Connect with us

Судова практика

Потерпілий претензій не має. Як Нафтогаз на кримінальному полі бою програв фірташівському «Запоріжгазу» 6,7 мільйона гривень

Юрій Котнюк, ЮВУ

Третього вересня Орджонікідзевський районний суд Запоріжжя, можна сказати, поховав доволі резонансну справу, пов’язану з викраденням чотирьох мільйонів кубометрів природного газу під приводом його витоку в атмосферу під час аварій трубопроводів, яких насправді не було. Головний підозрюваний — голова правління Публічного акціонерного товариства «Запоріжгаз» Олег Мизик був звільнений від кримінальної відповідальності через відмову потерпілого від обвинувачення. В ролі потерпілого в даному випадку виступало очолюване ним підприємство, яке внаслідок його дій зазнало збитків на суму 27 мільйонів гривень. Також на роль потерпілого претендувала Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», якій належить 25 відсотків акцій даного товариства, але ухвалою суду їй у цьому було відмовлено.

Багатообіцяючий початок

Сама подія злочину мала місце в жовтні-грудні 2014 року, коли, за вказівкою Мизика, який на той час також був лише виконуючим обов’язки голови правління «Запоріжгазу», тамтешні клерки написали в звітах неправдиву інформацію про завищені виробничо-технологічні втрати (ВТВ) газу внаслідок аварій, а також намалювали відповідні папери, які засвідчували сам факт таких аварій. Так, обсяг ВТВ у цьому кварталі мав би становити 1,5 млн м3 на суму 9,7 млн грн, а написали, ніби 5,4 млн м3 на суму 36,3 млн грн. Таким чином, близько чотирьох мільйонів кубометрів на папері вилетіли в небо, а насправді, як написано в тексті обвинувального акта, були передані невстановленим споживачам, які одержали неправомірну вигоду у вигляді звільнення від його оплати.

Зазначимо, що ці махінації не були пов’язані з нецільовим використанням дешевого соціального газу для потреб комерційних споживачів. Тут зовсім інша справа, оскільки газ для таких потреб дане товариство в той час уже придбавало за суто комерційними цінами. На перший погляд, може здатися, ніби керівник товариства обікрав своїх роботодавців-акціонерів, і слідчі органи з цим погоджуються, але з одним уточненням: не всіх акціонерів, а лише одного з них, а саме Нафтогаз, якому належить четверта частина акцій. Решта ж три чверті опосередковано належить «віденському в’язню» Дмитру Фірташу, і саме він, на думку працівників СБУ, прямо чи непрямо був зацікавлений у даній оборудці. Таким чином, у дурнях мав лишитися виключно Нафтогаз, а оскільки всі сто відсотків самого Нафтогазу належать державі і кожний громадянин України є своєрідним його акціонером, то можна вважати, що обікрасти хотіли всіх нас.

Інформація про аварії, яких насправді не було, доволі швидко стала відома чекістам, оскільки серед працівників цього облгазу було чимало людей, критично налаштованих до Мизика, які категорично не сприймали таку його політику, відмовлялися підписувати фальсифіковані документи, змушені були під його тиском звільнитися з роботи і в подальшому дали на допитах офіційні свідчення проти нього. Попервах оперативно-розшукова справа велася за ознаками статті 113 Кримінального кодексу України — «Диверсія». Можливо, інформатори дещо перебільшили, а можливо, Мизик і справді планував здійснити кілька вибухів на газопроводах для того, щоб мати привід списати ще кілька мільйонів кубометрів.

А 26 травня 2015 року слідчим відділом прокуратури Запорізької області на підставі повідомлення оперативного підрозділу УСБУ в Запорізькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості щодо привласнення посадовими особами ПАТ «Запоріжгаз» грошових коштів НАК «Нафтогаз України», тобто скоєння кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України, в якій ідеться про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

Далі цікавий процесуальний момент — 21 липня того ж року прокурором Запорізької області Олександром Шацьким проведення досудового розслідування в даному кримінальному провадженні було доручене слідчим слідчого відділу УСБУ в Запорізькій області. Це було мотивоване тим, що зловмисники не належали до категорій осіб, чиї діяння підслідні органам прокуратури, а здійснення розслідування в ньому слідчими органів внутрішніх справ могло бути неефективним.

Обсяг обвинувачень значно «схуднув»

Як це не прикро, але слід визнати, що в даному конкретному випадку слідство, проведене органами безпеки, також важко назвати ефективним. Так, через три з лишком роки, а саме 22 грудня 2018 року, злочин було перекваліфіковано на статтю 364-1 «Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми», зокрема її частину другу, де вилка санкції коливається від 6,8 тисяч гривень штрафу до шести років позбавлення волі. Попередня ж кваліфікація передбачала від семи до дванадцяти років ув’язнення з конфіскацією майна, тож різниця вбачається суттєвою.

А 28 грудня того ж року Олега Мизика було повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 364-1 ККУ, до якої додали ще й обвинувачення в службовому підробленні (ст. 366 ККУ), яке за теперішніх часів зовсім не вважається чимсь серйозним. Ще через деякий час, 12 і 25 січня 2019 року, ухвалами слідчого судді Жовтневого районного суду Запоріжжя підозрюваному було обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання і відсторонено від посади.

Примітний факт: враховуючи резонанс даної справи, бажання здійснити відеозйомку в залі судових засідань виявили співробітники Запорізької регіональної дирекції новин ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» і місцевого каналу «Січ-ТВ». Адвокати Мизика заперечували, посилаючись на те, що в ході розгляду справи будуть розголошені конфіденційні дані про вік і стан здоров’я підозрюваного, однак суддя Максим Антоненко вирішив, що оприлюднення зазначених відомостей про Мизика не принизить його гідність і не розголосить обставини особистого чи сімейного життя, а тому дав телекамерам своє добро.

В апеляційній скарзі, поданій до Апеляційного суду Запорізької області, адвокати зловмисника лякали тим, що суддя Антоненко, відсторонивши від посади голову правління, який єдиний має право цифрового електронного підпису платіжних документів від імені ПАТ «Запоріжгаз», залишив вибухонебезпечне підприємство в дуже скрутному становищі, оскільки воно тепер не зможе здійснювати закупівлю матеріалів для проведення ремонтних робіт, а також поставив під загрозу зриву успішне завершення опалювального сезону, вже не кажучи про сплату податків і зборів та виплату зарплат 1 800 працівникам очолюваного ним підприємства.

У відповідь на це колегія суддів слушно зауважила, що вищим органом ПАТ «Запоріжгаз» є загальні збори акціонерів, які вкупі з Наглядовою радою можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства, зокрема надати право електронного підпису першому заступнику голови правління чи будь-кому з інших заступників. Урешті-решт, рішенням Наглядової ради призначити виконуючого обов’язки голови правління товариства, що виключить всі перелічені в апеляційній скарзі негативні наслідки.

Провальний фінал

В обвинувальному акті було ретельно досліджено, як підозрюваний своїми діями порушив вимоги «Положення про порядок обліку обсягів розбалансування природного газу в газорозподільних мережах», затвердженого наказом Міністерства палива та енергетики України № 112 від 25.02.2004 р., а також наказу цього ж відомства № 264 від 30.05.2003 р. «Про затвердження методик визначення питомих втрат та виробничо-технологічних витрат природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами». Було, зокрема, встановлено, що Мизик надав вказівки посадовим особам регіональних управлінь експлуатації газового господарства вносити в журнали реєстрації аварійних заявок аварійно-диспетчерської служби відомості щодо адрес пошкодження газопроводів, їх діаметрів та тривалості витоку природного газу, причому таким чином, щоб у сумі цифри втрат збігалися з цифрами, намальованими в центральному офісі цієї доволі потужної газконтори. Загалом до обвинувального акта були додані 45 томів справи і кілька десятків коробок із розсекреченими матеріалами не гласних оперативно-розшукових заходів, тож робота, начебто, була проведена велика.

Але з найголовнішим у правоохоронних органів вийшла прикра промашка: коли слідчий СБУ звернувся до суду з погодженим прокурором клопотанням про накладення арешту на нерухоме майно підозрюваного й належні йому транспортні засоби, йому в цьому було відмовлено, оскільки в матеріалах справи відсутній будь-який цивільний позов, заявлений потерпілим чи прокурором. Щодо потерпілого все зрозуміло — ні Мизик, який де-факто керував «Запоріжгазом», ні Фірташ, якому він фактично належав, зовсім не збиралися подавати ніякі позови. А от щодо прокурора, то це був явний натяк на те, що реальним потерпілим даної оборудки був Нафтогаз — державне підприємство, цивільні позови в інтересах якого в рамках кримінального провадження може подавати лише прокурор.

Правда, прокурором у судовому засіданні було надано проект цивільного позову, який буде поданий в інтересах ПАТ «Нафтогаз України» до Олега Мизика, причому без зазначення дати його подання. Однак суддям цей аргумент видався непереконливим і вони написали, що накладення арешту на майно з метою забезпечення кримінального провадження на підставі того, що потерпілим, можливо, буде пред’явлено цивільний позов, не відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу України та не входить до переліку підстав, за якими може бути накладено арешт на майно.

Таким чином, за відсутності цивільного позову на суму, що становить четверту частину за вданих «Запоріжгазу» збитків, суд відмовив у задоволенні клопотання Нафтогазу про визнання його потерпілим. Тож, виходячи з цих обставин, немає нічого дивного в тому, що судом було задоволено клопотання представника, так би мовити, законного потерпілого публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» — адвоката Сергія Ткаченка про закриття кримінального провадження, а потім і звільнено Олега Мизика від кримінальної відповідальності.

У правоохоронних органів є шанс виправити свої недоробки в суді апеляційної інстанції.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи її відстрочення

8 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 917/1423/19 залишив без задоволення касаційну скаргу, оскільки позивачем не надано доказів сплати судового збору.

ПАТ звернулося до господарського суду з позовною заявою до ТОВ про стягнення упущеної вигоди.

Ухвалою господарського суду позовну заяву залишено без руху у зв`язку з відсутністю доказів сплати судового збору у повному розмірі, встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, доплати судового збору, на відповідний бюджетний рахунок з наданням документальних доказів.

ПАТ було подано до суду клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви, на обґрунтування якого зазначено, що останній не здійснює господарської діяльності, не має в своєму активі грошових коштів та перебуває в процедурі банкрутства на стадії санації.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, в задоволенні клопотання відмовлено, позовну заяву залишено без розгляду. Рішення мотивовані тим, що заявлене клопотання про відстрочення сплати судового збору не може бути задоволено в силу положень ст. 8 Закону «Про судовий збір».

У касаційній скарзі ПАТ зазначало, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам на підтвердження майнового стану підприємства та підставам відстрочення сплати судового збору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно з ч. 5 ст. 115Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» сплата грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв`язку з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство здійснюються за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Відповідно до ч. 6 ст. 115 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитори можуть створювати фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого. Формування фонду та порядок використання його коштів визначаються рішенням комітету кредиторів та затверджуються ухвалою господарського суду.

Отже, перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору.

Положеннями ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не передбачено можливості звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви з підстав викладених в клопотанні поданому позивачем.

<Враховуючи положення ст. 129 Конституції України, а також положення ст. 5 Закону України «Про судовий збір», господарський суд позбавлений права надавати перевагу будь-якій стороні в тому числі й у питанні відстрочення чи звільнення від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивачем не виконано вимог ухвали господарського суду про залишення позовної заяви без руху та не надано доказів сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі встановленому Законом, Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли правомірного висновку про залишення позовної заяви без розгляду з підстав визначених ч. 13 ст. 176 ГПК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Поняття «стадія продажу майна» не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна

14 травня 2020 р. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 903/69/18 залишив без задоволення касаційну скаргу кредитора, вказавши, що при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону про банкрутство, немає.

Ліквідатор ТОВ, який вважав, що в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів відбулося індивідуальне задоволення вимог забезпеченого кредитора, подав до господарського суду заяву, в якій просив визнати протиправним та скасувати результати електронних торгів щодо реалізації нежитлових приміщень, акт про реалізацію предмета іпотеки нежитлового приміщення, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, рішення приватного нотаріуса та витребувати у кредитора нерухоме майно.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву задоволено. Рішення мотивованкредитоо тим, що введений судом мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження. При цьому спірні нежитлові приміщення на момент відкриття провадження у справі про банкрутство не перебували на стадії продажу через зупинення виконання рішення районного суду.

У касаційній скарзі кредитор вказував про неправильне застосування ст. 19Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) та ст.ст. 47, 49 Закону «Про іпотеку».

Судова палата КГС ВС нагадала, що Верховний Суд неодноразово висловлював позицію щодо концентрації всіх спорів у межах справи про банкрутство. Так, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство законодавець визначив низку заборон під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Однак, встановлені і винятки щодо дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, одним з яких є перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж.

У ст. 41 Закону України «Про іпотеку» унормовано, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

При цьому, продаж майна боржника відповідно до Закону «Про іпотеку» відбувається за загальним правилом у конкурентний спосіб (прилюдні торги, електронні торги) з метою укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки з покупцем, який запропонує найвищу ціну.

Водночас, ст. 49 Закону України «Про іпотеку» встановлено спеціальну правову конструкцію задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора у разі оголошення торгів такими, що не відбулися. Так, протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна.

Проаналізувавши наведені вище норми права, судова палата КГС ВС дійшла висновку, що правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна. У такій ситуації, тобто при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», немає.

У подальшому законодавець змінив правову конструкцію ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» і в редакції Закону від 3 липня 2018 р. № 2478-VIII (введено в дію з 4 лютого 2019 р.) зазначив, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому ст. 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

Це ще раз підкреслює обґрунтованість висновку, що за встановлених судами обставин у цій справі не мало місця продажу майна – предмета іпотеки у розумінні ст. 19 Закону про банкрутство.

Враховуючи викладене, судова палата КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 р. у справі № 922/1787/18, та дійшла висновків, що зміст поняття «стадія продажу майна» (ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку»), оскільки правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права, визначеного ст. 49 Закону України «Про іпотеку», є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна.

Відтак, за встановлених судами обставин у цій справі дія мораторію на задоволення вимог кредиторів поширюється на спірні правовідносини, а дії осіб щодо здійснення переходу права власності на спірне майно до стягувача є такими, що суперечать вимогам законодавства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати

12 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 8/568 залишив без задоволення касаційну скаргу, встановивши, що вимоги про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація, повинні бути віднесені до вимог четвертої черги, а не першої.

Постановою господарського суду Державне підприємство було визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора.

В ході ліквідаційної процедури ДП на адресу господарського суду надійшли заяви працівника ДП з грошовими вимогами до боржника.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, визнано грошові вимоги, з яких: заборгованість із заробітної плати на день звільнення – вимоги першої черги та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні і компенсація – вимоги четвертої черги. Зобов`язано ліквідатора ДП включити визнані вимоги до реєстру вимог кредиторів банкрута.

У касаційній скарзі працівник ДП зазначав, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація не належать до заробітної плати та помилково віднесли вказані вимоги до вимог четвертої черги, тоді як такі вимоги повинні бути віднесені до вимог першої черги.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з приписами ст. 47 КЗпП роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, а саме, – в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівникам вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ст. 34 Закону України «Про оплату праці» встановлена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Компенсація у праві – є формою фінансового відшкодування збитків за порушення прав. Тобто, це є збитки, а не основна заробітна плата, термін якої визначено ст. 1 Закону України «Про оплату праці», а структура заробітної плати встановлена ст. 2 Закону, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розд. 3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату від 13 січня 2005 р. № 5. Згідно з п. 3.9 розд. 3 зазначеної Інструкції до них належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця,.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні ст. 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.

Тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram