Connect with us

Судова практика

Проведення експертизи належності пістолета до вогнепальної зброї з недотриманням вимог ідентифікації зброї ставить під сумнів її висновок

15 квітня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 753/21466/18 задовольнив касаційну скаргу захисту, встановивши, що висновок експерта був похідним від недопустимого доказу.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, визнано невинуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК, та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК у зв’язку недоведенням того, що кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим.

Згідно з вироком особа незаконно придбала короткоствольну гладкоствольну вогнепальну зброю – виготовлений саморобним способом, шляхом видалення заглушки та перекриття газовідводного отвору сталевим стрижнем, сигнальний пістолет з магазином до нього та, усвідомлюючи протиправність своїх дій, діючи умисно, повернулася до місця свого проживання, де незаконно зберігала цю вогнепальну зброю без передбаченого законом дозволу до моменту, коли її було вилучено працівниками поліції під час проведення санкціонованого обшуку.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що без належної правової оцінки судів обох інстанцій залишилася та обставина, що під час обшуку за місцем проживання особи, проведеного з порушенням передбаченого КПК порядку, внаслідок чого протокол та відеозапис вказаної слідчої дії, а також похідні від них висновки експертиз визнано недопустимими доказами, було вилучено також два сигнальні пістолети, один з яких згідно з висновком судово-балістичної експертизи визнаний вогнепальною зброєю, за незаконне придбання, носіння і зберігання якої засуджено особу. Однак означений висновок експерта не може бути визнаний допустимим доказом і покладений в основу обвинувачення, оскільки він є похідним від недопустимого доказу – протоколу обшуку, а посилання судів на те, що засуджений добровільно видав належну йому вогнепальну зброю та під час дослідження доказів судом першої інстанції підтвердив, що саме цю зброю він придбав і зберігав без передбаченого законом дозволу, не ґрунтується на матеріалах справи.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд, серед іншого, зазначив, що з досліджених апеляційним судом протоколу обшуку та його відеозапису, показань під час розгляду справи судом першої інстанції засудженого, свідків, на які послався у своїй ухвалі апеляційний суд, убачаються суперечливі дані щодо обставин вилучення пістолетів у засудженого, проте апеляційним судом ці суперечності не усунуто та зроблено неоднозначний висновок про те, що обвинувачений добровільно видав працівникам поліції пістолет, який був предметом дослідження судово-балістичної експертизи і за його наслідками визнаний вогнепальною зброєю.

Крім того, під час прослуховування колегією суддів касаційного суду аудіозапису судового засідання суду першої інстанції, на дані якого також послався у своїй ухвалі апеляційний суд, не встановлено фактів дослідження місцевим судом постанови слідчого про визнання пістолета речовим доказом та визнання засудженим того, що саме цей пістолет, зазначений у постанові слідчого, він придбав і зберігав без передбаченого законом дозволу.

Водночас апеляційним судом не надано жодної оцінки доводам апеляційної скарги захисника з приводу численних істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених під час збирання доказів та фіксування процесуальних дій на досудовому розслідуванні, у тому числі й щодо відсутності ідентифікації та неналежного упакування знайдених під час обшуку пістолетів, що ставить під сумнів факт передачі на судово-балістичну експертизу саме їх.

До того ж під час розгляду справи апеляційним судом захисник наголошував, що хоча засудженим і не заперечується вилучення пістолетів за місцем його проживання, однак йому не були відомі їх номери, проте ці доводи залишились поза увагою апеляційного суду.

Отже, Верховний Суд визнав, що за таких обставин апеляційний розгляд кримінального провадження не можна визнати проведеним з достатньою повнотою, а сформульовані апеляційним судом висновки про доведеність винуватості особи за ч. 1 ст. 263 КК слід вважати передчасними, скасував рішення і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Потерпілий у ДТП має право на відшкодування шкоди за рахунок страховика заподіювача шкоди в межах непокритого іншим видом страхування збитку

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 462/173/19 залишив без задоволення касаційну скаргу особи, яка просила відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Потерпілий у ДТП пішохід звернувся до суду з позовом до страхової компанії, в якому просив стягнути шкоду у вигляді неотриманого доходу за період тимчасової непрацездатності у зв’язку з ушкодженням здоров’я, заподіяним внаслідок ДТП, пеню за прострочення виконання вказаного грошового зобов’язання, три проценти річних, інфляційні втрати.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що цивільно-правова відповідальність водія на момент ДТП була застрахована у страховій компанії, яка повинна відшкодувати йому неотриманий дохід за період тимчасової непрацездатності, проте відповідач відмовив у такій виплаті, посилаючись на те, що йому було виплачено допомогу по тимчасовій непрацездатності відповідно до чинного законодавства.

Рішенням районного суду позов задоволено.

Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено рішення про часткове задоволення позову в розмірі невідшкодованої за рахунок соціальної допомоги шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачем працездатності.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції не було враховано, що соціальна допомога по тимчасовій втраті працездатності є видом матеріального забезпечення, яке виплачується з метою соціального захисту особи. Однак відшкодування шкоди та соціальний захист є різними правовими категоріями і не можуть вважатися тотожними. Вказував, що виплата особі матеріального забезпечення з метою її соціального захисту не припиняє деліктного зобов`язання.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності потерпілим відшкодовуються неотримані доходи за підтверджений відповідним закладом охорони здоров’я час втрати працездатності. Доходи потерпілого оцінюються у відповідних встановлених законом розмірах (ст. 25 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Тлумачення ст.ст. 22, 23, 25 Закону дає можливість зробити висновок, що позивач, працюючи за трудовим договором, має право на відшкодування за рахунок страховика забезпеченого транспортного засобу шкоди, пов’язаної з тимчасовою втратою працездатності, у вигляді неотриманого доходу – неотриманої середньої заробітної плати, обчисленої відповідно до норм законодавства про працю.

З урахуванням того, що позивачу була виплачена допомога по тимчасовій непрацездатності, суд апеляційної інстанції правильно обчислив розмір неотриманого доходу за період тимчасової непрацездатності, який підлягав відшкодуванню за рахунок страховика забезпеченого транспортного засобу.

При цьому Верховний Суд врахував те, що згідно зі ст. 9 Закону України «Про страхування» та ст. 988 ЦК України страхове відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності не може перевищувати розміру прямого збитку, тобто не покритого іншим видом страхування, якого зазнав страхувальник, а тому не може бути подвійного страхування.

Оскільки позивач отримав соціальну допомогу по тимчасовій непрацездатності у формі матеріального забезпечення згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», то доводи касаційної скарги про те, що отримання соціальної допомоги не є відшкодування завданої шкоди здоров’ю під час ДТП, є безпідставним, не узгоджуються з положеннями ст.ст. 22, 23 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», якими визначається шкода, яка підлягає відшкодованню.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Головний лікар міської поліклініки є посадовцем юридичної особи публічного права в сенсі антикорупційного законодавства

13 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/858/18 залишив без задоволення касаційну скаргу лікаря, який порушив антикорупційне обмеження щодо конфлікту інтересів, оскільки перебував у безпосередньому підпорядкуванні свого діда.

Лікар звернувся до суду з позовом до міської стоматологічної поліклініки про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обґрунтувавши свій позов тим, що був звільнений з посади лікаря-стоматолога за п. 4 ст. 41 КЗпП України через необхідність врегулювання потенційного конфлікту інтересів, передбаченого законом України «Про запобігання корупції», та припис Національного агентства з питань запобігання корупції.

Міський суд позов задовольнив, мотивуючи тим, що вимоги ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» не поширюється на посадових осіб юридичних осіб публічного права, якою відповідно до ст. 81 ЦК України є міська стоматологічна поліклініка, а тому звільнення позивача не відповідає вимогам чинного законодавства.

Апеляційний суд, скасовував рішення міського суду та ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову, дійшовши висновку, що на посадових осіб публічного права, якою відповідно до ст. 81 ЦК України є відповідач, таки поширюються вимоги ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції».

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що обмеження спільної роботи близьких осіб, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів встановлено ст.ст. 27, 28 Закону України «Про запобігання корупції».

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» особи, зазначені у пп. «а», «в» – «з» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону не можуть мати в прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам.

Згідно зі ст. 81 ЦК України комунальні підприємства, установи та організації належать до юридичних осіб публічного права, а керівники таких підприємств, установ, організацій є посадовими особами юридичних осіб публічного права.

Головний лікар міської стоматологічної поліклініки відповідно до пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» є посадовою особою юридичної особи публічного права.

Позивач відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» є близькою особою головного лікаря, отже в цьому випадку підлягають застосуванню законодавчі обмеження спільної роботи близьких осіб із посадовими особами юридичних осіб публічного права, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Встановивши, що головний лікар є посадовою особою юридичної особи публічного права, а його внук – лікар-стоматолог у зв’язку з виконанням повноважень перебуває у безпосередньому підпорядкуванні свого діда, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про законність звільнення з посади позивача на підставі п. 4 ст. 41 КЗпП України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Обвинувачений не втрачає права на укладення угоди про визнання винуватості через те, що його співучасники не визнають вини

15 квітня 2020 р. Верховний Суд у справі № 344/2514/19 сформулював висновок, що невизнання своєї вини іншими особами у кримінальному провадженні не може бути підставою, яка унеможливлює або ускладнює реалізацію права обвинуваченого на укладання угоди про визнання винуватості і не може бути правовою підставою для скасування вироку на підставі угоди про визнання винуватості.

Вироком міського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, затверджено угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, якого засуджено за ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК.

Ухвалою цього ж суду виправлено допущені описки у вироку. З мотивувальної частини зазначеного вироку виключено посилання на «директор ТОВ «Фаворит Авто» та «інженер оцінювач ТОВ «Фаворит Авто» і зазначено «особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження».

У касаційній скарзі особа, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження, зазначала, що суд першої інстанції, порушивши принципи презумпції невинуватості, затвердив угоду про визнання винуватості, яка не відповідає вимогам ст. 472 КПК – вироком суду встановлено факти, що створюють преюдицію визнання винуватості особи у вчиненні злочину в іншому судовому провадженні.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що у ч. 4 ст. 469 КПК встановлено випадки, коли між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим у кримінальному провадженні може бути укладено угоду про визнання винуватості. Вимоги до змісту угоди про визнання винуватості визначено у ст. 472 КПК. Перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК щодо змісту угоди про визнання винуватості, переконавшись у добровільності позиції обвинуваченого, правильному розумінні останнім суті угоди та її наслідків, суд затвердив цю угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим, згідно з якою останній беззастережно та повністю визнав себе винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів, передбачених ч. 4 ст. 358, ч. 1 ст. 368-3 КК, не заперечував обставин їх вчинення з призначенням узгодженої сторонами міри покарання.

Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що вирок суду з урахуванням змін, внесених ухвалою суду, якою виправлено описки, – з мотивувальної частини вироку виключено посилання на прізвища осіб, з якими обвинувачений діяв у співучасті, щодо яких кримінальне провадження у суді не розглядалось та які не брали участь у судовому розгляді, – відповідає вимогам ст. 475 КПК.

Також Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що зазначення при формулюванні обвинувачення конкретних осіб, які є співучасниками злочину, відповідає вимогам національного законодавства щодо конкретності пред’явленого обвинувачення та вимогам ст. 6 ЄКПЛ стосовно права обвинуваченого бути негайно й детально проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення. Вчинення злочину у співучасті є важливою обставиною, яка підлягає обов’язковому зазначенню в формулюванні обвинувачення, оскільки дозволяє встановити характер дій обвинуваченого та ступінь його участі у вчиненні злочину, свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого злочину та дозволяє надати правильну правову оцінку діям обвинуваченого.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що скасування у даному випадку вироку суду, який набрав законної сили, не відповідає вимогам ст. 6 ЄКПЛ щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Право обвинуваченого на визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення та укладення угоди про визнання винуватості передбачено чинним кримінальним процесуальним законом і може бути вільно використано ним відповідно до принципу диспозитивності.

Апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що виключення ухвалою суду першої інстанції посилання у вироку на конкретних осіб як співучасників інкримінованих обвинуваченому злочинів свідчить про відсутність встановлених преюдиційних фактів щодо особи, матеріали щодо якого виділено в окреме провадження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді