Connect with us

Судова практика

Потерпілий претензій не має. Як Нафтогаз на кримінальному полі бою програв фірташівському «Запоріжгазу» 6,7 мільйона гривень

Юрій Котнюк, ЮВУ

Третього вересня Орджонікідзевський районний суд Запоріжжя, можна сказати, поховав доволі резонансну справу, пов’язану з викраденням чотирьох мільйонів кубометрів природного газу під приводом його витоку в атмосферу під час аварій трубопроводів, яких насправді не було. Головний підозрюваний — голова правління Публічного акціонерного товариства «Запоріжгаз» Олег Мизик був звільнений від кримінальної відповідальності через відмову потерпілого від обвинувачення. В ролі потерпілого в даному випадку виступало очолюване ним підприємство, яке внаслідок його дій зазнало збитків на суму 27 мільйонів гривень. Також на роль потерпілого претендувала Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», якій належить 25 відсотків акцій даного товариства, але ухвалою суду їй у цьому було відмовлено.

Багатообіцяючий початок

Сама подія злочину мала місце в жовтні-грудні 2014 року, коли, за вказівкою Мизика, який на той час також був лише виконуючим обов’язки голови правління «Запоріжгазу», тамтешні клерки написали в звітах неправдиву інформацію про завищені виробничо-технологічні втрати (ВТВ) газу внаслідок аварій, а також намалювали відповідні папери, які засвідчували сам факт таких аварій. Так, обсяг ВТВ у цьому кварталі мав би становити 1,5 млн м3 на суму 9,7 млн грн, а написали, ніби 5,4 млн м3 на суму 36,3 млн грн. Таким чином, близько чотирьох мільйонів кубометрів на папері вилетіли в небо, а насправді, як написано в тексті обвинувального акта, були передані невстановленим споживачам, які одержали неправомірну вигоду у вигляді звільнення від його оплати.

Зазначимо, що ці махінації не були пов’язані з нецільовим використанням дешевого соціального газу для потреб комерційних споживачів. Тут зовсім інша справа, оскільки газ для таких потреб дане товариство в той час уже придбавало за суто комерційними цінами. На перший погляд, може здатися, ніби керівник товариства обікрав своїх роботодавців-акціонерів, і слідчі органи з цим погоджуються, але з одним уточненням: не всіх акціонерів, а лише одного з них, а саме Нафтогаз, якому належить четверта частина акцій. Решта ж три чверті опосередковано належить «віденському в’язню» Дмитру Фірташу, і саме він, на думку працівників СБУ, прямо чи непрямо був зацікавлений у даній оборудці. Таким чином, у дурнях мав лишитися виключно Нафтогаз, а оскільки всі сто відсотків самого Нафтогазу належать державі і кожний громадянин України є своєрідним його акціонером, то можна вважати, що обікрасти хотіли всіх нас.

Інформація про аварії, яких насправді не було, доволі швидко стала відома чекістам, оскільки серед працівників цього облгазу було чимало людей, критично налаштованих до Мизика, які категорично не сприймали таку його політику, відмовлялися підписувати фальсифіковані документи, змушені були під його тиском звільнитися з роботи і в подальшому дали на допитах офіційні свідчення проти нього. Попервах оперативно-розшукова справа велася за ознаками статті 113 Кримінального кодексу України — «Диверсія». Можливо, інформатори дещо перебільшили, а можливо, Мизик і справді планував здійснити кілька вибухів на газопроводах для того, щоб мати привід списати ще кілька мільйонів кубометрів.

А 26 травня 2015 року слідчим відділом прокуратури Запорізької області на підставі повідомлення оперативного підрозділу УСБУ в Запорізькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості щодо привласнення посадовими особами ПАТ «Запоріжгаз» грошових коштів НАК «Нафтогаз України», тобто скоєння кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України, в якій ідеться про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

Далі цікавий процесуальний момент — 21 липня того ж року прокурором Запорізької області Олександром Шацьким проведення досудового розслідування в даному кримінальному провадженні було доручене слідчим слідчого відділу УСБУ в Запорізькій області. Це було мотивоване тим, що зловмисники не належали до категорій осіб, чиї діяння підслідні органам прокуратури, а здійснення розслідування в ньому слідчими органів внутрішніх справ могло бути неефективним.

Обсяг обвинувачень значно «схуднув»

Як це не прикро, але слід визнати, що в даному конкретному випадку слідство, проведене органами безпеки, також важко назвати ефективним. Так, через три з лишком роки, а саме 22 грудня 2018 року, злочин було перекваліфіковано на статтю 3641 «Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми», зокрема її частину другу, де вилка санкції коливається від 6,8 тисяч гривень штрафу до шести років позбавлення волі. Попередня ж кваліфікація передбачала від семи до дванадцяти років ув’язнення з конфіскацією майна, тож різниця вбачається суттєвою.

А 28 грудня того ж року Олега Мизика було повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 3641 ККУ, до якої додали ще й обвинувачення в службовому підробленні (ст. 366 ККУ), яке за теперішніх часів зовсім не вважається чимсь серйозним. Ще через деякий час, 12 і 25 січня 2019 року, ухвалами слідчого судді Жовтневого районного суду Запоріжжя підозрюваному було обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання і відсторонено від посади.

Примітний факт: враховуючи резонанс даної справи, бажання здійснити відеозйомку в залі судових засідань виявили співробітники Запорізької регіональної дирекції новин ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» і місцевого каналу «Січ-ТВ». Адвокати Мизика заперечували, посилаючись на те, що в ході розгляду справи будуть розголошені конфіденційні дані про вік і стан здоров’я підозрюваного, однак суддя Максим Антоненко вирішив, що оприлюднення зазначених відомостей про Мизика не принизить його гідність і не розголосить обставини особистого чи сімейного життя, а тому дав телекамерам своє добро.

В апеляційній скарзі, поданій до Апеляційного суду Запорізької області, адвокати зловмисника лякали тим, що суддя Антоненко, відсторонивши від посади голову правління, який єдиний має право цифрового електронного підпису платіжних документів від імені ПАТ «Запоріжгаз», залишив вибухонебезпечне підприємство в дуже скрутному становищі, оскільки воно тепер не зможе здійснювати закупівлю матеріалів для проведення ремонтних робіт, а також поставив під загрозу зриву успішне завершення опалювального сезону, вже не кажучи про сплату податків і зборів та виплату зарплат 1 800 працівникам очолюваного ним підприємства.

У відповідь на це колегія суддів слушно зауважила, що вищим органом ПАТ «Запоріжгаз» є загальні збори акціонерів, які вкупі з Наглядовою радою можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства, зокрема надати право електронного підпису першому заступнику голови правління чи будь-кому з інших заступників. Урешті-решт, рішенням Наглядової ради призначити виконуючого обов’язки голови правління товариства, що виключить всі перелічені в апеляційній скарзі негативні наслідки.

Провальний фінал

В обвинувальному акті було ретельно досліджено, як підозрюваний своїми діями порушив вимоги «Положення про порядок обліку обсягів розбалансування природного газу в газорозподільних мережах», затвердженого наказом Міністерства палива та енергетики України № 112 від 25.02.2004 р., а також наказу цього ж відомства № 264 від 30.05.2003 р. «Про затвердження методик визначення питомих втрат та виробничо-технологічних витрат природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами». Було, зокрема, встановлено, що Мизик надав вказівки посадовим особам регіональних управлінь експлуатації газового господарства вносити в журнали реєстрації аварійних заявок аварійно-диспетчерської служби відомості щодо адрес пошкодження газопроводів, їх діаметрів та тривалості витоку природного газу, причому таким чином, щоб у сумі цифри втрат збігалися з цифрами, намальованими в центральному офісі цієї доволі потужної газконтори. Загалом до обвинувального акта були додані 45 томів справи і кілька десятків коробок із розсекреченими матеріалами не гласних оперативно-розшукових заходів, тож робота, начебто, була проведена велика.

Але з найголовнішим у правоохоронних органів вийшла прикра промашка: коли слідчий СБУ звернувся до суду з погодженим прокурором клопотанням про накладення арешту на нерухоме майно підозрюваного й належні йому транспортні засоби, йому в цьому було відмовлено, оскільки в матеріалах справи відсутній будь-який цивільний позов, заявлений потерпілим чи прокурором. Щодо потерпілого все зрозуміло — ні Мизик, який де-факто керував «Запоріжгазом», ні Фірташ, якому він фактично належав, зовсім не збиралися подавати ніякі позови. А от щодо прокурора, то це був явний натяк на те, що реальним потерпілим даної оборудки був Нафтогаз — державне підприємство, цивільні позови в інтересах якого в рамках кримінального провадження може подавати лише прокурор.

Правда, прокурором у судовому засіданні було надано проект цивільного позову, який буде поданий в інтересах ПАТ «Нафтогаз України» до Олега Мизика, причому без зазначення дати його подання. Однак суддям цей аргумент видався непереконливим і вони написали, що накладення арешту на майно з метою забезпечення кримінального провадження на підставі того, що потерпілим, можливо, буде пред’явлено цивільний позов, не відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу України та не входить до переліку підстав, за якими може бути накладено арешт на майно.

Таким чином, за відсутності цивільного позову на суму, що становить четверту частину за вданих «Запоріжгазу» збитків, суд відмовив у задоволенні клопотання Нафтогазу про визнання його потерпілим. Тож, виходячи з цих обставин, немає нічого дивного в тому, що судом було задоволено клопотання представника, так би мовити, законного потерпілого публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» — адвоката Сергія Ткаченка про закриття кримінального провадження, а потім і звільнено Олега Мизика від кримінальної відповідальності.

У правоохоронних органів є шанс виправити свої недоробки в суді апеляційної інстанції.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

До якого суду звертатися при оскарженні постанов, дій, бездіяльності держвиконавця?

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Шістнадцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 681/1637/18, провадження № 61-5370св19 (ЄДРСРУ № 84274395) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності справ з приводу оскарження постанов державного виконавця.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі — Конвенція).

Як відомо, 5 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього закону. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.

На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Згідно з частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір — це збір, що стягується на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем в розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Відповідно до ч. 3 ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Згідно з частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою — частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, прий нятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 1293гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18), від 3 та 10 квітня 2019 року у справах № 370/1288/15 (провадження № 14-612цс18) та № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18), від 29 травня 2019 року у справі №758/8095/15-ц (провадження №14-134цс19).

У той же час, рішення державного виконавця щодо виконання судового рішення, в тому числі й постанови про арешт майна боржника, можуть бути оскаржені до суду, який видав виконавчий документ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Наслідки визнання електронних торгів недійсними

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Дванадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13670/18 (ЄДРСРУ № 84214802) досліджував питання щодо наслідків визнання електронних торгів недійсними.

Суб’єктивне право на захист — це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно й тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією зі сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в його продажу, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. Наведене узгоджується з нормами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Таким чином, правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема, на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням.

За приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Так, у силу вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Зазначена правова позиція була висловлена в постанові від 22.02.2017 р. Верховного Суду України у справі № 6-2677цс16 та погоджена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 24 липня 2019 року по справі № 804/9872/15, адміністративне провадження № К/9901/11045/18 (ЄДРСРУ № 83220479).

Більше того, в постанові від 02.05.2018 року у справі № 910/10136/17 Верховний Суд дійшов висновку, що виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 24.10.2012 року у справі № 6-116цс12 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 490/5475/15.

З огляду на те, що прилюдні торги з реалізації частини нерухомого майна, протокол їх проведення, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки — частини нерухомого майна визнані недійсними в судовому порядку, правова підстава для набуття грошових коштів у відповідача, як стягувача (якому безпосередньо були перераховані кошти від реалізації частини нерухомого майна), відпала.

Окремо слід враховувати, що з неукладеного правочину (нездійснення позивачем повного розрахунку за придбане майно у строк, передбачений розділом Х Порядку або відсутність акту про проведення прилюдних торгів) не виникає договірних зобов’язань і він не породжує жодних цивільних правовідносин, в той час, коли недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам цього виду, але він породжує правові наслідки, які випливають із його недійсності. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року по справі № 910/8052/17 (ЄДРСРУ № 71773173).

Висновок. Отже, результатом визнання прилюдних торгів недійсними є те, що всі учасники правовідносин, які склалися в процесі здійснення виконавчих дій у межах виконавчого провадження, мають бути повернуті в стан, який передував проведенню прилюдних торгів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Енергетичні махінації Спроба обнулити рішення судів, ухвалених за позовами НАБУ, зазнала краху

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

У вересні Єдиний державний реєстр судових рішень нарешті опублікував доволі прецедентний вердикт, який стосується подальшої долі господарських справ, ініційованих Національним антикорупційним бюро України. Йдеться про ухвалу Верховного Суду від 27 серпня, якою було відмовлено в задоволенні заяви черкаського Публічного акціонерного товариства «Азот» про перегляд за виключними обставинами однієї давно програної ним справи. А виключною обставиною стало рішення Конституційного Суду України про скасування норми закону про НАБУ, якою даному відомству надавалося право подавати до господарських судів позови про розірвання правочинів, укладених державними підприємствами.

Борги переводилися на фіктивну фірму

Для того, аби краще зрозуміти ситуацію, розповімо про одну кримінально-корупційну схему, яка доволі успішно практикувалася протягом останніх років у сфері електроенергетики. На даний момент державі ще належать контрольні пакети акцій низки так званих енергодистрибуційних компаній, більш відомих у народі як обленерго. Їх призначення полягає в тому, щоби придбавати електроенергію в енергогенеруючих компаній, яким належать електростанції, і продавати її споживачам, розташованим на території їх обслуговування.

І ось олігархи, яким належать найбільш енергомісткі промислові підприємства, придумали спосіб, як за неї не платити. Для цього була створена фіктивна фірма з гучною назвою Приватне акціонерне товариство «Холдингова компанія «Електромережа», яку очолив такий собі Дмитро Крючков, котрий примудрився побути народним депутатом Верховної Ради V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко». Як відомо, це був найкоротший парламент в новітній історії України: через те, що неймовірна кількість народних обранців зрадила своїх виборців і перекинулася на бік грошовитої фракції «Партії Регіонів», тодішній Президент Віктор Ющенко у 2007 році змушений був її розпустити і призначити дострокові вибори. Крючков у цій історії, м’яко кажучи, показав себе з далеко не кращого боку, тож Юлія Тимошенко в подальшому ніколи більше його до своїх передвиборчих списків не включала. Але на пам’ять від тих часів цьому пройдисвітові назавжди залишився факт перебування в статусі народного депутата, що мало надати певну ілюзію солідності й надійності очолюваної ним компанії.

Так от ця компанія з якогось переляку раптом стала придбавати боргові зобов’язання найбільших споживачів електроенергії перед обленерго, у зв’язку з чим у 2015 році стали масово укладатися тристоронні договори про переведення боргу. Один із таких договорів було укладено між ПАТ «Запорізький завод феросплавів», ВАТ «Запоріжжяобленерго» і ПрАТ «ХК «Енергомережа». Сума боргу — 164 мільйони гривень. Ситуація, сподіваюся, зрозуміла. З одного боку — Запорізький завод феросплавів –дуже енергомістке підприємство, одне з найбільших у вітчизняній металургійній галузі, яке фактично належить Ігорю Коломойському. З другого — «Запоріжжяобленерго», 60 відсотків акцій якої належить державі. З третього — фіктивна «Енергомережа», в якої за душею ні гроша, окрім короткострокового депутатства її генерального директора. І ось внаслідок цієї маніпуляції виходило так, що завод уже нічого не винен державному обленерго, яке тепер має пред’являти свої претензії «Рогам і копитам», з яких нема чого взяти. І таких от боргів Крючков по всій країні перед різними належними державі обленерго набрав на суму більше двох мільярдів гривень.

За наведення порядку в галузі взялося НАБУ

Зрозуміло, що такий фокус неможливо було провернути без санкції керівництва Міністерства енергетики і вугільної промисловості України: або самого тодішнього міністра Володимира Демчишина, або когось із його заступників. Коли ж уряд Яценюка пішов у відставку й обленерго, виконуючи команду нового міністра почали витребувати борги з «Енергомережі», з’ясувалося те, що взагалі-то було відомо із самого початку — з неї нема чого взяти. Розслідувати цю справу взялося щойно створене НАБУ, яке в липні 2016 року відкрило низку проваджень за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України, у якій ідеться про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

Коли стало гаряче, Дмитро Крючков дременув за кордон, був оголошений в розшук, затриманий правоохоронними органами Німеччини й екстрадований в Україну, але 22 квітня 2019 року вийшов на волю під заставу 7 мільйонів гривень, які йому визначив Солом’янський районний суд Києва, хоча прокурор просив 346 мільйонів. А поки його ловили, НАБУ, користуючись правом, яке було йому надано пунктом 13 частини 1 статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», подало до Господарського суду позов про визнання недійсним згаданого вище договору про переведення боргу.

Аби не занурюватися надто глибоко в нетрі Закону України «Про електроенергетику», коротко зазначимо, що відповідно до його положень електричний струм є специфічним товаром, промислові споживачі якого наділені низкою обов’язків, один із яких полягає в тому, що за спожиту ними енергію вони мають платити гроші на спеціальний рахунок у визначену державою банківську установу, причому платити має безпосередній споживач і ніхто, крім нього. Тобто жодних переведень боргу чи його переуступок закон не дозволяє.

Попри ці чіткі й зрозумілі положення судова справа йшла не дуже гладко. Так, Господарський суд Києва своїм рішенням від 29 червня 2017 року в задоволенні позову НАБУ відмовив. Його помилку виправила колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, яка своєю постановою від 16 листопада того ж року скасувала вердикт суду першої інстанції й ухвалила нове рішення, яким задовольнила позов. Постановою Верховного Суду від 4 квітня 2018 року вона була залишена без змін.

Олігархи проявили зворушливу єдність

Таким чином Запорізький завод феросплавів мусив таки заплатити 164 мільйони гривень за спожитий струм. І тоді він, не інакше, як від великої образи, подав до КСУ конституційну скаргу, яка стосувалася правомірності того самого пункту 13 частини 1 статті 17 Закону України “Про Національне анткорупційне бюро України», в якому була прописана компетенція даного відомства подавати до суду позови про визнання недійсними угод. Аналітики одразу ж побачили в цьому «руку Коломойського», а політологи почали робити прогнози з приводу того, що згаданий олігарх буде грати неабияку роль у політиці нового глави держави.

Доказова база КСУ грунтувалася на положеннях статті 131-1 Конституції України, відповідно до якої, зокрема, прокуратура, окрім іншого, здійснює ще й представництво інтересів держави в суді, але у виключних випадках. Й хоча Основний Закон не містить прямої заборони іншим державним органам виконувати дану функцію, судді розтлумачили його так, що жоден орган, окрім прокуратури, не може здійснювати представництво державних інтересів у суді. Висновок доволі небезспірний. Такий же небезспірний, як і висновок КСУ 17-річної давності, який дозволяв Леоніду Кучмі обиратися втретє на головну посаду країни, бо згідно логіки суддів виходить, що «один плюс один дорівнює один».

Але, як би там не було, маємо те, що маємо: рішення КСУ є остаточним й оскарженню не підлягає. Його, правда, можна ігнорувати, як це неодноразово робилося в нашій історії з мовчазної згоди найвищих посадових осіб держави, але якщо обійтися без цих крайнощів, то доведеться погодитися з тим, що відтепер ініціювати денонсацію сумнівних угод державних підприємств з комерційними структурами можуть або органи прокуратури, або самі державні підприємства, або засновники цих підприємств, які, зазвичай належать до числа різних міністерств і відомств, тобто державних органів, котрі, з точки зору КСУ, мають право здійснювати представництво державних інтересів у суді, але виключно зі своїх вузькопрофільних питань.

Підсумки судово-позовної роботи Національного антикорупційного бюро нещодавно було оприлюднено його управлінням зовнішніх комунікацій. Так, із січня 2016 року по червень 2019-го цим відомством було подано до господарських судів 44 позови про визнання недійсними договорів, які були укладені керівниками державних підприємств. Станом на 15 серпня 2019 р. із названої кількості позовів господарськими судами України було задоволено 36. За ухваленими ними рішеннями було визнано недійсними 102 правочини, що створило передумови для повернення на користь держави 6,39 мільярдів гривень.

У згаданому рішенні КСУ чітко написано, що воно набирає сили з моменту ухвалення, тобто, як і будь-який інший нормативний акт, зворотної сили не має. А за долю судових рішень, ухвалених за позовами НАБУ, що вже пройшли всі три інстанції, начебто переживати не варто. Але з будь-якого правила є винятки і, згідно Конституції України, закон усе ж таки іноді може мати зворотну силу, якщо це звільняє осіб від відповідальності або пом’якшує її становище. Маючи таку зачіпку, керівники комерційних структур, які мали зиск від виконання вигідних для них, але невигідних державі договорів із держпідприємствами, звичайно, не стали упускати можливість переглянути судові рішення даної категорії за так званими виключними обставинами, після чого масово почали подавати до Верховного Суду заяви відповідного змісту.

У цих своєрідних перегонах першою до фінішу дійшла заява не Запорізького заводу феросплавів, а іншого гіганту індустрії, належного іншому олігарху. Це й був черкаський «Азот», реальним власником якого вважається хімічний магнат України Дмитро Фірташ, який нині перебуває у Відні й очікує вирішення питання про його екстрадицію в США.

Але повернімося на береги Дніпра. Згадане підприємство в аналогічний спосіб уклало з «Енергомережею» і місцевим «Черкасиобленерго» (71 відсоток акцій якого належить державі) аж 18 тристоронніх договорів про переведення боргу. Всі вони також за позовами НАБУ були визнані недійсними, і в усіх випадках законність судових рішень була поставлена під сумнів. Проте недолуга спроба повернути назад колесо історії зазнала краху: колегія суддів Верховного Суду вирішила, що підстав для розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами немає.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.