Connect with us

Судова практика

Розгляд вимоги про скасування запису в ЄДР про припинення юридичної особи не обмежується перевіркою дій державного реєстратора

Дата публікації:

18 серпня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/13125/19 визнав, що вимога про скасування запису в ЄДР про припинення юридичної особи з підстав порушення порядку та процедури її ліквідації є належним способом захисту порушених прав та інтересів кредитора такої юридичної особи.

ТОВ «Фінгруп Фактор» звернулося до суду з позовом до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування в ЄДР реєстраційного запису про припинення ТОВ «МПТ», щодо якого позивач є кредитором, в якому зазначив, що державним реєстратором внесено до ЄДР запис про державну реєстрацію припинення ТОВ «МПТ» за рішенням засновників.

Згідно з матеріалами реєстраційної справи ТОВ «МПТ» у заяві про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова ліквідаційної комісії Товариства письмово зазначив та підтвердив своїм особистим підписом, що він вчинив усі передбачені законодавством дії стосовно порядку припинення юридичної особи в результаті її ліквідації, включаючи завершення розрахунків з кредиторами.

Рішенням господарського суду позов задоволено.

Постановою апеляційного суду рішення скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що на момент вчинення спірної реєстраційної дії у ТОВ «МПТ» була непогашена заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії, а вартості його майна було недостатньо для проведення розрахунків з кредиторами, що було безумовною підставою для відмови у внесенні до ЄДР запису про ліквідацію такого Товариства.

Верховний Суд вказав, що особа, яка вважає своє право чи інтерес порушеними через подання та внесення до ЄДР недостовірних відомостей, може вимагати їх захисту шляхом відображення в ЄДР дійсних відомостей у спосіб, що забезпечить ефективне відновлення і захист її порушених прав та інтересів, зокрема шляхом скасування запису в ЄДР (п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань»).

У такому випадку, якщо суд встановить, що суб’єкт державної реєстрації вчинив запис в ЄДР за зверненням належного заявника на підставі всіх необхідних для реєстрації документів відповідно до закону та за відсутності встановлених законом підстав для відмови в державній реєстрації, це не є перешкодою для скасування в судовому порядку недостовірного запису в ЄДР, наявність якого порушує права чи законні інтереси позивача.

З огляду на встановлені судом першої інстанції обставини, зокрема щодо недостатності вартості майна ТОВ «МПТ» станом на 16 лютого 2016 р. (на момент його припинення) для задоволення вимог за договором про відкриття кредитної лінії, КГС ВС погодився, що в межах встановлених обставин у спірних правовідносинах відповідно до ч. 3 ст. 110 ЦК України, ч. 1 ст. 95 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, чинній на момент припинення) ліквідація ТОВ «МПТ» мала б відбуватися в порядку, передбаченому зазначеним Законом.

При цьому, внесення запису про припинення юридичної особи унеможливлює існування у неї правоздатності, яка могла б забезпечити можливість пред’явлення безпосередньо до такої особи вимог про оскарження рішень її органів щодо внесення спірного запису чи інших дій, пов’язаних з її припиненням, а тому належним способом захисту прав та інтересів в такому випадку є пред`явлення позову до державного реєстратора з вимогою про скасування зазначеного запису.

У постанові від 17 червня 2020 р. у справі № 826/10249/18 ВП ВС зазначила про те, що позовна вимога про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи відповідає належному способу захисту прав та інтересів.

Ураховуючи викладене, КГС ВС визнав, що вимога про скасування запису в ЄДР про припинення юридичної особи, пред’явлена до державного реєстратора з підстав порушення порядку та процедури ліквідації такої юридичної особи, є належним способом захисту порушених прав та інтересів особи і її розгляд не обмежується перевіркою дій державного реєстратора, адже суду належить дослідити підстави для вчинення такого запису щодо їх законності і вплив таких дійна права та інтереси позивача.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Протокол обшуку житла є недопустимим доказом, якщо у ньому відсутні відомості про оперативних працівників, які брали у ньому участь

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 591/4742/16-к залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора на рішення судів, які обґрунтовано визнали докази недопустимими.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано невинуватою та виправдано у зв’язку з недоведеністю винуватості у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК. Іншу особу визнано невинуватою та виправдано у зв’язку з недоведеністю вини у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. ст. 307, ч. 1 ст. 311 КК.

У касаційній скарзі прокурор висловив незгоду із наданою судами оцінкою доказам як недопустимим.

Верховний Суд вказав, що як вбачається з оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції, допитавши свідків та потерпілих, а також ретельно проаналізувавши протокол обшуку квартири за місцем проживання обвинуваченого, протокол обшуку автомобіля, що належить іншому обвинуваченому, та протокол обшуку квартири за місцем проживання останнього, обґрунтовано визнав недопустимими доказами фактичні дані, що містяться в зазначених протоколах обшуку з підстав недотримання органом досудового розслідування вимог ст. 104, ч. 7 ст. 223 КПК та порушення права на захист.

Як вбачається із судових рішень та матеріалів кримінального провадження, незважаючи на те, що при проведенні обшуку брало участь кілька оперативних працівників, передбачені законом відомості про них відсутні, в протоколі наявні відомості лише про місце вилучення предметів та не міститься відомостей про послідовність всіх дій під час проведення обшуку, а також відсутні будь-які відомості щодо упакування вилучених предметів.

Крім того, як випливає з показань понятих, вони не були присутніми під час проведення обшуку за місцем проживання обвинуваченого в момент, коли були виявлені шприци та металева миска, а фактично були запрошені до кухні квартири вже після того, як там побували працівники поліції та виявили зазначені предмети.

Це – порушення вимог ч. 7 ст. 223 КПК.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов до висновку, що суд першої інстанції правильно визнав недопустимими фактичні дані, що містяться в протоколі обшуку за місцем проживання обвинуваченого, оскільки вони були отримані з порушенням вимог ч. 3 ст. 104 та ч. 7 ст. 223 КПК та внаслідок порушення права обвинуваченого на захист, з чим обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Результати обшуку є допустимим доказом, якщо його учасникам було надано можливість реалізувати свої процесуальні права, хоч вони і не були роз’яснені

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 750/10813/15-к скасував рішення судів про визнання недопустимими результатів обшуку.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, осіб визнано невинуватими у пред’явленому їм обвинуваченні та виправдано у зв’язку з відсутністю у їх діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що судами помилково було визнано недопустимим протокол обшуку службового кабінету обвинуваченого внаслідок недотримання положень ч. 3 ст. 223та ч. 3 ст. 233 КПК.

Верховний Суд вказав, що таке рішення суди ухвалили у зв’язку з тим, що, по-перше, в протоколі обшуку відсутня вказівка на невідкладність його проведення до постановлення ухвали слідчим суддею, чим було порушено право обвинуваченого знати, у зв’язку з чим проводиться обшук у його службовому кабінеті і тим самим, на якій підставі обмежуються його права, по-друге, як свідчить відеозапис цієї слідчої (розшукової) дії, учасникам обшуку не роз’яснювалися їхні права.

Як убачається з протоколу обшуку, він проводився за участю обвинуваченого, працівників УСБ України, представника головного управління ветеринарної медицини та понятих.

Встановлена судом першої інстанції відсутність фактичного роз’яснення прав та обов’язків учасникам слідчої (розшукової) дії колегією суддів визнається порушенням вимог ч. 3 ст. 223 КПК.

Проте, вирішуючи питання про визнання результатів обшуку недопустимими, слід виходити з того, чи була надана можливість учасникам слідчої (розшукової) дії реалізувати права, навіть формально не роз’яснені, передбачені КПК.

Так, обшук службового кабінету обвинуваченого проводився 8 липня 2015 р. з 11 год 10 хв до 12 год 10 хв. Затримано обвинуваченого було о 15 год. 10 хв. Отже, під час проведення обшуку він не мав процесуального статусу підозрюваного з усім комплексом прав та процесуальних гарантій, передбачених КПК для такого учасника кримінального провадження.

Редакція ч. 3 ст. 236 КПК, яка діяла на момент проведення вказаної слідчої (розшукової) дії, не передбачала права учасників обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника (відповідні зміни до КПК були внесені лише Законом України від 16 листопада 2017 р. № 2213-VIII).

Отже, обвинувачений та поняті під час обшуку мали право робити заяви, що підлягають занесенню до протоколу обшуку (ч. 8 ст. 236 КПК), ознайомитися з текстом протоколу (ч. 4 ст. 104 КПК), робити зауваження і доповнення до протоколу (ч. 5 ст. 104 КПК), у разі відмови від підписання протоколу – дати письмові пояснення щодо причин відмови від підписання, які заносяться до протоколу (ч. 6 ст. 104 КПК). Окрім того, відповідно до ч. 9 ст. 236 КПК обвинувачений мав право отримати другий примірник протоколу обшуку разом із доданим до нього описом вилученого майна (за наявності) і отримав його, що підтверджується підписом на зворотній стороні останньої сторінки протоколу.

Проаналізувавши матеріали кримінального провадження, колегія суддів ВС дійшла висновку, що учасникам обшуку було надано реальну можливість користуватися зазначеними вище правами, а, отже, суд першої інстанції безпідставно визнав протокол обшуку недопустимими доказом.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Увага: вебінар для всіх Обшук підприємства. Як захистити бізнес?

Читати далі

Судова практика

Ненадіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання і реєстрацію обтяження унеможливлює звернення стягнення на предмет застави

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/11051/19 відмовив у задоволенні касаційної скарги заставодержателя, який не попередив боржника про звернення стягнення на предмет застави.

ТОВ «ВЕНТУРЄ ІНВЕСТ» звернулося до суду з позовом до ТОВ «ПРІНТ ІНЖІНІРІНГ», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача – Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк», про стягнення грошових коштів.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ПАТ АБ «Укргазбанк», як заставодержателем, з депозитного рахунку позивача, як заставодавця, на підставі договору застави майнових прав в рахунок погашення заборгованості відповідача за кредитними договорами були списані грошові кошти. Свої зобов`язання за кредитними договорами відповідач перед позивачем, як новим кредитором, не виконав.

Рішенням господарського суду  позов задоволено. Апеляційним судом рішення скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові у зв’язку з тим, що звернення стягнення на предмет застави пов`язується саме з реєстрацією у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження та спливом тридцяти денного строку для добровільного виконання боржником свого зобов`язання. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов`язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача.

У касаційній скарзі ПАТ АБ «Укргазбанк» зазначало, що суд апеляційної інстанції застосував вимоги Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» без урахування вимог ст. 20 Закону України «Про заставу» та положень п. 4.5, 4.9 договору застави.

Верховний Суд вказав, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 23, ст. 24, ст. 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» пов’язує подальші дії стягувача не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов’язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, й установлює відповідний строк для такого виконання — протягом 30 днів (ч. 2 ст. 28 зазначеного Закону), та пов’язує початок спливу цього строку з моментом реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання та реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють подальше вчинення банком дій, спрямованих на звернення стягнення на предмет застави.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали цієї справи не містять доказів того, що заставодержатель (третя особа у справі) дотримався зазначених імперативних вимог Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та умов договору застави, які згідно з положеннями ст. 629 ЦК України є обов’язковими для виконання сторонами.

З огляду на викладене Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про помилковість висновку місцевого господарського суду про те, що позивач набув прав кредитора стосовно відповідача у зв’язку з погашенням ним заборгованості за кредитними договорами за рахунок застави, оскільки дії зі списання коштів з рахунку позивача були вчинені банком як заставодержателем, з порушенням вищезазначених вимог законодавства та умов договору застави.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram