Connect with us

Судова практика

Огляд місця події не там, де вона відбулася, фактично є обшуком та має здійснюватися лише на підставі ухвали слідчого судді

8 квітня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 447/1765/16-к задовольнив частково касаційну скаргу захисника, виключивши з мотивувальної частини вироку посилання на недопустимі докази.

Вироком міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, громадянина визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 153 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років за те, що він, перебуваючи на полі поблизу села, неподалік бетонної конструкції колишнього залізничного мосту, будучи особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений ч. 3 ст. 153 КК, умисно, застосовуючи фізичне насильство, яке полягало у позбавленні та обмеженні особистої волі малолітнього потерпілого, утримуючи останнього, змусив стати на коліна та задовольнив статеву пристрасть неприродним шляхом.

Розглядаючи касаційну скаргу захисника, Верховний Суд визнав доводи сторони захисту щодо недопустимості протоколу огляду місця події на подвір’ї житлового будинку, такими, що заслуговують на увагу.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, події, які були предметом розслідування, відбувалися на полі поблизу села, а тому подвір’я житлового будинку не можна вважати місцем події. Як убачається з указаного протоколу, єдиною метою цієї слідчої дії було відшукання речей, які мають значення для досудового розслідування і можуть бути доказами під час судового розгляду. Отже, огляд місця події фактично був обшуком, який згідно з приписами ч. 2 ст. 234 КПК проводиться лише на підставі ухвали слідчого судді.

Запис у протоколі про те, що огляд проведений на підставі заяви власника домоволодіння (сама заява у матеріалах кримінального провадження відсутня), не можна брати до уваги як підставу для проникнення до житла без ухвали слідчого судді. Як уже зазначав Верховний Суд у своїх попередніх рішеннях (постанови від 26 лютого 2019 р. у справі № 266/4000/14-к, від 12 лютого 2019 р. у справі № 159/451/16-к), для з’ясування допустимості доказів, отриманих під час огляду в житлі чи іншому володінні особи, якщо наявність та/або добровільність згоди володільця ставиться стороною під сумнів, суд має виходити із сукупності всіх обставин, що супроводжували цю слідчу дію, враховуючи, але не обмежуючись наявністю письмового підтвердження такої.

З огляду на зазначене колегія суддів ВС дійшла висновку, що протокол огляду місця події, яким є подвір’я біля житлового будинку, є недопустимим доказом, оскільки отриманий внаслідок здійснення процесуальної дії, яка потребувала попереднього дозволу суду, без такого дозволу. Крім того, протокол огляду предметів, вилучених під час проведеного огляду, та постанову про визнання таких предметів речовими доказами, які є похідними доказами, також слід визнати недопустимими.

Виключення зазначених вище доказів не спростовує висновків судів обох інстанції щодо винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому злочину, оскільки на речах, вилучених на подвір’ї біля житлового будинку, слідів злочину виявлено не було.

Сукупність інших доказів, покладених в основу вироку суду, є достатньою для того, щоб стверджувати, що вина особи доведена поза розумним сумнівом.

Верховний Суд змінив оскаржувані судові рішення та виключив з мотивувальної частини вироку посилання на протокол огляду місця події, протокол огляду предмета і постанову про визнання речовими доказами щодо предметів, вилучених під час огляду місця події.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Потерпілий у ДТП має право на відшкодування шкоди за рахунок страховика заподіювача шкоди в межах непокритого іншим видом страхування збитку

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 462/173/19 залишив без задоволення касаційну скаргу особи, яка просила відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Потерпілий у ДТП пішохід звернувся до суду з позовом до страхової компанії, в якому просив стягнути шкоду у вигляді неотриманого доходу за період тимчасової непрацездатності у зв’язку з ушкодженням здоров’я, заподіяним внаслідок ДТП, пеню за прострочення виконання вказаного грошового зобов’язання, три проценти річних, інфляційні втрати.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що цивільно-правова відповідальність водія на момент ДТП була застрахована у страховій компанії, яка повинна відшкодувати йому неотриманий дохід за період тимчасової непрацездатності, проте відповідач відмовив у такій виплаті, посилаючись на те, що йому було виплачено допомогу по тимчасовій непрацездатності відповідно до чинного законодавства.

Рішенням районного суду позов задоволено.

Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено рішення про часткове задоволення позову в розмірі невідшкодованої за рахунок соціальної допомоги шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачем працездатності.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції не було враховано, що соціальна допомога по тимчасовій втраті працездатності є видом матеріального забезпечення, яке виплачується з метою соціального захисту особи. Однак відшкодування шкоди та соціальний захист є різними правовими категоріями і не можуть вважатися тотожними. Вказував, що виплата особі матеріального забезпечення з метою її соціального захисту не припиняє деліктного зобов`язання.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності потерпілим відшкодовуються неотримані доходи за підтверджений відповідним закладом охорони здоров’я час втрати працездатності. Доходи потерпілого оцінюються у відповідних встановлених законом розмірах (ст. 25 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Тлумачення ст.ст. 22, 23, 25 Закону дає можливість зробити висновок, що позивач, працюючи за трудовим договором, має право на відшкодування за рахунок страховика забезпеченого транспортного засобу шкоди, пов’язаної з тимчасовою втратою працездатності, у вигляді неотриманого доходу – неотриманої середньої заробітної плати, обчисленої відповідно до норм законодавства про працю.

З урахуванням того, що позивачу була виплачена допомога по тимчасовій непрацездатності, суд апеляційної інстанції правильно обчислив розмір неотриманого доходу за період тимчасової непрацездатності, який підлягав відшкодуванню за рахунок страховика забезпеченого транспортного засобу.

При цьому Верховний Суд врахував те, що згідно зі ст. 9 Закону України «Про страхування» та ст. 988 ЦК України страхове відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності не може перевищувати розміру прямого збитку, тобто не покритого іншим видом страхування, якого зазнав страхувальник, а тому не може бути подвійного страхування.

Оскільки позивач отримав соціальну допомогу по тимчасовій непрацездатності у формі матеріального забезпечення згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», то доводи касаційної скарги про те, що отримання соціальної допомоги не є відшкодування завданої шкоди здоров’ю під час ДТП, є безпідставним, не узгоджуються з положеннями ст.ст. 22, 23 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», якими визначається шкода, яка підлягає відшкодованню.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Головний лікар міської поліклініки є посадовцем юридичної особи публічного права в сенсі антикорупційного законодавства

13 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/858/18 залишив без задоволення касаційну скаргу лікаря, який порушив антикорупційне обмеження щодо конфлікту інтересів, оскільки перебував у безпосередньому підпорядкуванні свого діда.

Лікар звернувся до суду з позовом до міської стоматологічної поліклініки про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обґрунтувавши свій позов тим, що був звільнений з посади лікаря-стоматолога за п. 4 ст. 41 КЗпП України через необхідність врегулювання потенційного конфлікту інтересів, передбаченого законом України «Про запобігання корупції», та припис Національного агентства з питань запобігання корупції.

Міський суд позов задовольнив, мотивуючи тим, що вимоги ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» не поширюється на посадових осіб юридичних осіб публічного права, якою відповідно до ст. 81 ЦК України є міська стоматологічна поліклініка, а тому звільнення позивача не відповідає вимогам чинного законодавства.

Апеляційний суд, скасовував рішення міського суду та ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову, дійшовши висновку, що на посадових осіб публічного права, якою відповідно до ст. 81 ЦК України є відповідач, таки поширюються вимоги ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції».

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що обмеження спільної роботи близьких осіб, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів встановлено ст.ст. 27, 28 Закону України «Про запобігання корупції».

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» особи, зазначені у пп. «а», «в» – «з» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону не можуть мати в прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам.

Згідно зі ст. 81 ЦК України комунальні підприємства, установи та організації належать до юридичних осіб публічного права, а керівники таких підприємств, установ, організацій є посадовими особами юридичних осіб публічного права.

Головний лікар міської стоматологічної поліклініки відповідно до пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» є посадовою особою юридичної особи публічного права.

Позивач відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» є близькою особою головного лікаря, отже в цьому випадку підлягають застосуванню законодавчі обмеження спільної роботи близьких осіб із посадовими особами юридичних осіб публічного права, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Встановивши, що головний лікар є посадовою особою юридичної особи публічного права, а його внук – лікар-стоматолог у зв’язку з виконанням повноважень перебуває у безпосередньому підпорядкуванні свого діда, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про законність звільнення з посади позивача на підставі п. 4 ст. 41 КЗпП України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Обвинувачений не втрачає права на укладення угоди про визнання винуватості через те, що його співучасники не визнають вини

15 квітня 2020 р. Верховний Суд у справі № 344/2514/19 сформулював висновок, що невизнання своєї вини іншими особами у кримінальному провадженні не може бути підставою, яка унеможливлює або ускладнює реалізацію права обвинуваченого на укладання угоди про визнання винуватості і не може бути правовою підставою для скасування вироку на підставі угоди про визнання винуватості.

Вироком міського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, затверджено угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, якого засуджено за ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК.

Ухвалою цього ж суду виправлено допущені описки у вироку. З мотивувальної частини зазначеного вироку виключено посилання на «директор ТОВ «Фаворит Авто» та «інженер оцінювач ТОВ «Фаворит Авто» і зазначено «особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження».

У касаційній скарзі особа, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження, зазначала, що суд першої інстанції, порушивши принципи презумпції невинуватості, затвердив угоду про визнання винуватості, яка не відповідає вимогам ст. 472 КПК – вироком суду встановлено факти, що створюють преюдицію визнання винуватості особи у вчиненні злочину в іншому судовому провадженні.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що у ч. 4 ст. 469 КПК встановлено випадки, коли між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим у кримінальному провадженні може бути укладено угоду про визнання винуватості. Вимоги до змісту угоди про визнання винуватості визначено у ст. 472 КПК. Перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК щодо змісту угоди про визнання винуватості, переконавшись у добровільності позиції обвинуваченого, правильному розумінні останнім суті угоди та її наслідків, суд затвердив цю угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, згідно з якою останній беззастережно та повністю визнав себе винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів, передбачених ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК, не заперечував обставин їх вчинення з призначенням узгодженої сторонами міри покарання.

Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що вирок суду з урахуванням змін, внесених ухвалою суду, якою виправлено описки, – з мотивувальної частини вироку виключено посилання на прізвища осіб, з якими обвинувачений діяв у співучасті, щодо яких кримінальне провадження у суді не розглядалось та які не брали участь у судовому розгляді, – відповідає вимогам ст. 475 КПК.

Також Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що зазначення при формулюванні обвинувачення конкретних осіб, які є співучасниками злочину, відповідає вимогам національного законодавства щодо конкретності пред’явленого обвинувачення та вимогам ст. 6 ЄКПЛ стосовно права обвинуваченого бути негайно й детально проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення. Вчинення злочину у співучасті є важливою обставиною, яка підлягає обов’язковому зазначенню в формулюванні обвинувачення, оскільки дозволяє встановити характер дій обвинуваченого та ступінь його участі у вчиненні злочину, свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого злочину та дозволяє надати правильну правову оцінку діям обвинуваченого.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що скасування у даному випадку вироку суду, який набрав законної сили, не відповідає вимогам ст. 6 ЄКПЛ щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Право обвинуваченого на визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення та укладення угоди про визнання винуватості передбачено чинним кримінальним процесуальним законом і може бути вільно використано ним відповідно до принципу диспозитивності.

Апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що виключення ухвалою суду першої інстанції посилання у вироку на конкретних осіб як співучасників інкримінованих обвинуваченому злочинів свідчить про відсутність встановлених преюдиційних фактів щодо особи, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді