Connect with us

Судова практика

Особливості припинення права особи на частку у спільному майні

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Двадцять шостого грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/4849/16-ц, провадження № 61-27907св18 (ЄДРСРУ № 86755021) досліджував питання щодо особливостей припинення права особи на частку у спільному майні.

Згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо цього будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння й користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку в спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Аналіз зазначеної норми дає підстави дійти висновку про те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої з обставин, передбачених пунктами 1—3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-81 цс 11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року в справі № 908/1754/17. При цьому, висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об’єкта, який є спільним майном (постанова Верховного Суду від 18 липня 2019 року по справі № 210/2236/15-ц, провадження № 61-33924св18 (ЄДРСРУ № 83105519).

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Те, що у спадкоємця знаходиться сертифікат про право на земельну ділянку (пай), не означає прийняття її попереднім спадкоємцем у спадщину

10 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 235/5845/17 відмовив у задоволенні касаційної скарги спадкоємця, який не довів, що спадкодавець фактично прийняв   земельну ділянку у спадщину.

У листопаді 2017 р. спадкоємець звернувся до суду із позовом сільської ради про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадщину, який мотивував тим, що після смерті його бабусі залишилось спадкове майно у вигляді земельної частки (паю) колективного сільськогосподарського підприємства «Перемога», яка належала померлій на підставі сертифікату. Батько позивача не звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак фактично вступив в управління та володіння спадковим майном.

Після смерті батька також відкрилася спадщина у вигляді права на земельну частку і позивач не звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, так як вважав, що фактично прийняв спадщину, оскільки постійно проживав разом з батьком. Звернувшись до нотаріуса, отримав відмову в оформленні спадкових прав у зв`язку з пропуском строку для прийняття спадщини його батьком та ним.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом від, позов задоволено частково з тих мотивів, що позивач довів факт постійного проживання із його батьком, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суди виходили з того, що позивачем не доведено належними доказами факту прийняття батьком спадщини, яка залишилася після смерті його матері.

У касаційній скарзі спадкоємець зазначив, що батько позивача, фактично вступив в управління та володіння спадщиною, яка залишилася після смерті його матері, а саме -земельною ділянкою (паєм). Про підтвердження вказаного факту свідчить наявність правовстановлюючих документів на спадкове майно, фактична передача в оренду земельної ділянки.

Верховний Суд прийняв наголосив, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (ст. 548 ЦК Української РСР).

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (ч.ч. 1, 2 ст. 549 ЦК Української РСР).

Верховний Суд погодився з позицією судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивач не довів належними доказами, які б достовірно підтверджували факт прийняття спадщини батьком позивача після смерті його матері у порядку, визначеному ч.ч. 1, 2 ст. 549 ЦК Української РСР. Батько позивача після смерті своєї матері до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не звертався, доказів, які б свідчили, що він фактично вступив в управління земельною ділянкою (паєм), позивач не надав. Також не надано доказів про те, що вказана земельна ділянка була передана в оренду і орендар сплачував орендну плату батькові позивача.

Верховний Суд зазначив, що сам факт знаходження у позивача сертифіката про право на земельну ділянку, не є доказом прийняття спадщини відповідно до ст. 549 ЦК Української РСР.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом відновлення її до попереднього стану

24 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 458/1046/15-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги землекористувача, який не довів факту порушення його прав.

Землекористувач звернувся до суду з позовом до суміжного землекористувача – міської ради про усунення перешкод у користуванні заїздом до будинку та забезпечення доступу до земельної ділянки для будівництва господарських споруд, який обґрунтовував тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом йому належить право власності на житловий будинок. Суміжний землекористувач встановив загорожу, якою звужено заїзд до земельної ділянки та захоплено частину його земельної ділянки, що відведена для будівництва допоміжних споруд. Відповідач відмовляється демонтувати загорожу, звільнити дорогу та земельну ділянку позивача, чим чинить йому перешкоди в користуванні земельною ділянкою та житловим будинком.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач не надав до суду правовстановлюючий документ, який би засвідчував місце розташування земельної ділянки. Також судами не встановлено, що суміжний землекористувач чинив перешкоди позивачу у заїзді до будинковолодіння, а також у будівництві господарських споруд, чи в інший спосіб порушував, не визнавав або оспорював його права на земельну ділянку. Крім того, у позові не визначено, до якого стану необхідно відновити земельну ділянку – заїзд до його будинковолодіння.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов) (ст. 391 ЦК України).

Частинами 2, 3 ст. 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погодився з позицією судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав як власника чи користувача земельної ділянки, оскільки не надав документів на підтвердження права власності чи права користування земельною ділянкою, а також, що внаслідок розташування суміжним землекористувачем на земельній ділянці загорожі позивачу як власнику нерухомого майна створюються перешкоди у користуванні нею.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Встановлювати емфітевзис на майбутнє закон не забороняє

26 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 693/26/18 скасував рішення апеляційного суду, який неправильно визначив строк повідомлення про намір скористатися переважним правом поновлення договору оренди.

У січні 2018 р. орендар – фермерське господарство звернулося до суду з позовом до іноземного підприємства та спадкоємця наймодавця про визнання недійсним договору емфітевзису та визнання укладеною додаткової угоди. Позов мотивовано тим, що на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 21 січня 2008 р. між наймодавцем та позивачем, останній орендує земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Додатковою угодою до договору його поновлено та встановлено новий строк дії до 31 грудня 2017 р.

15 травня 2015 р. наймодавець та  іноземне підприємство уклали договір встановлення емфітевзису, на підставі якого підприємство зареєструвало право користування зазначеною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) з 1 січня 2018 р. до 1 січня 2025 р. 22 вересня 2017 р. право власності на земельну ділянку зареєстровано за спадкоємцем наймодавця. Запис про зареєстроване за іноземним підприємством речове право, на думку позивача, порушує його права як орендаря земельної ділянки, а укладений договір емфітевзису суперечить договору оренди земельної ділянки та позбавляє позивача права, передбаченого ч. 1 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», на укладення договору оренди землі на новий строк. Крім того, законом не передбачено встановлення строку дії договору емфітевзису на майбутнє, для таких цілей укладається попередній договір, передбачений ст. 635 ЦК України.

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що закон не встановлює заборону на визначення емфітевтичного права на майбутнє; договір емфітевзису повинен відповідати загальним положенням про договір, передбаченими ст.ст. 407412 ЦК України, ст. 102-1 Земельного кодексу України.

Апеляційним судом рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким визнано недійсними договір емфітевзису та додаткову угоду до нього. Визнано укладеною між спадкоємцем наймодавця та позивачем додаткову угоду про поновлення договору оренди земельної ділянки. Суд виходив з того, що передання права користування спірною земельною ділянкою іншій особі під час дії договору оренди земельної ділянки є порушенням закону. У зв`язку з укладенням договору емфітевзису позивач був позбавлений можливості поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк.

У вересні 2018 р. спадкоємець наймодавця подав касаційну скаргу, яка мотивував тим, що укладенням договору встановлення емфітевзису та додаткового договору до нього між наймодавцем та іноземним підприємством ніяким чином не порушує переважне право позивача на пролонгацію договору оренди, оскільки наймодавець з іншими орендарями договори оренди не укладалися, а договір емфітевзису є відмінним за своєю правовою суттю договором.

Верховний Суд не погодився з висновками апеляційного суду, який зазначив, що позивач письмово повідомляв орендодавця 18 січня 2018 р., в місячний термін після закінчення строку дії договору оренди, що має намір скористатися переважним правом поновлення його на новий строк. Натомість, суд першої інстанції правильно встановив, що, маючи намір продовжити дію договору, орендар був зобов`язаний звернутись до орендаря не пізніше 1 жовтня 2017 р. (враховуючи термін дії договору до 31 грудня 2017 р.), додавши до листа-повідомлення проект додаткової угоди.

Оскільки позивач не дотримався встановленої ст. 33 Закону України «Про оренду землі» процедури поновлення договору оренди земельної ділянки, в результаті укладення договору емфітевзису його права не було порушено.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що закон не встановлює заборони на визначення емфітевтичного права на майбутнє.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.