Connect with us

Судова практика

Включена до довіреності нікчемна умова щодо її безвідкличності не є підставою для визнання недійсною довіреності в цілому

Дата публікації:

17 червня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 559/1193/17 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, встановивши відсутність доказів, які свідчили б, що він помилявся щодо юридичного значення та наслідків своїх дій при видачі довіреності.

Довіритель звернувся до суду із позовом до представника та приватного нотаріуса про визнання правочину недійсним та скасування довіреності.

19 квітня 2016 р. приватний нотаріус посвідчив та зареєстрував в реєстрі довіреність, відповідно до якої позивач надала відповідачу повноваження щодо розпорядження належним довірителю майном. Довіреність видана строком на 3 роки та дійсна до 19 квітня 2019 р. без права передоручення представникові повноважень третім особам та без права її скасування довірителем протягом цього строку.

Позивач посилався на те, що спірна довіреність була видана ним під впливом тяжкої обставини, а саме: незадовільний стан здоров`я та потреба у лікуванні. Умову щодо безвідкличності вважав такою, що обмежує його гарантоване право на її скасування, що в своїй сукупності та відповідно до ст.ст. 64, 68 Конституції України та ст.ст. 233, 249 ЦК України є підставою для визнання довіреності недійсною в цілому.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено з посиланням на те, що під час посвідчення спірної довіреності приватним нотаріусом, на порушення вимог ст.ст. 27, 209, 249 ЦК України та ст.ст. 49, 58 Закону України «Про нотаріат», було вчинено нотаріальну дію, яка обмежила можливість позивача мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки.

Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове – про відмову в задоволенні позову. Колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції про невідповідність вимогам законодавства умови спірної довіреності щодо її безвідкличності. Разом з тим, врахувавши положення ст. 217 ЦК України та встановивши, що інші положення виданої довіреності є такими, що відповідають вимогам цивільного законодавства та волевиявленню сторін, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Доказів вчинення оспорюваного правочину під впливом тяжкої для позивача обставини і на вкрай невигідних для нього умовах позивачем не було надано.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що ч. 4 ст. 249 ЦК України (в редакції станом на 19 квітня 2016 р.) було передбачено, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Безвідклична довіреність може бути видана виключно у випадках, прямо передбачених законом. Станом на дату видачі спірної довіреності від 19 квітня 2016 р. єдиним законом, який передбачав можливість видачі безвідкличної довіреності, був Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю».

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що зазначена в довіреності умова щодо її безвідкличності є нікчемною, оскільки встановлення обмежень щодо права довірителя скасувати видану ним довіреності в даному випадку було прямо заборонено законом (ст. 249 ЦК України).

Наявність у довіреності нікчемних положень щодо її безвідкличності, не могло бути підставою для відмови у реалізації позивача наданого йому законом права в будь-який час скасувати довіреність.

Згідно зі ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Отже й сама по собі включена до довіреності нікчемна умова щодо її безвідкличності не свідчить про недійсність правочину в цілому.

Оскільки у цій справі позивач не надав доказів, що помилявся щодо юридичного значення та наслідків своїх дій при видачі довіреності, та оспорювана довіреність видана під впливом тяжкої обставини, апеляційний суд дійшов по суті правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду:

  1. від 18 березня 2020 р. у справі № 323/2196/17-ц;
  2. від 5 грудня 2018 р. у справі № 323/19/16-ц.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Advertisement

Судова практика

Додаткове судове рішення є невід’ємною складовою основного судового рішення та не може вирішувати питання, які не входили до предмету спору

Опубліковано

on

12 січня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 1540/4122/18 відмовив у задоволенні касаційної скарги відповідача, який оскаржив ухвалу апеляційного суду замість того, щоб оскаржити його рішення.

Особа звернулася до суду з позовом до ГУ Держпродспоживслужби про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і зобов`язання вчинити дії.

Рішенням окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено частково. Апеляційним судом рішення скасовано і ухвалено постанову, якою позовні вимоги задоволено частково – позивача поновлено на посаді та зобов’язано відповідача сплатити йому суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідач звернувся до суду апеляційної інстанції із заявою про ухвалення додаткової постанови, в якій просив вказати конкретну суму середнього заробітку, який підлягає стягненню за весь час вимушеного прогулу.

Апеляційний суд своєю ухвалою відмовив у задоволенні зазначеної заяви у зв’язку з тим, що відповідно до ст. 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення. Серед позовних вимог була відсутня вимога про встановлення конкретної суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивача.

У касаційній скарзі на ухвалу апеляційного суду відповідач зазначав, що постановою суду апеляційної інстанції позивача поновлено на роботі, однак судом не вирішено питання про конкретну суму середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача, що, на думку відповідача, призвело до юридичної невизначеності і можливого оскарження позивачем сум, що підлягають стягненню на його користь та їх складових (такої, як надбавка за ранг).

Верховний Суд вказав, що процесуальний інститут додаткового рішення дозволяє виправляти помилки суду, спричинені недотриманням обов’язку, зокрема, про необхідність надання судом відповідей на всі заявлені позивачем вимоги.

Додатковим судовим рішенням вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувалися докази.

Додаткове судове рішення як невід’ємна складова основного судового рішення не може виходити за межі спірних правовідносин, встановлювати нові юридичні факти та вирішувати питання, які не входили до предмету спору.

У цій справі апеляційний суд задовольнив позов у частині визнання протиправним і скасування наказу, поновлення позивача на роботі, зобов’язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу середній заробіток за весь час вимушеного прогулу і стягнення на користь позивача моральної шкоди, тоді як у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Не погоджуючись із відсутністю у постанові апеляційного суду розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відповідач міг звернутись із касаційною скаргою на зазначену постанову до суду касаційної інстанції, чого не зробив.

Водночас, перелік підстав для ухвалення додаткового судового рішення, визначений ст. 252 України, є вичерпним і доводи скаржника не свідчать про існування жодної з них для можливості ухвалення судом додаткового судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Одна сторона спадкового договору (набувач) не повинна в усіх випадках особисто виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача)

Опубліковано

on

21 січня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 524/354/19-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги відчужувача, вказавши, що порядок виконання обов’язків набувача за спадковим договором (особисте чи неособисте виконання) визначається сторонами такого договору, а не законом.

Відчужувач уже не вперше звернулася до суду з позовом до набувача про розірвання спадкового договору. У позові вказувала, що умови договору належним чином відповідачем не виконуються.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено. Апеляційний суд скасував рішення та відмовив у задоволенні позову через відсутність доказів невиконання договору.

Розглянувши касаційну скаргу відчужувача, Верховний Суд вказав, що під час розгляду справи набувач надала докази виконання своїх зобов’язань щодо оплати комунальних послуг, зокрема квитанції про їх оплату. При цьому в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про те, що набувач ухилялася від обов’язку щодо забезпечення відчужувача лікарськими засобами.

Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який, врахувавши зміст спадкового договору, визначені ним обов’язки набувача, суть спору між сторонами, згідно з яким претензії відчужувача зводяться до того, що набувач особисто повинна здійснювати догляд за відчужувачем, дійшов правильного висновку про відсутність встановлених законом підстав для розірвання спадкового договору, оскільки набувач відповідно до ст. 614 ЦК України довела відсутність своєї вини у неналежному виконанні умов спадкового договору з огляду на те, що відчужувач не бажає отримувати належний особистий догляд та харчування від інших осіб, найм яких здійснює набувач.

Суд апеляційної інстанції правильно встановив, що за змістом спадкового договору не передбачено обов’язку набувача особисто здійснювати догляд за відчужувачем. Для здійснення матеріального забезпечення відчужувача та виконання умов цього договору набувач повинна сплачувати кошти, а отже не може особисто готувати відчужувачу їжу, доглядати за нею, оскільки  має працювати та отримувати дохід для забезпечення належних умов життя для відчужувача та виконання умов договору.

Проаналізувавши положення  ст.ст. 1305 та 527 ЦК України, Верховний Суд не знайшов підстав для висновку, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов`язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) лише особисто, оскільки порядок виконання обов`язків набувача за спадковим договором визначається самим договором. Тобто особисте чи не особисте виконання умов спадкового договору набувачем, в тому числі таких умов як догляд відчужувача, визначається сторонами такого договору, а не законом.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Реєстратор не є учасником правовідносин, що виникли на підставі реєстраційної дії, а тому й не може бути позивачем чи відповідачем у справі щодо них

Опубліковано

on

25 лютого 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 815/1684/17 скасував рішення судів, якими задоволено позов нотаріуса до Мін’юсту.

Приватний нотаріус звернулася до суду з позовом до Міністерства юстиції України про визнання незаконним та скасування наказу Мін’юсту, яким їй тимчасово заблоковано доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на один рік.

Підставою ухвалення оскаржуваного наказу став висновок Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації за результатами розгляду скарги ТОВ.

Постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позов було задоволено, виходячи з того, що оскаржуваний наказ прийнято відповідачем на порушенням вимог чинного законодавства, оскільки позивачку не було належним чином повідомлено про час та місце розгляду скарги.

Розглянувши касаційну скаргу ТОВ, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові щодо неналежного повідомлення про дату і місце розгляду скарги зацікавлених осіб на офіційному сайті.

Водночас ВС погодився з доводами ТОВ про те, що позивачка позбавлена права оскаржувати наказ в частині реєстраційних записів та рішення з таких міркувань.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, у тому числі й рішення органу місцевого самоврядування, що є предметом цього спору.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Отже, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з позовом, у публічно-правових відносинах.

Оскаржуваний наказ в частині скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також внесення запису про скасування реєстраційного запису та поновлення запису про обтяження стосується виключно майнових прав третіх осіб.

Реєстраційні дії чи їх скасування не призводять до виникнення, зміни чи припинення правовідносин за участю державного реєстратора. Тому у частині скасування рішень про реєстрацію оскаржуваний наказ не може порушувати прав реєстратора.

Державний реєстратор не є учасником правовідносин, що винили на підставі реєстраційної дії, а тому й не може бути позивачем чи відповідачем у такій справі. Належними сторонами цих правовідносин є особи, права яких припиняються чи набуваються внаслідок реєстраційної дії. Саме вони мають право на звернення до суду.

У постанові від 1 липня 2020 р. у справі № 9901/48/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, у зв`язку із чим суд першої інстанції правильно не роз`яснив позивачу, до суду якої юрисдикції він має звертатися з таким позовом».

З огляду на вищенаведене, нотаріус у цих правовідносинах не має права на звернення до суду з метою оскарження вищезазначених пунктів наказу в жодному виді провадження, а тому провадження у цій частині справи підлягає закриттю.

З огляду на викладене, колегія суддів ВС не погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову в цілому та дійшла висновку про наявність підстав для скасування їхніх рішень та закриття провадження в частині позовних вимог про скасування наказу Мін’юсту щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також внесення запису про скасування реєстраційного запису та поновлення запису про обтяження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram