Судова практика
Протиправною є формальна відмова Мінекономіки за підсумками розгляду заяви про продовження граничних строків розрахунків за зовнішньоекономічними договорами
14 травня 2025 р. Верховний Суд у складі колегії суддів першої палати Касаційного адміністративного суду у справі № 240/12058/24 задовольнив касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства, якому було відмовлено у видачі висновку.
ПрАТ звернулося до суду з позовом до Міністерства економіки України, яке відмовило у видачі висновку щодо продовження граничних строків розрахунків за операцією, що здійснюється відповідно до зовнішньоекономічного договору, на підставі абз. 3 п. 10 Порядку видачі висновку щодо продовження граничних строків розрахунків за окремими операціями з експорту та імпорту товарів, установлених Національним банком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2019 р. № 104.
Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідач формально підійшов до розгляду заяви позивача та не повною мірою з’ясував наявність чи відсутність підстав для продовження строків розрахунків. До того ж Міністерством економіки порушено строки розгляду заяви, визначені в абз. 2 ч. 4 ст. 13 Закону України «Про валюту та валютні операції» № 2473-VIII та п. 4 Порядку № 104.
При цьому, оскільки повноваження щодо прийняття спірного рішення належать виключно Мінекономіки, суд дійшов висновку про необхідність зобов’язання відповідача повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду та відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.
У касаційній скарзі позивач зазначав, що товариством було дотримано усіх законодавчо визначених вимог щодо продовження граничних строків розрахунків за спірною операцією з імпорту складного технічного виробу для оновлення виробничої лінії, який виготовляється під індивідуальне замовлення у строки, які перевищують 180 днів, зокрема, щодо подання в установленому порядку заяви та відповідних документів у повному обсязі.
Верховний Суд вказав, що Мінекономіки є суб’єктом владних повноважень, який уповноважений, з урахуванням вимог ст. 13 Закону № 2473-VIII, за окремими операціями з експорту та імпорту товарів продовжувати граничні строки розрахунків, встановлені Національним банком України, шляхом видачі висновку.
Читайте також: Боржник не звільняється від зобов’язання по штрафних санкціях і після вирішення судом питання про стягнення основного боргу
Своєю чергою, Порядок № 104 визначає механізм видачі висновків щодо продовження граничних строків розрахунків за окремими операціями з експорту та імпорту товарів, установлених Національним банком, перелік документів, які подаються для видачі висновку, підстави для відмови у видачі висновку або залишення документів без розгляду і перелік товарів, за якими документи для видачі висновку залишаються без розгляду.
Порядок № 104 не містить інших вимог до змісту зовнішньоекономічних договорів (контрактів), окрім наявності в ньому істотних умов договору; оцінці під час розгляду відповідної заяви підлягає не лише зовнішньоекономічний договір, а весь пакет наданих документів, про що свідчить вимога щодо його комплектності та правильного оформлення (підписання, перекладу, засвідчення) документів; рішення про відмову у видачі висновку має містити причини відмови у його видачі із посиланням на положення чинного законодавства.
Отже, Верховний Суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що відповідач формально підійшов до розгляду заяви позивача щодо продовження граничних строків розрахунків за окремими операціями з експорту та імпорту товарів, установлених НБУ, за договором (контракту) та не повною мірою з’ясував наявність чи відсутність підстав для продовження строків розрахунків.
Висновки суду апеляційної інстанції про те, що спірний зовнішньоекономічний договір (контракт) є лише договором купівлі-продажу, оскільки сторонами виступають продавець та покупець, що жодним чином не підтверджує факт виробництва такого товару, є помилковими, адже відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. договори на поставку товарів, які потребують подальшого виготовлення або виробництва, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо сторона, що замовляє товар, не бере на себе зобов’язання поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів.
Тому Верховний Суд постанову апеляційного адміністративного суду скасував, рішення окружного адміністративного суду залишив у силі.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 18 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.
