Connect with us

Судова практика

Позов прокуратури про стягнення в бюджет плати за проїзд великовагового автомобіля підлягає розгляду в господарському суді

5 лютого 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 820/2475/18  за позовом органу прокуратури до ТОВ, третя особа – Укртрансбезпека про стягнення плати за проїзд.

У квітні 2018 р. Прокуратура звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з ТОВ в дохід Державного бюджету України плату за проїзд великовагового транспортного засобу автомобільними дорогами загального користування. На обґрунтування позовних вимог зазначила, що за результатами проведеної Управлінням Укртрансбезпеки у Полтавській області перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом був складений акт від 1 березня 2017 р. серії ВІ № 0160197, в якому встановлено, що під час надання послуг з вантажних перевезень у водія, який керував автомобілем, що належить Товариству, не було передбаченого ст. 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» дозволу на перевищення транспортним засобом нормативно-вагових параметрів.

Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного, позов задоволено. Суди з огляду на положення ч. 4 ст. 78 КАС України керувалися тим, що за наслідками розгляду справи № 820/1337/17 за позовом ТОВ до Укртрансбезпеки було встановлено, що відповідач, здійснюючи нарахування Товариству плати за проїзд, зокрема складаючи її розрахунок від 1 березня 2017 р. № 160197, діяв у межах наданих йому повноважень та у спосіб, передбачений законом. Таким чином, оскільки за наслідками судового оскарження розрахунок плати за проїзд автомобіля є чинним та не скасованим, то він підлягає виконанню, а позов прокуратури про стягнення цієї суми – задоволенню.

Товариство подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати ці судові рішення та закрити провадження у справі, оскільки вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскільки, за своєю правовою природою плата за проїзд великоваговим транспортним засобом є не штрафною санкцією, а сумою відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок руйнування автомобільних доріг загального користування.

Зі змісту ч. 5 ст. 21 КАС України вбачається, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб’єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень.

В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, у тому числі й на користь держави) мають приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 р. у справі № 803/3/18.

Таким чином, аналіз наведеного правового регулювання та суб’єктний склад сторін у цій справі свідчить про те, що позов органу прокуратури в інтересах держави до ТОВ про стягнення з нього в дохід Державного бюджету України плати за проїзд великовагового транспортного засобу автомобільними дорогами загального користування підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов’язаний з вирішенням питання щодо стягнення коштів.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Відмінність трудового договору від цивільно-правової угоди

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Підстава для штрафу Держпраці: позиція цього відомства про відсутність цивільно-правових відносин між суб’єктом господарювання та найманими працівниками (виконавцями).

Зовсім недавно, 23 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/5473/18, адміністративне провадження № К/9901/27775/19 (ЄДРСРУ № 88886158) досліджував питання щодо підстав виникнення взаємовідносин фізичної особи і роботодавця, як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору.

Що таке «інспекційне відвідування» підприємства (організації)

Інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке відноситься до повноважень відповідача. За результатами інспекційного відвідування складається акт і в разі виявлення порушень виноситься припис. Якщо під час інспекційного відвідування встановлено факти використання праці неоформлених працівників, то вживаються заходи щодо притягнення об’єкта відвідування до відповідальності незалежно від усунення виявлених порушень.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 р. у справі № 1340/5964/18, від 24.12.2019 р. у справі № 360/403/19, від 10.02.2020 р. у справі № 1.380.2019.000037. Між тим зафіксовані в акті факти можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень суб’єкта владних повноважень, в основу яких покладені зазначені в ньому висновки. Такий же висновок викладений у постановах Верховного Суду від 22.04.2019 р. у справі № 806/2143/18.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Трудовий договір

Статтею 4 КЗпП визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства, прийнятих відповідно до нього. За змістом статті 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації чи уповноважений ним орган (або фізична особа) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов’язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), стан здоров’я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, й повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Види трудового договору

Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 КЗпП України).

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір — це угода щодо здійснення й забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов’язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 р. у справі № 820/1432/17, від 24.12.2019 р. у справі № 823/1167/16, від 05.02.2020 р. у справі № 620/3913/18, від 06.02.2020 р. у справі № 0840/3690/18 (ЄДРСРУ № 87422013), від 03.03.2020 р. у справі № 1540/3913/18.

Між тим, 22 квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/8902/18, адміністративне провадження № К/9901/18108/19 (ЄДРСРУ № 88868275) вказує, що взаємовідносини фізичної особи і роботодавця можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 Цивільного кодексу України (далі також — ЦК України).

Згідно зі статтею 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи) держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. У відповідності до норм Цивільного кодексу України діє принцип свободи договору. Загальне визначення цивільно-правового договору наведено в статті 626 ЦК України, згідно з якою договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Такими умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

У той же час відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Важливо. Основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. При цьому виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, що виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча й може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У статті 204 ЦКУ закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, в разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Висновок

Верховний суд зауважує, що судження про відсутність цивільно-правових відносин між суб’єктом господарювання й третіми особами, які непідтверджені належними та допустимими доказами, не можуть бути підставою для висновку про допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.10.2019 р. у справі № 806/2064/18.

P.S. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 р. у справі № 826/8917/17 постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 визнано нечинною. Водночас за змістом частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 р. у справі № 826/8917/17 не містить жодних застережень з цього приводу, то постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 вважається такою, що втратила чинність з дня набрання законної сили цим судовим рішенням, тобто 14.05.2019 р.

Тому норми постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 р. № 295 підлягають застосуванню до спірних правовідносин як такі, що були чинними на момент їх виникнення.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.10.2019 р. у справі № 420/5895/18 та від 16.01.2020 р. у справі № 2040/7558/18.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

За неможливості проведення експертизи суд може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 201/11183/16-ц частково задовольнив касаційну скаргу позивача, який наполягав на експертизі ДНК для встановлення батьківства, від проведення якої відповідачка ухилилася.

Чоловік звернувся до суду із позовом про оспорювання батьківства, зобов`язання вчинити певні дії.

На обґрунтування позову зазначив, що він з відповідачкою у жовтні 1998 р. добровільно звернулися із заявою про встановлення батьківства відносно дитини, на підставі якої було видане свідоцтво про встановлення батьківства, та до органів реєстрації актів цивільного стану із заявою про реєстрацію народження дитини. У свідоцтві про народження його записано батьком дитини.

Невдовзі вони стали проживати окремо і позивач упевнений, що не є батьком дитини.

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, в задоволенні позовних вимог відмовлено з тих мотивів, що позивач не спростував факту свого батьківства стосовно дитини, цей факт також встановлений судовим рішенням про стягнення аліментів з позивача, а тому не підлягає доказуванню. На момент подання заяви про встановлення батьківства позивач достеменно знав, що він не є батьком дитини, проте дав згоду на те, щоб його записали батьком, а тому відсутні правові підстави, передбачені ч. 2 ст. 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України (на час спірних правовідносин), для оспорення ним батьківства.

Передаючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ст. 56 КпШС України особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо на момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (рішення від 7 травня 2009 р. у справі «Калачова проти Російської Федерації», заява № 3451/05, § 34).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив із положень ст. 56 КпШС України та поклав в основу свого рішення взаємосуперечливі показання сторін, зокрема і відповідачки, щодо обізнаності позивача щодо того, що він не є батьком дитини на момент її реєстрації.

При цьому суд не врахував того факту, що позивач міг достовірно знати про своє батьківство стосовно дитини лише після проведення та ознайомлення з висновками молекулярно-генетичної експертизи ДНК, від проведення якої відповідачка ухилилася.

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. А висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно було оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи), згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що причиною непроведення експертизи є неявка на експертизу відповідачки разом із дитиною, всупереч вимогам процесуального закону не надав цим обставинам, а також відповідним доводам позивача, належної правової оцінки. При цьому суд не встановив, чи були у відповідачки умисні дії, оскільки матеріали справи не містять доказів належного її повідомлення про час та місце відбору біологічних зразків з метою проведення вказаної експертизи.

Отже, Верховний Суд передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Для розгляду справ про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель існує спеціальний порядок

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 757/35571/18-ц дійшов висновку, що наслідком подання заяви держателем втраченого векселя є не лише залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель, а й встановлення судом строку для пред’явлення позову заявником в загальному порядку до держателя векселя про їх витребування.

Сільськогосподарський виробничий кооператив звернувся до суду із заявою про визнання втрачених векселів недійсними та відновлення прав на втрачені векселі.

Заяву обґрунтував тим, що між ним та ДП було укладено договір поставки молока.

На виконання умов договору та на підставі додаткової угоди, згідно з акта прийому-передачі векселя (векселів) векселедавець (ДП) передав у власність векселеотримувача (СВК), який прийняв як оплату, прості векселі номіналом 1 000 000 грн в кількості 12 штук на загальну суму 12 000 000 грн. ‘

Коли позивач направив до компанії вимогу щодо повернення векселів, векселі не було повернено.

Залишаючи заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з наявності спору про право (ч. 6 ст. 294 ЦПК України). Апеляційний суд  ухвалу районного суду скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі на цю ухвалу відповідач зазначив, що апеляційний суд не звернув уваги на наявність спору про право щодо векселів, який може бути розглянуто та вирішено виключно за правилами позовного провадження. Судом апеляційної інстанції було порушено положення ст. 320 ЦПК України та неправильно застосовано приписи ст.ст. 3, 11 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». СВК не є і не може бути заявником у розумінні ч. 1 ст. 320 ЦПК України, оскільки не є особою, яка втратила цінний папір на пред`явника або вексель. Апеляційний суд неправильно розтлумачив приписи ст.ст. 323, 324, 325 ЦПК України, внаслідок чого прийшов до хибного висновку про виключне право векселедержателя на подання заяви про залишення заяви без розгляду, що призвело до неправильного вирішення спору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

На підставі ч. 6 ст. 294 ЦПК, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Згідно з гл. 7 розд. IV ЦПК України суди розглядають справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі в окремому провадженні (ст.ст. 320328 Кодексу).

За змістом ч. 1 ст. 320 ЦПК України особа, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.

Згідно зі ст. 324 ЦПК України держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя повинен у встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред’явника або векселем заяву про те, що він є його держателем.

В такому разі суд постановляє ухвалу про залишення заяви  без розгляду та встановлює строк для пред’явлення заявником позову в загальному порядку до держателя цього цінного папера на пред’явника або векселя про їх витребування (ч.ч. 13 ст. 325 ЦПК).

Тлумачення вказаних норм права дає підстави для висновку, що цивільним процесуальним законодавством передбачено спеціальний порядок розгляду справ за заявами про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель. Ухвала про залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель постановляється, якщо особа, яка є держателем втраченого векселя, подасть заяву про це до суду.

З огляду на зазначене Верховний Суд визнав обґрунтованим рішення суду апеляційної інстанції про скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді