Connect with us

Судова практика

Потерпілий претензій не має. Як Нафтогаз на кримінальному полі бою програв фірташівському «Запоріжгазу» 6,7 мільйона гривень

Дата публікації:

Юрій Котнюк, ЮВУ

Третього вересня Орджонікідзевський районний суд Запоріжжя, можна сказати, поховав доволі резонансну справу, пов’язану з викраденням чотирьох мільйонів кубометрів природного газу під приводом його витоку в атмосферу під час аварій трубопроводів, яких насправді не було. Головний підозрюваний — голова правління Публічного акціонерного товариства «Запоріжгаз» Олег Мизик був звільнений від кримінальної відповідальності через відмову потерпілого від обвинувачення. В ролі потерпілого в даному випадку виступало очолюване ним підприємство, яке внаслідок його дій зазнало збитків на суму 27 мільйонів гривень. Також на роль потерпілого претендувала Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», якій належить 25 відсотків акцій даного товариства, але ухвалою суду їй у цьому було відмовлено.

Багатообіцяючий початок

Сама подія злочину мала місце в жовтні-грудні 2014 року, коли, за вказівкою Мизика, який на той час також був лише виконуючим обов’язки голови правління «Запоріжгазу», тамтешні клерки написали в звітах неправдиву інформацію про завищені виробничо-технологічні втрати (ВТВ) газу внаслідок аварій, а також намалювали відповідні папери, які засвідчували сам факт таких аварій. Так, обсяг ВТВ у цьому кварталі мав би становити 1,5 млн м3 на суму 9,7 млн грн, а написали, ніби 5,4 млн м3 на суму 36,3 млн грн. Таким чином, близько чотирьох мільйонів кубометрів на папері вилетіли в небо, а насправді, як написано в тексті обвинувального акта, були передані невстановленим споживачам, які одержали неправомірну вигоду у вигляді звільнення від його оплати.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Зазначимо, що ці махінації не були пов’язані з нецільовим використанням дешевого соціального газу для потреб комерційних споживачів. Тут зовсім інша справа, оскільки газ для таких потреб дане товариство в той час уже придбавало за суто комерційними цінами. На перший погляд, може здатися, ніби керівник товариства обікрав своїх роботодавців-акціонерів, і слідчі органи з цим погоджуються, але з одним уточненням: не всіх акціонерів, а лише одного з них, а саме Нафтогаз, якому належить четверта частина акцій. Решта ж три чверті опосередковано належить «віденському в’язню» Дмитру Фірташу, і саме він, на думку працівників СБУ, прямо чи непрямо був зацікавлений у даній оборудці. Таким чином, у дурнях мав лишитися виключно Нафтогаз, а оскільки всі сто відсотків самого Нафтогазу належать державі і кожний громадянин України є своєрідним його акціонером, то можна вважати, що обікрасти хотіли всіх нас.

Інформація про аварії, яких насправді не було, доволі швидко стала відома чекістам, оскільки серед працівників цього облгазу було чимало людей, критично налаштованих до Мизика, які категорично не сприймали таку його політику, відмовлялися підписувати фальсифіковані документи, змушені були під його тиском звільнитися з роботи і в подальшому дали на допитах офіційні свідчення проти нього. Попервах оперативно-розшукова справа велася за ознаками статті 113 Кримінального кодексу України — «Диверсія». Можливо, інформатори дещо перебільшили, а можливо, Мизик і справді планував здійснити кілька вибухів на газопроводах для того, щоб мати привід списати ще кілька мільйонів кубометрів.

А 26 травня 2015 року слідчим відділом прокуратури Запорізької області на підставі повідомлення оперативного підрозділу УСБУ в Запорізькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості щодо привласнення посадовими особами ПАТ «Запоріжгаз» грошових коштів НАК «Нафтогаз України», тобто скоєння кримінального правопорушення, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України, в якій ідеться про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

Далі цікавий процесуальний момент — 21 липня того ж року прокурором Запорізької області Олександром Шацьким проведення досудового розслідування в даному кримінальному провадженні було доручене слідчим слідчого відділу УСБУ в Запорізькій області. Це було мотивоване тим, що зловмисники не належали до категорій осіб, чиї діяння підслідні органам прокуратури, а здійснення розслідування в ньому слідчими органів внутрішніх справ могло бути неефективним.

Обсяг обвинувачень значно «схуднув»

Як це не прикро, але слід визнати, що в даному конкретному випадку слідство, проведене органами безпеки, також важко назвати ефективним. Так, через три з лишком роки, а саме 22 грудня 2018 року, злочин було перекваліфіковано на статтю 364-1 «Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми», зокрема її частину другу, де вилка санкції коливається від 6,8 тисяч гривень штрафу до шести років позбавлення волі. Попередня ж кваліфікація передбачала від семи до дванадцяти років ув’язнення з конфіскацією майна, тож різниця вбачається суттєвою.

А 28 грудня того ж року Олега Мизика було повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 364-1 ККУ, до якої додали ще й обвинувачення в службовому підробленні (ст. 366 ККУ), яке за теперішніх часів зовсім не вважається чимсь серйозним. Ще через деякий час, 12 і 25 січня 2019 року, ухвалами слідчого судді Жовтневого районного суду Запоріжжя підозрюваному було обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання і відсторонено від посади.

Примітний факт: враховуючи резонанс даної справи, бажання здійснити відеозйомку в залі судових засідань виявили співробітники Запорізької регіональної дирекції новин ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» і місцевого каналу «Січ-ТВ». Адвокати Мизика заперечували, посилаючись на те, що в ході розгляду справи будуть розголошені конфіденційні дані про вік і стан здоров’я підозрюваного, однак суддя Максим Антоненко вирішив, що оприлюднення зазначених відомостей про Мизика не принизить його гідність і не розголосить обставини особистого чи сімейного життя, а тому дав телекамерам своє добро.

В апеляційній скарзі, поданій до Апеляційного суду Запорізької області, адвокати зловмисника лякали тим, що суддя Антоненко, відсторонивши від посади голову правління, який єдиний має право цифрового електронного підпису платіжних документів від імені ПАТ «Запоріжгаз», залишив вибухонебезпечне підприємство в дуже скрутному становищі, оскільки воно тепер не зможе здійснювати закупівлю матеріалів для проведення ремонтних робіт, а також поставив під загрозу зриву успішне завершення опалювального сезону, вже не кажучи про сплату податків і зборів та виплату зарплат 1 800 працівникам очолюваного ним підприємства.

У відповідь на це колегія суддів слушно зауважила, що вищим органом ПАТ «Запоріжгаз» є загальні збори акціонерів, які вкупі з Наглядовою радою можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства, зокрема надати право електронного підпису першому заступнику голови правління чи будь-кому з інших заступників. Урешті-решт, рішенням Наглядової ради призначити виконуючого обов’язки голови правління товариства, що виключить всі перелічені в апеляційній скарзі негативні наслідки.

Провальний фінал

В обвинувальному акті було ретельно досліджено, як підозрюваний своїми діями порушив вимоги «Положення про порядок обліку обсягів розбалансування природного газу в газорозподільних мережах», затвердженого наказом Міністерства палива та енергетики України № 112 від 25.02.2004 р., а також наказу цього ж відомства № 264 від 30.05.2003 р. «Про затвердження методик визначення питомих втрат та виробничо-технологічних витрат природного газу під час його транспортування газорозподільними мережами». Було, зокрема, встановлено, що Мизик надав вказівки посадовим особам регіональних управлінь експлуатації газового господарства вносити в журнали реєстрації аварійних заявок аварійно-диспетчерської служби відомості щодо адрес пошкодження газопроводів, їх діаметрів та тривалості витоку природного газу, причому таким чином, щоб у сумі цифри втрат збігалися з цифрами, намальованими в центральному офісі цієї доволі потужної газконтори. Загалом до обвинувального акта були додані 45 томів справи і кілька десятків коробок із розсекреченими матеріалами не гласних оперативно-розшукових заходів, тож робота, начебто, була проведена велика.

Але з найголовнішим у правоохоронних органів вийшла прикра промашка: коли слідчий СБУ звернувся до суду з погодженим прокурором клопотанням про накладення арешту на нерухоме майно підозрюваного й належні йому транспортні засоби, йому в цьому було відмовлено, оскільки в матеріалах справи відсутній будь-який цивільний позов, заявлений потерпілим чи прокурором. Щодо потерпілого все зрозуміло — ні Мизик, який де-факто керував «Запоріжгазом», ні Фірташ, якому він фактично належав, зовсім не збиралися подавати ніякі позови. А от щодо прокурора, то це був явний натяк на те, що реальним потерпілим даної оборудки був Нафтогаз — державне підприємство, цивільні позови в інтересах якого в рамках кримінального провадження може подавати лише прокурор.

Правда, прокурором у судовому засіданні було надано проект цивільного позову, який буде поданий в інтересах ПАТ «Нафтогаз України» до Олега Мизика, причому без зазначення дати його подання. Однак суддям цей аргумент видався непереконливим і вони написали, що накладення арешту на майно з метою забезпечення кримінального провадження на підставі того, що потерпілим, можливо, буде пред’явлено цивільний позов, не відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу України та не входить до переліку підстав, за якими може бути накладено арешт на майно.

Таким чином, за відсутності цивільного позову на суму, що становить четверту частину за вданих «Запоріжгазу» збитків, суд відмовив у задоволенні клопотання Нафтогазу про визнання його потерпілим. Тож, виходячи з цих обставин, немає нічого дивного в тому, що судом було задоволено клопотання представника, так би мовити, законного потерпілого публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» — адвоката Сергія Ткаченка про закриття кримінального провадження, а потім і звільнено Олега Мизика від кримінальної відповідальності.

У правоохоронних органів є шанс виправити свої недоробки в суді апеляційної інстанції.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Формальний характер заяви про прийняття спадщини не може бути підставою для ненабуття права на спадщину чи тлумачитися як відмова від спадщини

Опубліковано

on

26 травня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 159/4322/14-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій, які дійшли помилкових висновків, що на момент відкриття спадщини позивачка була працездатною особою.

Особа звернулася до суду з позовом до спадкоємця за заповітом про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні. Як третіх осіб залучено приватних нотаріусів.

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що її батько склав заповіт, а відповідач подав приватному нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом. При цьому вона є спадкоємцем першої черги за законом і подала приватному нотаріусу у встановлений строк заяву про прийняття спадщини. Крім цього, з підстав ст. 1241 ЦК України вона має право на обов`язкову частку у спадщині у розмірі 1/2 частини спадкового майна, оскільки є інвалідом дитинства другої групи.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачка не була непрацездатною особою, не була визнана особою з інвалідністю на момент відкриття спадщини, а встановлення їй другої групи інвалідності з причиною «інвалід дитинства» з необхідністю повторного проведення огляду, вже після смерті спадкодавця, на переконання суду, не є підставою для визнання її непрацездатною на момент смерті спадкодавця.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, визначений ст. 1241 ЦК України, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Вирішуючи питання про те, чи була позивачка особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували питання правової природи статусу особи з інвалідністю з дитинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 р. у справі № 330/2181/16-а наголосила на тому, що визначення терміну «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ані в Законі України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

При цьому за змістом абз. 2 п. 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317, інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з п. 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку.

У цій справі, зазначаючи, що причиною інвалідності позивачки є інвалідність з дитинства, МСЕК підтвердила, що інвалідність настала у дитинстві заявника, тому обґрунтованим є висновок про те, що на момент відкриття спадщини позивачка була особою з інвалідністю з дитинства. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивачка перебуває на обліку в обласній психіатричній лікарні з 1991 р., а у 2012 р. висновком МСЕК їй встановлено другу групу інвалідності, причиною інвалідності є інвалідність з дитинства (тобто такий стійкий розлад функцій організму позивача настав до досягнення нею вісімнадцятирічного віку).

Враховуючи конкретні обставини справи та особливості статусу позивачки, Верховний Суд наголосив, що позивачка станом на день відкриття спадщини була непрацездатною в силу стану свого здоров`я, такий її стан відповідним висновок підтверджено ретроспективно.

Верховний Суд також наголосив, що вирішальним у визначенні, чи була особа працездатною на момент відкриття спадщини, є не той факт, чи могла фізично особа працювати, а чи відносилася така особа до категорії працездатних осіб. Непрацездатні громадяни – це особи, які досягли встановленого ст. 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону (ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Таким чином, той факт, що спадкоємець на момент відкриття спадщини була особою з інвалідністю підтверджує, що така особа відповідно до ст. 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є непрацездатною особою відповідно до Закону.

При цьому Верховний Суд визнав помилковими висновки судів про те, що позивачка підтвердила, що не є особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, оскільки за змістом дослідженої судами заяви вона не відмовлялася від обов`язкової частки, навпаки, звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, таким чином претендуючи на отримання прав на неї.

Зміст заяви про прийняття спадщини має доволі формальний характер та не може бути підставою для ненабуття позивачем права на спадщину в частині обов`язкової частки, а так само не може тлумачитися як відмова від спадщини.

Отже, Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову про визнання за позивачкою права власності на обов`язкову частку у спадковому майні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Судове рішення стосовно юридичної особи, постановлене за скаргою її представника, вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи

Опубліковано

on

22 березня 2021 р. Перша судова палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі №760/120/18 відступила від попереднього висновку і задовольнила касаційну скаргу представника юридичної особи на рішення, яким було обмежено право юридичної особи на доступ до правосуддя.

Ухвалою слідчого судді місцевого суду скасовано арешт на грошові кошти, які розміщено на рахунку ТОВ, що був накладений ухвалою слідчого судді місцевого суду. Наступного дня ухвалою слідчого судді задоволено заяву адвоката про роз’яснення вказаної вище ухвали та роз’яснено на виконання яких зобов’язань мають бути використані кошти, арешт яких скасовано.

Ухвалою апеляційного суду на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК було повернуто апеляційну скаргу директора ТОВ на ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення.

Адвокат ТОВ у касаційній скарзі, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, вимагав скасувати оскаржуване рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилаючись на те, що ТОВ у справі №760/120/18 беззаперечно наділене правом на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про роз`яснення ухвали слідчого судді цього ж суду, що прямо передбачене нормами статей 64-2, 380, 392 КПК України.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Колегія суддів ККС погодилася з твердженнями захисника про те, що суд апеляційної інстанції, повернувши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого, порушив право ТОВ на доступ до правосуддя. Ухвалюючи рішення про накладення арешту на майно ТОВ, слідчий суддя визнав його речовим доказом і вказав, що воно може бути предметом спеціальної конфіскації згідно зі ст. 96-2 КК.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 380 і пунктів 9-2, 10 ч. 1 ст. 393 КПК представник юридичної особи, щодо майна якої вирішується питання про накладення арешту на майно, яке може бути предметом спеціальної конфіскації, як сторона кримінального провадження та учасник судового провадження має право на апеляційне оскарження судових рішень, які стосуються його інтересів.

З матеріалів провадження вбачається, що заяву про роз’яснення в порядку ст. 380 КПК ухвали слідчого судді про скасування арешту на грошові кошти ТОВ, подав до суду адвокат – представник цього підприємства, а ухвалу про роз’яснення вказаного рішення оскаржила до суду апеляційної інстанції інший представник ТОВ – директор, надавши на підтвердження своїх повноважень відповідні документи та заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, вважаючи, що цей строк вона порушила з поважних причин.

Проте апеляційний суд, посилаючись на те, що з заявою про роз’яснення ухвали слідчого судді звертався адвокат, а не директор підприємства, незважаючи на те, що постановлені слідчим суддею судові рішення стосувалися інтересів саме ТОВ, який є учасником цього провадження, а не його представників, дійшов безпідставного висновку, що представник товариства – його директор – не є учасником судового провадження, та повернув її апеляційну скаргу і заяву про поновлення строку апеляційного оскарження.

Отже, Перша судова палата ККС дійшла висновку, що ухвалу апеляційного суду   постановлено з порушеннями вимог ч. 2 ст. 24, ч. 4 ст. 380, п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК.

З огляду на те, що в раніше ухваленому рішенні колегії суддів з цієї палати від у цій же справі № 760/120/18 висловлено іншу правову позицію, а саме – відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката на ухвалу апеляційного суду від, якою апеляційний суд повернув апеляційну скаргу заступника директора ТОВ на ту саму ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення, з тих підстав, що згідно зі ст. 380 КПК заступник директора не є особою, яка має право оскаржити це рішення в апеляційному порядку, Перша судова палата ККС визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та зробила висновок щодо застосування ч. 1 ст. 393 КПК: якщо учасником судового провадження є юридична особа і за скаргою (заявою) її представника постановлено судове рішення стосовно юридичної особи, таке рішення до суду вищої інстанції вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не передбачене КПК рішення місцевого суду про повернення клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м’яким підлягає апеляційному оскарженню

Опубліковано

on

3 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 722/1228/20 задовольнив частково касаційну скаргу засудженого, який був позбавлений права на апеляційне оскарження судового рішення.

Ухвалою місцевого суду було повернуто клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м`яким та про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Апеляційний суд відмовив засудженому у відкритті апеляційного провадження за його скаргою на зазначену ухвалу з підстав, передбачених ч. 4 ст. 399 КПК України, оскільки скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що ухвала місцевого суду, за якою  повернуто клопотання про застосування стосовно нього ст. 81 КК України, не відповідає вимогам КПК України, оскільки не передбачена Кодексом.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд вказав, що з матеріалів провадження вбачається, що засуджений на підставі ч. 2 ст. 539 та п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про застосування до нього ст. 81 КК.

Ухвалою судді місцевого суду вказане клопотання було повернуто з метою уточнення його правової підстави.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, засуджений оскаржив його до апеляційного суду, однак у відкритті апеляційного провадження йому було відмовлено з тих мотивів, що порядок та перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чітко визначені та регламентовані главою 31 КПК і розширеному тлумаченню не підлягають. Водночас, посилаючись на ч. 6 ст. 539  КПК, якою передбачено, що за наслідками розгляду клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного з виконанням вироку, суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов висновку, що вищевказане клопотання засудженого не було предметом розгляду в суді першої інстанції, тому ухвала місцевого суду апеляційному оскарженню не підлягає.

Однак суд апеляційної інстанції не врахував, що, постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не дотримався встановленого положеннями ст. 539 КПК порядку вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням вироку, та за наслідками розгляду зазначеного клопотання постановив рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законом.

Таким чином, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК, суд апеляційної інстанції був не вправі відмовити у перевірці законності зазначеної ухвали суду.

Отже, рішення апеляційного суду, за висновком Верховного Суду, було передчасним, необґрунтованим і таким, що позбавляє апелянта права на апеляційне оскарження судового рішення й значно обмежує його право на доступ до правосуддя.

За таких обставин оскаржувану ухвалу апеляційного суду Верховний Суд скасував на підставі п. 1 ч. 1 ст.438 КПК України та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94737931

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram