Судова практика
Позов про визнання права власності на майно за набувальною давністю не може заявляти той, хто користується ним за волею власника
28 квітня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 552/1354/18 залишив без задоволення касаційну скаргу позивачів, які за життя первісного квартиронаймача набули право користування спірною квартирою та вимагали визнання за ними права власності на неї за набувальною давністю.
Особи звернулися до міської ради з позовом, у якому просили визнати за ними право власності за набувальною давністю по Ѕ частини квартири.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі ордера, виданого у грудні 1969 р., іншій особі та членам її сім’ї надано право на вселення та реєстрацію у квартирі. Житловий будинок, у якому розташована спірна квартира, – на балансі ТОВ, яке з січня 2017 р. перебуває в стані припинення. Оскільки будинок не прийнято до комунальної власності міста, позивачі позбавлені можливості у встановленому законом порядку приватизувати квартиру, у якій проживають.
Районний суд, з висновком якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову, виходячи із того, що позивачі не набули права власності на спірне житлове приміщення, натомість, за життя первісного квартиронаймача набули право користування спірною квартирою, і це право ніким не оспорюється.
У касаційній скарзі позивачі зазначали, що суди неправильно застосували положення ст. 344 ЦК України – не дали належної оцінки тим обставинам, що позивачі зареєстровані у спірній квартирі, несуть затрати на її утримання, проте не можуть зареєструвати за собою право власності на неї.
Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що ч. 1 ст. 344 ЦК України встановлено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.
Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Таким чином, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про визнання права власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Враховуючи, що позивачі не набули права власності на спірне житлове приміщення, натомість за життя первісного квартиронаймача набули право користування спірною квартирою і це право ніким не оспорювалось, та приймаючи до уваги те, що сам по собі факт користування позивачами цим майном не є підставою для виникнення у них права власності за набувальною давністю, суди дійшли обґрунтованого висновку, що у позивачів немає підстав для набуття права власності на вказане майно відповідно до ст. 344 ЦК України.
Підготував Леонід Лазебний
