Connect with us

Судова практика

Позасудові способи поділу спільної власності подружжя

Дата публікації:

Дмитро СОБОЛЄВ,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу

Позасудовий спосіб поділу спільного майна подружжя, прямо передбачений главою 26 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), главою 8 Сімейного кодексу (далі — СКУ) та іншими нормативно правовими актами, що є одним із видів захисту прав громадян. Тому, відповідно в разі поділу спільного майна подружжя сторони правочину звертаються не до судових органів, а до органів нотаріату.

Поділ майна, що належить подружжю на праві спільної власності

Так до «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу всього майна подружжя підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню. Також слід зазначити, що договори про поділ майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, можуть бути посвідчені нотаріусом незалежно від розірвання шлюбу.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Тут можна повернутися до розділу про характеристику договорів щодо поділу спільного майна подружжя й зазначити, що уникнути спорів, які виникають при розподілі спільного майна подружжя, можна за допомогою шлюбного договору, що установлює правовий режим спільного майна. Але даний договір на сьогодні не є поширеним серед українців (можливо, через менталітет чи небажання змінювати вже усталені традиції). На жаль, на практиці дуже часто виникають ситуації, коли подружжя починає ділити спільно нажите майно та саме відсутність укладеного шлюбного договору, викликає дуже багато як фінансових витрат, так і моральних пригнічень.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Укладення договорів про поділ спільного майна подружжя посвідчується нотаріусом за умови встановлення факту, що таке майно було придбане за час шлюбу, а також що це майно є об’єктом спільної сумісної власності. При посвідченні договорів про поділ спільного майна подружжя нотаріус повинен дізнатися, чи укладався шлюбний договір, який встановлював й певний порядок поділу, відмінний від того, який передбачений законом, правовий режим щодо майна, яке набувалося подружжям, — та про що має бути вказано в договорі.

Хоча досить спірним є питання про те, як нотаріусу дізнатися, що шлюбний договір не укладався, оскільки такий договір не реєструється в електронних реєстрах, відтак нотаріус не має змоги перевірити його наявності. В даному випадку нотаріуса захищає стаття 27 ЗУ «Про нотаріат», де зазначено, що нотаріус не несе відповідальності в разі, якщо особа, котра звернулася до нього за вчиненням нотаріальної дії, подала неправдиву інформацію щодо будь-якого питання, пов’язаного із вчиненням нотаріальної дії, а також: подала недійсні та/або підроблені документи; не заявила про відсутність чи наявність осіб, прав чи інтересів яких може стосуватися нотаріальна дія, за вчиненням якої звернулася особа, а тому вся відповідальність лягає на подружжя, які приховали факт укладання шлюбного договору.

Відповідно до ст. 70 СК України при поділі майна подружжя розміри часток майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначене домовленістю між ними або шлюбним договором. Але законний режим рівності часток при посвідченні договору про поділ спільного майна може бути змінений за домовленістю сторін.

Предметом договору про поділ майна подружжя може бути як усе майно, що є об’єктом спільної сумісної власності, так і його частина (лише один об’єкт). Решта майна залишиться в спільній сумісній власності. Щодо конкретного об’єкта може укладатися як договір про поділ майна (якщо є можливість поділу його в натурі), так і договір про виділ майна зі складу всього майна подружжя. Укладення такого договору зменшує частку в спільному майні подружжя, яке не поділене.

Для укладення договорів про виділ або поділ майна зі складу всього майна нотаріус повинен у відношенні майна, що підлягає реєстрації, витребувати такі документи:

– правовстановлювальний документ на кожний об’єкт нерухомого майна, а також рухомого майна в разі, якщо право на таке майно підлягає державній реєстрації, або в разі, коли державну реєстрацію права власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди, земельну ділянку, що відчужуються, відповідно до закону проведено без видачі документа, що посвідчує таке право, право власності підтверджується на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього;

– паспорти, довідки про присвоєння ідентифікаційних номерів та інші документи, необхідні в кожному конкретному випадку; свідоцтво про шлюб (у разі розірвання шлюбу — витяг про його реєстрацію);

– перевіряється наявність реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а в разі її відсутності нотаріус повинен вчинити таку реєстрацію одночасно з посвідченням договору;

– відсутність обтяжень, заборон, іпотек, податкових застав, інших речових прав, щодо нерухомого майна за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягами в порядку доступу нотаріусів;

– витягами з Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів;

– довідку про склад сім’ї з житлово-експлуатаційної організації, або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання.

Відповідно до вимоги п. 22 постанови № 11 пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі — постанова), при поділі спільного майна подружжя, який здійснюється за правилами, встановленими статтями 6972 СК України та ст. 372 ЦК України, вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди — виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Відповідно до ч. 2 п. 23 Постанови спільною сумісною власністю подружжя можуть бути: квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачнобудівельному, гаражно-будівельному кооперативі, грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами тощо.

Висновок Постанови щодо ціни майна, думаю, можна застосовувати лише до того майна, на яке не розповсюджується обов’язок його державної реєстрації, тобто це можуть бути меблі, кухонні прилади, телевізори, аудіо- і відеотехніка, спортивні та інші прилади, інше рухоме майно. Щодо експертної ціни транспортного засобу, то, вважаю, тут є вибір у сторін договору.

Із метою перевірки на відсутність прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваними житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною нотаріус вимагає довідку про склад сім’ї з житлово-експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання.

Якщо з поданих документів стане зрозумілим, що право користування житловим будинком, квартирою, кімнатою, які є предметом поділу, або їх частиною, мають малолітні, або неповнолітні діти, або недієздатні чи обмежено дієздатні особи, нотаріус повинен витребувати в сторін договору дозвіл органу опіки та піклування на вчинення такого правочину у формі витягу з рішення відповідної районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації, відповідного виконавчого органу міських, районних у містах, сільських, селищних рад (ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», Закон «Про охорону дитинства», Закон «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» і Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 р. за № 282/20595).

Проблеми недосконалості законодавства

Майно, яке перебуває у власності подружжя, завжди викликає певні сімейні правовідносини, що, в свою чергу, дає поштовх у розвитку сімейного та цивільного законодавства та є матеріальною базою створення міцного шлюбу, реалізацією подружжям своїх конституційних прав та обов’язків. Враховуючи, що національне законодавство недосконале й має безліч прогалин, які наявні, в тому числі, в цивільному та сімейному законодавстві, на практиці постає ряд спірних питань, щодо укладання договорів між подружжям з приводу майна, яке перебуває у спільній сумісній власності. Звичайно в подальшому для вирішення проблемних питань щодо відчуження майна подружжям та його поділу, що перебуває в спільній сумісній власності на користь другого з подружжя, на законодавчому рівні необхідно внести відповідні зміни в ч. 2 ст. 64 СКУ, а саме замінити термін «виділ» на більш відповідний термін — «визначення», що, на мою думку, буде більш правильним ніж у нинішній редакції СКУ та, що буде відповідати правильному, або практичному розумінню цієї норми.

Розглядаючи вищезазначені проблеми, можна зробити висновок, що ефективнішим врегулюванням відносин, пов’язаних із вирішенням правового статусу майна подружжя, було б доцільним укладання шлюбного договору, що в подальшому вирішить безліч спорів щодо відчуження та поділу спільного майна, не порушуючи при цьому їхніх прав, оскільки вони матимуть змогу самостійно визначати в договорі правовий режим їхнього майна та розвантажить систему державних органів, щодо майнових суперечок подружжя, а також зекономить чималі державні кошти, пов’язані із судовим процесом, а також кошти й самих учасників процесу.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Формальний характер заяви про прийняття спадщини не може бути підставою для ненабуття права на спадщину чи тлумачитися як відмова від спадщини

Опубліковано

on

26 травня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 159/4322/14-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій, які дійшли помилкових висновків, що на момент відкриття спадщини позивачка була працездатною особою.

Особа звернулася до суду з позовом до спадкоємця за заповітом про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні. Як третіх осіб залучено приватних нотаріусів.

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що її батько склав заповіт, а відповідач подав приватному нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом. При цьому вона є спадкоємцем першої черги за законом і подала приватному нотаріусу у встановлений строк заяву про прийняття спадщини. Крім цього, з підстав ст. 1241 ЦК України вона має право на обов`язкову частку у спадщині у розмірі 1/2 частини спадкового майна, оскільки є інвалідом дитинства другої групи.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачка не була непрацездатною особою, не була визнана особою з інвалідністю на момент відкриття спадщини, а встановлення їй другої групи інвалідності з причиною «інвалід дитинства» з необхідністю повторного проведення огляду, вже після смерті спадкодавця, на переконання суду, не є підставою для визнання її непрацездатною на момент смерті спадкодавця.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, визначений ст. 1241 ЦК України, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Вирішуючи питання про те, чи була позивачка особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували питання правової природи статусу особи з інвалідністю з дитинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 р. у справі № 330/2181/16-а наголосила на тому, що визначення терміну «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ані в Законі України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

При цьому за змістом абз. 2 п. 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317, інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з п. 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку.

У цій справі, зазначаючи, що причиною інвалідності позивачки є інвалідність з дитинства, МСЕК підтвердила, що інвалідність настала у дитинстві заявника, тому обґрунтованим є висновок про те, що на момент відкриття спадщини позивачка була особою з інвалідністю з дитинства. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивачка перебуває на обліку в обласній психіатричній лікарні з 1991 р., а у 2012 р. висновком МСЕК їй встановлено другу групу інвалідності, причиною інвалідності є інвалідність з дитинства (тобто такий стійкий розлад функцій організму позивача настав до досягнення нею вісімнадцятирічного віку).

Враховуючи конкретні обставини справи та особливості статусу позивачки, Верховний Суд наголосив, що позивачка станом на день відкриття спадщини була непрацездатною в силу стану свого здоров`я, такий її стан відповідним висновок підтверджено ретроспективно.

Верховний Суд також наголосив, що вирішальним у визначенні, чи була особа працездатною на момент відкриття спадщини, є не той факт, чи могла фізично особа працювати, а чи відносилася така особа до категорії працездатних осіб. Непрацездатні громадяни – це особи, які досягли встановленого ст. 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону (ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Таким чином, той факт, що спадкоємець на момент відкриття спадщини була особою з інвалідністю підтверджує, що така особа відповідно до ст. 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є непрацездатною особою відповідно до Закону.

При цьому Верховний Суд визнав помилковими висновки судів про те, що позивачка підтвердила, що не є особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, оскільки за змістом дослідженої судами заяви вона не відмовлялася від обов`язкової частки, навпаки, звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, таким чином претендуючи на отримання прав на неї.

Зміст заяви про прийняття спадщини має доволі формальний характер та не може бути підставою для ненабуття позивачем права на спадщину в частині обов`язкової частки, а так само не може тлумачитися як відмова від спадщини.

Отже, Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову про визнання за позивачкою права власності на обов`язкову частку у спадковому майні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Судове рішення стосовно юридичної особи, постановлене за скаргою її представника, вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи

Опубліковано

on

22 березня 2021 р. Перша судова палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі №760/120/18 відступила від попереднього висновку і задовольнила касаційну скаргу представника юридичної особи на рішення, яким було обмежено право юридичної особи на доступ до правосуддя.

Ухвалою слідчого судді місцевого суду скасовано арешт на грошові кошти, які розміщено на рахунку ТОВ, що був накладений ухвалою слідчого судді місцевого суду. Наступного дня ухвалою слідчого судді задоволено заяву адвоката про роз’яснення вказаної вище ухвали та роз’яснено на виконання яких зобов’язань мають бути використані кошти, арешт яких скасовано.

Ухвалою апеляційного суду на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК було повернуто апеляційну скаргу директора ТОВ на ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення.

Адвокат ТОВ у касаційній скарзі, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, вимагав скасувати оскаржуване рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилаючись на те, що ТОВ у справі №760/120/18 беззаперечно наділене правом на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про роз`яснення ухвали слідчого судді цього ж суду, що прямо передбачене нормами статей 64-2, 380, 392 КПК України.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Колегія суддів ККС погодилася з твердженнями захисника про те, що суд апеляційної інстанції, повернувши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого, порушив право ТОВ на доступ до правосуддя. Ухвалюючи рішення про накладення арешту на майно ТОВ, слідчий суддя визнав його речовим доказом і вказав, що воно може бути предметом спеціальної конфіскації згідно зі ст. 96-2 КК.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 380 і пунктів 9-2, 10 ч. 1 ст. 393 КПК представник юридичної особи, щодо майна якої вирішується питання про накладення арешту на майно, яке може бути предметом спеціальної конфіскації, як сторона кримінального провадження та учасник судового провадження має право на апеляційне оскарження судових рішень, які стосуються його інтересів.

З матеріалів провадження вбачається, що заяву про роз’яснення в порядку ст. 380 КПК ухвали слідчого судді про скасування арешту на грошові кошти ТОВ, подав до суду адвокат – представник цього підприємства, а ухвалу про роз’яснення вказаного рішення оскаржила до суду апеляційної інстанції інший представник ТОВ – директор, надавши на підтвердження своїх повноважень відповідні документи та заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, вважаючи, що цей строк вона порушила з поважних причин.

Проте апеляційний суд, посилаючись на те, що з заявою про роз’яснення ухвали слідчого судді звертався адвокат, а не директор підприємства, незважаючи на те, що постановлені слідчим суддею судові рішення стосувалися інтересів саме ТОВ, який є учасником цього провадження, а не його представників, дійшов безпідставного висновку, що представник товариства – його директор – не є учасником судового провадження, та повернув її апеляційну скаргу і заяву про поновлення строку апеляційного оскарження.

Отже, Перша судова палата ККС дійшла висновку, що ухвалу апеляційного суду   постановлено з порушеннями вимог ч. 2 ст. 24, ч. 4 ст. 380, п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК.

З огляду на те, що в раніше ухваленому рішенні колегії суддів з цієї палати від у цій же справі № 760/120/18 висловлено іншу правову позицію, а саме – відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката на ухвалу апеляційного суду від, якою апеляційний суд повернув апеляційну скаргу заступника директора ТОВ на ту саму ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення, з тих підстав, що згідно зі ст. 380 КПК заступник директора не є особою, яка має право оскаржити це рішення в апеляційному порядку, Перша судова палата ККС визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та зробила висновок щодо застосування ч. 1 ст. 393 КПК: якщо учасником судового провадження є юридична особа і за скаргою (заявою) її представника постановлено судове рішення стосовно юридичної особи, таке рішення до суду вищої інстанції вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не передбачене КПК рішення місцевого суду про повернення клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м’яким підлягає апеляційному оскарженню

Опубліковано

on

3 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 722/1228/20 задовольнив частково касаційну скаргу засудженого, який був позбавлений права на апеляційне оскарження судового рішення.

Ухвалою місцевого суду було повернуто клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м`яким та про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Апеляційний суд відмовив засудженому у відкритті апеляційного провадження за його скаргою на зазначену ухвалу з підстав, передбачених ч. 4 ст. 399 КПК України, оскільки скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що ухвала місцевого суду, за якою  повернуто клопотання про застосування стосовно нього ст. 81 КК України, не відповідає вимогам КПК України, оскільки не передбачена Кодексом.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд вказав, що з матеріалів провадження вбачається, що засуджений на підставі ч. 2 ст. 539 та п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про застосування до нього ст. 81 КК.

Ухвалою судді місцевого суду вказане клопотання було повернуто з метою уточнення його правової підстави.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, засуджений оскаржив його до апеляційного суду, однак у відкритті апеляційного провадження йому було відмовлено з тих мотивів, що порядок та перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чітко визначені та регламентовані главою 31 КПК і розширеному тлумаченню не підлягають. Водночас, посилаючись на ч. 6 ст. 539  КПК, якою передбачено, що за наслідками розгляду клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного з виконанням вироку, суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов висновку, що вищевказане клопотання засудженого не було предметом розгляду в суді першої інстанції, тому ухвала місцевого суду апеляційному оскарженню не підлягає.

Однак суд апеляційної інстанції не врахував, що, постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не дотримався встановленого положеннями ст. 539 КПК порядку вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням вироку, та за наслідками розгляду зазначеного клопотання постановив рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законом.

Таким чином, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК, суд апеляційної інстанції був не вправі відмовити у перевірці законності зазначеної ухвали суду.

Отже, рішення апеляційного суду, за висновком Верховного Суду, було передчасним, необґрунтованим і таким, що позбавляє апелянта права на апеляційне оскарження судового рішення й значно обмежує його право на доступ до правосуддя.

За таких обставин оскаржувану ухвалу апеляційного суду Верховний Суд скасував на підставі п. 1 ч. 1 ст.438 КПК України та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94737931

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram