Проблемні питання застосування Верховним Судом практики ЄСПЛ у податкових спорах - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Проблемні питання застосування Верховним Судом практики ЄСПЛ у податкових спорах

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Преамбула Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

У свою чергу, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказує, що суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Крім того, відповідно до приписів частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ).

З урахуванням вказаного слід виділити рішення ЄСПЛ, які найчастіше використовуються в судовій практиці, зокрема в податкових спорах, та умовно поділити їх на групи:

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
  • справи «Серков проти України» (заява № 39766/05), «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06), в яких ЄСПЛ дійшов висновку про презумпцію правомірності дій платника податків за наявності суперечливих нормативних актів;
  • справи «Булвес» АД проти Болгарії» (2009 рік, заява № 3991/03), «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарі ї» (2010 рік, заява № 6689/03), «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (заява № 36985/97), «Полторацький проти України» від 29.04.2003 (заява № 38812/97), в яких ЄСПЛ дійшов висновку про правило «індивідуальної юридичної відповідальності», тобто платник податків не повинен нести відповідальності за порушення, допущені його контрагентами;
  • справа «Інтерсплав» проти України» (2007 рік, заява № 803/02) «Чахал проти Об ’єднаного Королівства» (22414/93), «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02) щодо несвоєчасного бюджетного відшкодування податковими органами України та надання відповідного ефективного судового захисту.

Варто сказати, що вдало Верховний Суд справляється з суперечливістю та бланкетністю правових норм у діючому законодавстві, перекриваючи існуючі недоліки судовою практикою ЄСПЛ, яка, до речі, приймається для всіх держав-учасниць, що по суті вже є правовою дилемою, адже законодавства країн-учасників суттєво відрізняються, таким чином, може існувати не тільки проблема перекладу.

Між тим, за допомогою практики ЄСПЛ, наприклад, вирішена проблема надмірного формалізму, вираженого в поверненні апеляційної скарги без розгляду у зв’язку з поданням її безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України), а не через суд першої інстанції (пп. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідних положень КАС України). Правові позиції з цього приводу висловлені Верховним Судом від 28 серпня 2018 року
у справі № 804/6135/16, від 19 квітня 2019 року у справі № 337/2020/18, від 15 березня 2019 року у справі № 2-а-7354/08 та інших.

Ще одним прикладом вирішення суперечливості законодавства є постанова Верховного Суду від 27 листопада 2019 р. в рамках справи № 160/3114/19 (№ К/9901/25439/19) стосовно подвійної сплати ЄСВ самозайнятою особою, яка в той же час є найманим працівником, що взагалі суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Вирішена й правова дилема стосовно суперечностей по сплаті ЄСВ платником податків розташованого на території населеного пункту, де проводилася антитерористична операція, оскільки ч. 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальнестрахування» зобов’язує платника єдиного внеску своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок, однак п. 9—4 вказаного закону (№ 2464-VI)звільняє платників єдиного внеску від цього обов’язку на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану (постанова Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року у справі № 805/432/17-а).

Аналогічний приклад — цеподаток на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об’єктів нежитлової нерухомості та транспортний податок за 2015 рік, який був установлений Законом «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 р. № 71-VIII і набрав чинності 01.01.2015 р., а отже, суперечить пп. 4.1.9 пункту 4.1статті 4 Податкового кодексу України, за змістом якого зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніше, аніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Оскільки плановим періодом для застосуванняцього рішення є 2016 рік, то податок за 2015 рік є неправомірним (постанови Верховного суду від 22 жовтня 2019 року по справі № 805/3904/16-а та від 10 вересня 2019 року у справі № 808/52/17).

Отже, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалася з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що в разі існування неоднозначності в тлумаченні прав та/чи обов’язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та ухвалювати рішення на користь платника податків (постанова Верховного Суду від 5 грудня 2019 року по справі № 260/358/19).

Авторський коментар

Багатогранність правових норм, складність податкового законодавства та багаторазове внесення змін законодавцем дає змогу контролюючому органу приймати рішення, спираючись на бланкетну (відсилочну) норму, однак інша, рівнозначна норма закону або вимоги прикінцевих чи перехідних положень податкового законодавства, передбачають зовсім іншу модель поведінки платника податків, а звідси й дій контролюючого органу, а отже, практика ЄСПЛ при суперечливості правових норм національного законодавства відіграє вирішальну роль у податкових спорах.

У той же час суперечливість уже у правозастосуванні викликають інші рішення ЄСПЛ, зокрема в справі «Булвес» АД проти Болгарії» (2009 рік, заява № 3991/03), «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії» (2010 рік, заява № 6689/03), «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (заява № 36985/97). Так, у вказаних справах, як і в ст. 61 Конституції України, закріплено правило індивідуальної юридичної відповідальності. Здавалося, вказане правило закріплено в нормах прямої дії, однак у непоодиноких випадках Верховний Суд враховує лише певний контекст та посилається на один із пунктів рішення ЄСПЛ, упускаючи з виду інший, а отже, фактично не бачить правову картину в цілому.

Наприклад, у рішеннях від 2 грудня 2019 року у справі № 804/729/17, від 28 жовтня 2019 року у справі № 280/5058/18 суд посилається на п. 65 рішення Європейського суду з прав людини (справа «Булвес АД» проти Болгарії»), де зазначено, що «…з метою попередження зловживань може бути розумним передбачати в національному законодавстві вимоги особливої обачливості для платників ПДВ і на переконання колегії суддів, у разі нехтування платником податків своїм обов’язком щодо ретельної перевірки наданих йому від продавця первинних документів, останній не може претендувати на формування податкового кредиту за таких обставин». У той же час суд не враховує п. 71 цього ж рішення (справа «Булвес АД проти Болгарії»), де ЄСПЛ зазначив, що «компанія-заявник не повинна нести відповідальності за наслідки невиконання постачальником його обов’язків».

Таким чином, Європейський суд з прав людини чітко визначив правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення законодавства його контрагентом. Указаний підхід до визначення недопустимості порушення майнових прав особи знайшов своє продовження у праві Європейського Союзу, зокрема, в Шостій Директиві від 17.05.1977 р. № 77/388/EU — щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту. Так, ще в 1976 році рішенням «Енгель та інші проти Нідерландів» ЄСПЛ наголосив, що поняття «кримінального обвинувачення» в значенні статті 6 Конвенції має «автономне» значення і не залежить від того, чи пов’язане обвинувачення та застосовані санкції з кримінальним правопорушенням відповідно до національного законодавства, чи ні.

У контексті цього, не варто також забувати і про декриміналізацію законодавцем ст. 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво»), на яку припадає левова частка кримінальних проваджень і яка була підґрунтям для необґрунтованого тиску на платників податків.

Відтак, проблемним питанням, на думку автора, є те, що суд застосовує «букву закону», а не «дух закону», тобто цитує певні витяги з текстів цих процесуальних документів без урахування цілковитого змісту рішення ЄСПЛ, яке, навпаки, направлено на індивідуалізацію відповідальності в сфері податкового контролю. Необхідно також підкреслити, що дуже важливий важелем у сфері податкових спорів є рішення у справі «Інтерсплав» проти України (2007 рік, заява №803/02), оскільки в ньому ЄСПЛ чітко наголосив, що за певних обставин «легітимне очікування» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., якщо для такого права в національному законодавстві існує достатнє підґрунтя («Суханов та Ільченко проти України» від 26.06.2014 р., заяви № 68385/10 та № 71378/10, § 35)).

Своє відображення вказана практика ЄСПЛ знайшла в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 р. у справі № 826/7380/15, де суд дійшов висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача, в даній ситуації є безпосереднє стягнення з Державного бюджету України через орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, на користь платника заборгованості бюджету з
відшкодування податку на додану вартість (постанови Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 818/7/16, від 5 вересня 2019 року у справі № 18/671/16).

Загальний висновок

На думку автора, проблемним питанням у застосуванні практики Європейського суду з прав людини у податкових спорах є відсутність узагальнення та роз’яснення рішень у правозастосовній судовій практиці, а отже, єдиним правовим механізмом для остаточної правової визначеності та вирішення даної проблеми є структурованість, конкретизація та роз’яснення моделі поведінки в тих чи інших правовідносинах на рівні касаційного перегляду судових рішень.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Ухвала, якою вирішено питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, не перешкоджає подальшому провадженню у справі

Опубліковано

on

От

4 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 758/6080/19  скасував ухвалу апеляційного суду, постановлену за межами його повноважень.

Юридична особа, зареєстрована за законодавством Королівства Саудівська Аравія,  звернулася до суду із клопотанням про визнання рішень Високого Суду Правосуддя Англії та Уельсу щодо боржника – ТОВ, зареєстрованого у м. Києві.

Ухвалою місцевого суду клопотання задоволено.

Читайте також: Ухвала районного суду про відмову у витребуванні доказів шляхом звернення до іноземного суду підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення суду

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Постановою апеляційного суду ухвалу місцевого суду скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції з тих мотивів, що суд першої інстанції розглянув клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду за відсутності представника боржника, який заперечував проти розгляду без його участі. При цьому суд першої інстанції не перевірив, чи є поважною така причина нез`явлення представника ТОВ у судове засідання, як участь в іншому засіданні більш високої інстанції.

Крім того, апеляційний суд вказав, що клопотання не було належним чином оформлене, а суд першої інстанції, прийнявши та задовольнивши його, вийшов за межі вимог, які стягувач поставив перед судом у цьому клопотанні.

Читайте також: Проживання особи в іншій країні та заборона в`їзду в Україну не складають непереборних перешкод для її звернення до суду із клопотанням

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Тлумачення ч. 1 ст. 374 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості скасовувати ухвалу з направленням справи для продовження розгляду у випадку, якщо ця ухвала не перешкоджає подальшому провадженню у справі. У кожному випадку суд апеляційної інстанції повинен перевіряти чи перешкоджає ухвала суду першої інстанції подальшому провадженню у справі.

Аналіз терміну «провадження» у контексті цивільного процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що зазначений термін у цивільному законодавстві означає як зібрання певних документів, які були предметом судового розгляду ( справа), так и комплекс певних процесуальних дій у їх системі.

Читайте також: Невиконання судом вимоги про встановлення змісту норми іноземного права є підставою для скасування прийнятого рішення

При цьому за наслідком розгляду клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішень іноземного суду суд також постановляє ухвалу, яка за своєю суттю не є ухвалою суто з процесуальних питань, а є вирішенням спору по суті. Таким чином ухвала, якою вирішено питання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду є за своєю суттю судовим рішенням, яким завершено розгляд, а не процесуальною ухвалою, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

До близьких за змістом висновків дійшла Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 р. у справі № 643/5556/14-ц.

Апеляційний суд наведеного не врахував, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та направляючи справу для продовження розгляду до цього ж суду, узагальнено послався на ст.ст. 367, 374, 376, 379, 381, 382, 466, 467 ЦПК України, не конкретизував при цьому підставу (з передбачених ст. 379 ЦПК України) та повноважень (з передбачених ст. 374 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції у випадку наявності підстав для скасування ухвали місцевого суду, як судового рішення по суті спору, повинен ухвалити судове рішення у відповідності до повноважень, наведених у п. 1-5 ч. 1 ст. 374 ЦПК України.

У даному випадку, апеляційний суд, який встановив порушення судом першої інстанції положень ст. 466 ЦПК України, мав ухвалити своє рішення та вирішити питання, які на його думку були неправильно вирішені місцевим судом.

Таким чином, Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не можуть бути нововиявленими обставини, які могли бути встановлені під час розгляду справи в разі виконання сторонам і судом своїх процесуальних обов’язків

Опубліковано

on

От

28 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 345/1362/20 частково задовольнив касаційну скаргу відповідача, вказавши, що неналежне виконання умов мирової угоди не може вважитися нововиявленою обставиною у розумінні ст. 423 ЦПК України.

Перший заступник керівника місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави до особи про стягнення в порядку регресу майнової шкоди.

Ухвалою міськрайонного суду визнано укладену між сторонами мирову угоду, провадження у справі закрито.

Керівник місцевої прокуратури звернувся до суду із заявою про перегляд ухвали міськрайонного суду за нововиявленими обставинами з тих мотивів, що відповідач у справі умови мирової угоди не виконав, майнова шкода не відшкодована. Прокурор вважав, що зазначені обставини є нововиявленими, оскільки не були йому відомі на час визнання мирової угоди.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Факт державної реєстрації об’єкта нерухомості не виключає можливість його знесення в порядку, встановленому для самочинно побудованих об’єктів

Рішенням міськрайонного суду заяву задоволено.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції, проте зазначив, що укладена між сторонами мирова угода не містила жодних умов щодо предмету спору. Суд першої інстанції помилково вважав обставину, на яку посилався прокурор, нововиявленою, однак згідно п. 23 ч. 1 ст. 353 ЦПК України ухвала про задоволення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами не може бути оскаржена окремо від рішення суду, а тому судом апеляційної інстанції зазначено, що заперечення на ухвалу враховані при перевірці дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час вирішенні спору по суті.

Читайте також: Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, не повинний проводити її агрохімічну паспортизацію

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що процедура скасування остаточного судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами передбачає наявність обставин, невідомих раніше, які однак могли б призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості довести ці обставини на остаточному судовому слуханні, а також те, що ці обставини є вирішальними.

Обставини, які могли бути встановлені в разі виконання учасниками справи та судом вимог процесуального закону, не можуть визнаватися нововиявленими.

Сторони наділені правом укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву на будь-якій стадії судового процесу (ч. 2 ст. 207 ЦПК України).

Читайте також: Нікчемність додаткових угод до основного договору не означає відсутності між сторонами договірних відносин

Відповідно до ст. 208 ЦПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і в строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження».

У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Задовольняючи заяву прокурора про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали міськрайонного суду, суд першої інстанції на зазначені вимоги закону достатньої уваги не звернув, не надав належної оцінки обставинам, на які посилався прокурор, ініціюючи перегляд судового рішення, не врахував, що невиконання мирової угоди, укладеної сторонами і затвердженої судом, не може бути нововиявленою обставиною в розумінні положень ст. 423 ЦПК України, а наслідки невиконання мирової угоди передбачені нормами чинного законодавства України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Зупинення провадження через неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої виключається при оскарженні судових рішень у цій самій справі

Опубліковано

on

От

4 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 185/446/18 задовольнив касаційну скаргу відповідачки, оскільки апеляційний суд необґрунтовано зупинив провадження.

Чоловік звернувся до суду з позовом до ділової партнерки про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.

Рішенням місцевого суду позовні вимоги задоволено частково. Апеляційний суд скасував рішення та відмовив у задоволенні позову.

Пізніше місцевий суд задовольнив клопотання відповідачки про скасування заходів забезпечення позову, зокрема арешту квартири та двох автомобілів, вмотивувавши рішення тим, що апеляційний суд відмовив у задоволенні позову і підстав для збереження заходів його забезпечення вже немає.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Суд не має зупиняти провадження у справі, коли інша справа з подібними правовідносинами перебуває на розгляді ВС у складі колегії суддів судової палати

Апеляційний суд за заявою позивача зупинив провадження у справі про оскарження скасування забезпечення позову до розгляду Верховним Судом судових рішень по суті спору, керуючись п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та зазначивши, що підставою для такого скасування стала саме постанова апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, яка оскаржена до касаційної інстанції та дію якої Верховний Суд зупинив до закінчення розгляду справи касаційним судом.

У касаційній скарзі відповідачка зазначала про відсутність правових підстав для зупинення провадження у справі, оскільки апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції про скасування заходів забезпечення позову у межах тих фактичних обставин, які існували на момент її постановлення. А на момент постановлення ухвали суду першої інстанції докази зупинення дії постанови апеляційного суду були відсутні. Водночас зупинення провадження у справі призведе до порушення строків її розгляду.

Читайте також: Суди можуть зупиняти провадження з підстав перегляду Верховним Судом справ у подібних правовідносинах, але не завжди

Верховний Суд змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, застосувавши доктрину venire contra factumproprium (заборона суперечливої поведінки), та скасував ухвалу апеляційного суду про зупинення провадження у справі щодо скасування забезпечення позову, передав у цій частині справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд вказав, що підставою для зупинення провадження у справі апеляційний суд вказав п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та те, що ухвалою місцевого суду було скасовано заходи забезпечення позову у справі № 185/446/18 саме на підставі постанови апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог, дію якої зупинено до закінчення її перегляду касаційним судом, законність постанови апеляційного суду безпосередньо впливає на результат розгляду апеляційної скарги позивача на ухвалу місцевого суду.

Читайте також: Чи може бути оскаржена ухвала апеляційного суду про призначення експертизи в касаційному порядку?

Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, – до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду (п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України).

Тлумачення п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України свідчить, що зупинення провадження можливе до вирішення саме іншої справи. Натомість виключається можливість зупинення провадження на підставі цієї норми в разі оскарження судових рішень в тій самій справі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link