсію померлої тітки у розмірі 118 028,13 грн за період часу з 1 червня 2016 р. до 30 вересня 2018 р.

26 липня 2019 р. вона отримала поштовий переказ від відповідача на недоотриману тіткою пенсію у розмірі 114 140,43 грн. На її звернення до ГУ ПФУ в Чернігівській області останнє повідомило, що виплатило недоотриману пенсію померлої за період часу з 1 жовтня 2016 р. до 30 вересня 2018 р. відповідно до положень ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивачки 3 887,20 грн.  Суд першої інстанції виходив з різниці загального розміру належної позивачці суми недоотриманої пенсії померлої тітки відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом та фактично виплачених їй грошових коштів цієї пенсії.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо визнання за позивачкою права власності на набуті в порядку спадкування за законом грошові кошти недоотриманої пенсії у зв’язку зі смертю тітки за період з 1 серпня 2015 р. до 1 червня 2016 р. у розмірі 34 539,45 грн, місцевий суд вказав, що право на спадщину позивачки після смерті тітки підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 2 липня 2019 р., яке не є предметом спору в цій справі.

У касаційній скарзі позивачка вказувала, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п. 3 ч. 2 ст. 389 ЦПК України).

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії.

У справі встановлено, що позивач успадкувала належні спадкоємцю суми пенсії відповідно до ст. 1227 ЦК України у тому розмірі, у якому спадкодавець мав право на їх отримання на момент своєї смерті, за останні три роки. Дата звернення спадкоємиці до органу ПФУ з вимогою про виплату нарахованої за життя спадкодавця пенсії не впливає на розмір виплат.

Отже, колегія суддів погодилась з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови в задоволенні позову в частині визнання за позивачем права власності на набуті в порядку спадкування за законом грошові кошти недоотриманої пенсії у зв’язку зі смертю тітки за період з 1 серпня 2015 р. до 1 червня 2016 р.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Відповідачами у спорах про призначення додаткового строку для прийняття спадщини є не органи місцевого самоврядування, а інші спадкоємці, якщо вони є

15 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 759/3515/19 задовольнив касаційну скаргу спадкоємця за законом, який доводив, що спадкоємець за заповітом подав позов про визначення додаткового строку для прийняття спадщини до неналежного відповідача.

Міністерство внутрішніх справ України звернулося до суду із позовом до Київської міської ради про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що після смерті особи відкрилася спадщина на все належне йому майно. З листа Дванадцятої КДНК, МВС України стало відомо, що померлий залишив заповіт, належну йому на праві власності 1/3 частину квартири та все його майно, де б воно не було і з чого б не складалося і взагалі все те, що буде йому належати на день смерті та на що він за законом матиме право, заповів Центральній житлово-побутовій комісії МВС України. Проте МВС у встановлений законом строк не звернулосяь до нотаріального органу за отриманням свідоцтва про право на спадщину, оскільки останньому не було відомо про існування заповіту.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено, визначено МВС України додатковий строк для прийняття спадщини строком два місяці з моменту набрання рішенням суду законної сили.

У касаційній скарзі син померлого наполягав, що відповідачами у справі про визначення додаткового строку для прийняття спадщини є спадкоємці, які прийняли спадщину. В разі відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Отже, Київська міська рада не є належним відповідачем у справі, оскільки саме скаржник у встановлений законом строк звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у Київської міської ради обов’язку відповідати за цим позовом.

Установлення цієї умови – підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов’язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, – належного відповідача.

Особа, яка не прийняла спадщини в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК України.

Суди відкривають провадження в такій справі у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину (ч. 2 ст. 1272 ЦК), а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. В разі відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом чи усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.

Пред’явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

У встановлений законом строк спадщину прийняв син спадкодавця, який залучений до розгляду справи як третя особа, тож у цьому випадку Київська міська рада як орган місцевого самоврядування не є належним відповідачем у справі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram