Судова практика
Позасудове врегулювання спору припиняє будь-які подальші вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання
3 серпня 2022 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 756/10266/15-ц залишив без задоволення касаційну скаргу кредитора, вказавши, що зобов’язання за кредитним договором припинене, а виконавчий лист не підлягає виконанню.
Позивач звернулась до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, у справі про стягнення з нього заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що кредитор уже звернув стягнення на предмет іпотеки – квартиру у позасудовому порядку відповідно до положень ст. 37 Закону України «Про іпотеку».
Районний суд відмовив у задоволенні заяви, оскільки заявник паралельно оскаржує в суді реєстрацію права власності на квартиру за кредитором.
Читайте також: Право податкової застави виникає незалежно від наявності іпотеки?
Апеляційний суд ухвалу районного суду скасував та ухвалив нове судове рішення про задоволення заяви з тих мотивів, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин положення ст. 36 Закону України «Про іпотеку» та не звернув увагу на те, що внаслідок завершення позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки зобов’язання за кредитним договором припинилися в цілому, в тому числі в непогашеній за рахунок іпотечного майна частині.
Верховний Суд, розглянувши справу за касаційною скаргою кредитора, вказав, що найпоширенішою підставою припинення зобов’язання є його припинення унаслідок виконання, проведеного належним чином.
Натомість положення ст. 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають таку самостійну підставу припинення зобов’язання, як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора – іпотекодержателя.
Читайте також: Звернення стягнення на предмет іпотеки з одночасним стягненням суми боргу не є подвійним стягненням
Частина 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції Закону № 2478-VII фактично – ч. 5 ст. 36 Закону України «Про іпотеку») є спеціальною нормою, яка поширюється на зобов’язання, забезпечені іпотекою, що виключає застосування загальної норми ст. 599 ЦК України про припинення зобов’язання лише належним виконанням. Така спеціальна підстава припинення забезпеченого іпотекою зобов’язання означає, що припиняються будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання. Це правило поширюється на всі випадки позасудового врегулювання вимог іпотекодержателя щодо основного зобов’язання у повному обсязі, включаючи як основний обов’язок боржника, так і додаткові обов’язки, що існують в межах того ж самого зобов’язального правовідношення. Та обставина, чи залишилася після вказаного позасудового врегулювання фактично невиконаною будь-яка частина основного зобов’язання, правового значення не має.
Такі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 р. у справі № 759/6703/16-ц, від 27 лютого 2019 р. у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 р. у справі № 204/7148/16-ц, від 16 жовтня 2019 р. у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 р. у справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 р. у справі № 754/5275/16, від 11 березня 2021 р. у справі № 524/378/17 та були застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Частина 4 ст. 591 ЦК України містить загальне правило: якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.
Водночас ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.
Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.
Читайте також: Квартира у багатоквартирному житловому будинку не може бути самостійним предметом іпотеки, якщо таким предметом є увесь будинок
Водночас ч. 3 ст. 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина 4 ст. 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як ст. 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов’язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 р. у справі № 761/36873/18.
Підготував Леонід Лазебний
