Connect with us

Судова практика

Стягнення збитків внаслідок неправомірних дій митного органу

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Стягнення збитків (витрати на вимушене зберігання товару та простій транспортних засобів) внаслідок неправомірних дій митного органу.

Третього вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11153/17 (ЄДРСРУ № 83985451) досліджував питання щодо стягнення збитків (витрат на вимушене зберігання товару та простій транспортних засобів) внаслідок неправомірних дій митного органу.

Суть справи

Позивач наполягає, що внаслідок протиправних дій посадових осіб митниці ДФС він поніс витрати на вимушене зберігання товару та простій транспортних засобів. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що сплачені позивачем кошти є його збитками, оскільки вони сплачені саме у зв’язку із неправомірною відмовою митного органу в митному оформленні товару, що й спричинило несвоєчасність закінчення митних процедур з оформлення вантажу та необхідність передання його під відповідне зберігання. Тобто, причиною спору зі справи стало питання про наявність підстав для стягнення коштів на відшкодування шкоди.

Відносини, пов`язані зі здійсненням митного контролю та митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України, регулюються Митним та Податковим кодексами, законами України з питань оподаткування та іншими нормативно­правовими актами з питань державної митної справи, чинними на день прийняття митної декларації органом доходів і зборів.

Робота державної митної системи базується на принципах, передбачених статтею 8 Митного кодексу України, зокрема, принципів законності та презумпції невинуватості; визнання рівності та правомірності інтересів усіх суб`єктів господарювання незалежно від форми власності; додержання прав та охоронюваних законом інтересів осіб; відповідальності всіх учасників відносин, що регулюються цим Кодексом.

Заявлення в митній декларації з метою неправомірного звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їх розміру неправдивих відомостей щодо істотних умов зовнішньоекономічного договору (контракту), ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача товару, неправдивих
відомостей, необхідних для визначення коду товару згідно з УКТ ЗЕД та його митної вартості, та/ або надання з цією ж метою органу доходів і зборів документів, що містять такі відомості, або несплата митних платежів у строк, встановлений законом, або інші протиправні дії, спрямовані на ухилення від сплати митних платежів, а так само використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати митних платежів, в інших цілях, ніж ті, у зв’язку з якими було надано такі пільги, — тягнуть за собою відповідальність, передбачену статтею 485 Митного кодексу України.

Наявність протоколу про порушення митних правил за статтею 485 Митного кодексу України, яка не передбачає конфіскацію товарів, не перешкоджає випуску товару у вільний обіг. Єдиною підставою для коригування митної вартості імпортованого товару є відповідно до вимог митного законодавства — рішення про коригування митної вартості.

Відповідно до приписів частини другої статті 325 Митного кодексу України у встановлених цим Кодексом випадках органи доходів і зборів з власної ініціативи або з ініціативи правоохоронних органів мають право в письмовій формі вимагати від осіб, які переміщують товари, транспортні засоби комерційного призначення через митний кордон України, проведення операцій, передбачених частиною першою цієї статті. У такому разі витрати на проведення зазначених операцій відшкодовуються органом, з ініціативи якого вони проводилися. Якщо в результаті проведення таких операцій виявлено порушення законодавства України, витрати на проведення зазначених операцій відшкодовуються власником товарів, транспортних засобів комерційного призначення або уповноваженими ними особами.

Відповідно до частини шостої статті 54 Митного кодексу України, орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Згідно з частиною п’ятою статті 338 Митного кодексу України, крім випадків, зазначених у частинах другій­-четвертій цієї статті, огляд (переогляд) товарів, транспортних засобів комерційного призначення може проводитися за наявності достатніх підстав вважати, що переміщення цих товарів, транспортних засобів через митний кордон України здійснюється поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, в тому числі в разі отримання відповідної офіційної інформації від правоохоронних органів. Вичерпний перелік відповідних підстав визначається Кабінетом Міністрів України. З метою проведення огляду (переогляду) товарів посадові особи органів доходів і зборів самостійно вживають заходів, передбачених цим Кодексом, на всій митній території України, включаючи зупинення транспортних засобів для проведення їх огляду (переогляду), в межах контрольованого прикордонного району та прикордонної смуги. Такий огляд (переогляд) проводиться за рахунок органу, з ініціативи або на підставі інформації якого прийнято рішення про його проведення. Якщо в результаті проведення огляду (переогляду) виявлено факт незаконного переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, витрати, пов’язані з проведенням огляду (переогляду), відшкодовуються власником зазначених товарів, транспортних засобів або уповноваженою ним особою.

Враховуючи імперативні приписи частини другої статті 325, частини п’ятої статті 338 Митного кодексу України у разі відсутності встановлення в результаті проведення митних процедур порушення вимог законодавства України витрати вантажовідправника (власника вантажу) на їх проведення підлягають відшкодуванню органом, за ініціативою якого проведено вказані операції, що мало наслідком затримання вантажу та спричинило збитки власнику цього вантажу (вантажовідправнику), зокрема додаткові витрати на послуги перевізника, пов’язані з виконанням передбачених зазначеними нормами дій, пов’язаних із проведенням митних операцій (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 906/374/17, ЄДРСРУ № 73702622).

Згідно з пунктами 21, 29 частини першої статті 4 Митного кодексу України митна процедура — зумовлені метою переміщення товарів через митний кордон України сукупність митних формальностей та порядок їх виконання. Митні формальності — сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

З аналізу вказаних положень Митного кодексу України вбачається, що статті 325, 338 цього Кодексу, включені у главу 47 «Організація митного контролю» відповідно, які містять загальні принципи та норми проходження процедури митного контролю і здійснення огляду (переогляду) транспортних засобів комерційного призначення.

За змістом приписів статей 1166 та 1173 ЦК України для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, заподіяних органом державної влади, необхідною є наявність трьох елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправності поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою і збитками; наявність вини необхідним елементом не є, оскільки відповідальність у такому разі настає незалежно від вини особи, що заподіяла шкоду.

Верховний Суд виходить з того, що причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою полягає в тому, що наслідки у вигляді шкоди настають лише в результаті неправомірної поведінки відповідача, і є обов’язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об’єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 р. у справі № 920/715/17.

Дана справа була передана на розгляд Великої Палати ВС у зв’язку з наявністю виключної правової проблеми, а саме питання самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю вказаних органів.

Як зазначено в згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв’язок між неправомірними діями та заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 12.03.2019 р. у справі № 920/715/17, питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно­правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває в площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Дії (бездіяльність) органів державної влади, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов’язки (стаття 11 Цивільного кодексу України).

Вказана правова позиція підтримана й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 1 серпня 2019 року в рамках справи № 922/1899/16 (ЄДРСРУ № 83567226). Більше того, як зазначив ВС у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 1 серпня 2019 року в рамках справи № 915/406/18 (ЄДРСРУ № 83567400), сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно­правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб’єкта такої відповідальності.

Верховний Суд зазначає, що положеннями статті 1173 ЦК України регулюються відносини з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, тобто встановлюється цивільно­правова відповідальність органу влади незалежно від сфери публічно­правових відносин.

Висновок

Підсумовуючи зазначене, слід зазначити, що для того, аби компенсувати збитки, завдані органами державної влади, зокрема митницею, необхідно: 1) в рамках адміністративного судочинства визнати неправомірною та скасувати постанови про порушення митних правил (рішення про коригування митної вартості), що була підставою для відмови в митному оформленні товару; 2) і з урахуванням позитивного рішення в адміністративній справі звернутися до господарського суду з відповідним позовом до ДФС та Державної казначейської служби України про стягнення збитків, завданих внаслідок неправомірних дій митних органів.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

До якого суду звертатися при оскарженні постанов, дій, бездіяльності держвиконавця?

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Шістнадцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 681/1637/18, провадження № 61-5370св19 (ЄДРСРУ № 84274395) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності справ з приводу оскарження постанов державного виконавця.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі — Конвенція).

Як відомо, 5 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього закону. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.

На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Згідно з частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір — це збір, що стягується на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем в розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Відповідно до ч. 3 ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Згідно з частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою — частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, прий нятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 1293гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18), від 3 та 10 квітня 2019 року у справах № 370/1288/15 (провадження № 14-612цс18) та № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18), від 29 травня 2019 року у справі №758/8095/15-ц (провадження №14-134цс19).

У той же час, рішення державного виконавця щодо виконання судового рішення, в тому числі й постанови про арешт майна боржника, можуть бути оскаржені до суду, який видав виконавчий документ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Наслідки визнання електронних торгів недійсними

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Дванадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13670/18 (ЄДРСРУ № 84214802) досліджував питання щодо наслідків визнання електронних торгів недійсними.

Суб’єктивне право на захист — це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно й тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією зі сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в його продажу, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. Наведене узгоджується з нормами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Таким чином, правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема, на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням.

За приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Так, у силу вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Зазначена правова позиція була висловлена в постанові від 22.02.2017 р. Верховного Суду України у справі № 6-2677цс16 та погоджена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 24 липня 2019 року по справі № 804/9872/15, адміністративне провадження № К/9901/11045/18 (ЄДРСРУ № 83220479).

Більше того, в постанові від 02.05.2018 року у справі № 910/10136/17 Верховний Суд дійшов висновку, що виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 24.10.2012 року у справі № 6-116цс12 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 490/5475/15.

З огляду на те, що прилюдні торги з реалізації частини нерухомого майна, протокол їх проведення, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки — частини нерухомого майна визнані недійсними в судовому порядку, правова підстава для набуття грошових коштів у відповідача, як стягувача (якому безпосередньо були перераховані кошти від реалізації частини нерухомого майна), відпала.

Окремо слід враховувати, що з неукладеного правочину (нездійснення позивачем повного розрахунку за придбане майно у строк, передбачений розділом Х Порядку або відсутність акту про проведення прилюдних торгів) не виникає договірних зобов’язань і він не породжує жодних цивільних правовідносин, в той час, коли недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам цього виду, але він породжує правові наслідки, які випливають із його недійсності. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року по справі № 910/8052/17 (ЄДРСРУ № 71773173).

Висновок. Отже, результатом визнання прилюдних торгів недійсними є те, що всі учасники правовідносин, які склалися в процесі здійснення виконавчих дій у межах виконавчого провадження, мають бути повернуті в стан, який передував проведенню прилюдних торгів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Енергетичні махінації Спроба обнулити рішення судів, ухвалених за позовами НАБУ, зазнала краху

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

У вересні Єдиний державний реєстр судових рішень нарешті опублікував доволі прецедентний вердикт, який стосується подальшої долі господарських справ, ініційованих Національним антикорупційним бюро України. Йдеться про ухвалу Верховного Суду від 27 серпня, якою було відмовлено в задоволенні заяви черкаського Публічного акціонерного товариства «Азот» про перегляд за виключними обставинами однієї давно програної ним справи. А виключною обставиною стало рішення Конституційного Суду України про скасування норми закону про НАБУ, якою даному відомству надавалося право подавати до господарських судів позови про розірвання правочинів, укладених державними підприємствами.

Борги переводилися на фіктивну фірму

Для того, аби краще зрозуміти ситуацію, розповімо про одну кримінально-корупційну схему, яка доволі успішно практикувалася протягом останніх років у сфері електроенергетики. На даний момент державі ще належать контрольні пакети акцій низки так званих енергодистрибуційних компаній, більш відомих у народі як обленерго. Їх призначення полягає в тому, щоби придбавати електроенергію в енергогенеруючих компаній, яким належать електростанції, і продавати її споживачам, розташованим на території їх обслуговування.

І ось олігархи, яким належать найбільш енергомісткі промислові підприємства, придумали спосіб, як за неї не платити. Для цього була створена фіктивна фірма з гучною назвою Приватне акціонерне товариство «Холдингова компанія «Електромережа», яку очолив такий собі Дмитро Крючков, котрий примудрився побути народним депутатом Верховної Ради V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко». Як відомо, це був найкоротший парламент в новітній історії України: через те, що неймовірна кількість народних обранців зрадила своїх виборців і перекинулася на бік грошовитої фракції «Партії Регіонів», тодішній Президент Віктор Ющенко у 2007 році змушений був її розпустити і призначити дострокові вибори. Крючков у цій історії, м’яко кажучи, показав себе з далеко не кращого боку, тож Юлія Тимошенко в подальшому ніколи більше його до своїх передвиборчих списків не включала. Але на пам’ять від тих часів цьому пройдисвітові назавжди залишився факт перебування в статусі народного депутата, що мало надати певну ілюзію солідності й надійності очолюваної ним компанії.

Так от ця компанія з якогось переляку раптом стала придбавати боргові зобов’язання найбільших споживачів електроенергії перед обленерго, у зв’язку з чим у 2015 році стали масово укладатися тристоронні договори про переведення боргу. Один із таких договорів було укладено між ПАТ «Запорізький завод феросплавів», ВАТ «Запоріжжяобленерго» і ПрАТ «ХК «Енергомережа». Сума боргу — 164 мільйони гривень. Ситуація, сподіваюся, зрозуміла. З одного боку — Запорізький завод феросплавів –дуже енергомістке підприємство, одне з найбільших у вітчизняній металургійній галузі, яке фактично належить Ігорю Коломойському. З другого — «Запоріжжяобленерго», 60 відсотків акцій якої належить державі. З третього — фіктивна «Енергомережа», в якої за душею ні гроша, окрім короткострокового депутатства її генерального директора. І ось внаслідок цієї маніпуляції виходило так, що завод уже нічого не винен державному обленерго, яке тепер має пред’являти свої претензії «Рогам і копитам», з яких нема чого взяти. І таких от боргів Крючков по всій країні перед різними належними державі обленерго набрав на суму більше двох мільярдів гривень.

За наведення порядку в галузі взялося НАБУ

Зрозуміло, що такий фокус неможливо було провернути без санкції керівництва Міністерства енергетики і вугільної промисловості України: або самого тодішнього міністра Володимира Демчишина, або когось із його заступників. Коли ж уряд Яценюка пішов у відставку й обленерго, виконуючи команду нового міністра почали витребувати борги з «Енергомережі», з’ясувалося те, що взагалі-то було відомо із самого початку — з неї нема чого взяти. Розслідувати цю справу взялося щойно створене НАБУ, яке в липні 2016 року відкрило низку проваджень за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України, у якій ідеться про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

Коли стало гаряче, Дмитро Крючков дременув за кордон, був оголошений в розшук, затриманий правоохоронними органами Німеччини й екстрадований в Україну, але 22 квітня 2019 року вийшов на волю під заставу 7 мільйонів гривень, які йому визначив Солом’янський районний суд Києва, хоча прокурор просив 346 мільйонів. А поки його ловили, НАБУ, користуючись правом, яке було йому надано пунктом 13 частини 1 статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», подало до Господарського суду позов про визнання недійсним згаданого вище договору про переведення боргу.

Аби не занурюватися надто глибоко в нетрі Закону України «Про електроенергетику», коротко зазначимо, що відповідно до його положень електричний струм є специфічним товаром, промислові споживачі якого наділені низкою обов’язків, один із яких полягає в тому, що за спожиту ними енергію вони мають платити гроші на спеціальний рахунок у визначену державою банківську установу, причому платити має безпосередній споживач і ніхто, крім нього. Тобто жодних переведень боргу чи його переуступок закон не дозволяє.

Попри ці чіткі й зрозумілі положення судова справа йшла не дуже гладко. Так, Господарський суд Києва своїм рішенням від 29 червня 2017 року в задоволенні позову НАБУ відмовив. Його помилку виправила колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, яка своєю постановою від 16 листопада того ж року скасувала вердикт суду першої інстанції й ухвалила нове рішення, яким задовольнила позов. Постановою Верховного Суду від 4 квітня 2018 року вона була залишена без змін.

Олігархи проявили зворушливу єдність

Таким чином Запорізький завод феросплавів мусив таки заплатити 164 мільйони гривень за спожитий струм. І тоді він, не інакше, як від великої образи, подав до КСУ конституційну скаргу, яка стосувалася правомірності того самого пункту 13 частини 1 статті 17 Закону України “Про Національне анткорупційне бюро України», в якому була прописана компетенція даного відомства подавати до суду позови про визнання недійсними угод. Аналітики одразу ж побачили в цьому «руку Коломойського», а політологи почали робити прогнози з приводу того, що згаданий олігарх буде грати неабияку роль у політиці нового глави держави.

Доказова база КСУ грунтувалася на положеннях статті 131-1 Конституції України, відповідно до якої, зокрема, прокуратура, окрім іншого, здійснює ще й представництво інтересів держави в суді, але у виключних випадках. Й хоча Основний Закон не містить прямої заборони іншим державним органам виконувати дану функцію, судді розтлумачили його так, що жоден орган, окрім прокуратури, не може здійснювати представництво державних інтересів у суді. Висновок доволі небезспірний. Такий же небезспірний, як і висновок КСУ 17-річної давності, який дозволяв Леоніду Кучмі обиратися втретє на головну посаду країни, бо згідно логіки суддів виходить, що «один плюс один дорівнює один».

Але, як би там не було, маємо те, що маємо: рішення КСУ є остаточним й оскарженню не підлягає. Його, правда, можна ігнорувати, як це неодноразово робилося в нашій історії з мовчазної згоди найвищих посадових осіб держави, але якщо обійтися без цих крайнощів, то доведеться погодитися з тим, що відтепер ініціювати денонсацію сумнівних угод державних підприємств з комерційними структурами можуть або органи прокуратури, або самі державні підприємства, або засновники цих підприємств, які, зазвичай належать до числа різних міністерств і відомств, тобто державних органів, котрі, з точки зору КСУ, мають право здійснювати представництво державних інтересів у суді, але виключно зі своїх вузькопрофільних питань.

Підсумки судово-позовної роботи Національного антикорупційного бюро нещодавно було оприлюднено його управлінням зовнішніх комунікацій. Так, із січня 2016 року по червень 2019-го цим відомством було подано до господарських судів 44 позови про визнання недійсними договорів, які були укладені керівниками державних підприємств. Станом на 15 серпня 2019 р. із названої кількості позовів господарськими судами України було задоволено 36. За ухваленими ними рішеннями було визнано недійсними 102 правочини, що створило передумови для повернення на користь держави 6,39 мільярдів гривень.

У згаданому рішенні КСУ чітко написано, що воно набирає сили з моменту ухвалення, тобто, як і будь-який інший нормативний акт, зворотної сили не має. А за долю судових рішень, ухвалених за позовами НАБУ, що вже пройшли всі три інстанції, начебто переживати не варто. Але з будь-якого правила є винятки і, згідно Конституції України, закон усе ж таки іноді може мати зворотну силу, якщо це звільняє осіб від відповідальності або пом’якшує її становище. Маючи таку зачіпку, керівники комерційних структур, які мали зиск від виконання вигідних для них, але невигідних державі договорів із держпідприємствами, звичайно, не стали упускати можливість переглянути судові рішення даної категорії за так званими виключними обставинами, після чого масово почали подавати до Верховного Суду заяви відповідного змісту.

У цих своєрідних перегонах першою до фінішу дійшла заява не Запорізького заводу феросплавів, а іншого гіганту індустрії, належного іншому олігарху. Це й був черкаський «Азот», реальним власником якого вважається хімічний магнат України Дмитро Фірташ, який нині перебуває у Відні й очікує вирішення питання про його екстрадицію в США.

Але повернімося на береги Дніпра. Згадане підприємство в аналогічний спосіб уклало з «Енергомережею» і місцевим «Черкасиобленерго» (71 відсоток акцій якого належить державі) аж 18 тристоронніх договорів про переведення боргу. Всі вони також за позовами НАБУ були визнані недійсними, і в усіх випадках законність судових рішень була поставлена під сумнів. Проте недолуга спроба повернути назад колесо історії зазнала краху: колегія суддів Верховного Суду вирішила, що підстав для розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами немає.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.