Connect with us

Судова практика

Вимога про встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді

Дата публікації:

4 серпня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/10764/19 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, зазначивши, що вимога про визнання у позивача наявності прав учасника товариства з обмеженою відповідальністю не є належним та ефективним способам захисту.

ТОВ «Королівський продукт» звернулось до суду з позовними вимогами до ТОВ «Юкрейніан фільм дистриб`юшн» про визнання наявності прав учасника відповідача, відновлення становища, яке існувало до порушення прав.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не визнає прав позивача як учасника TOB «Юкрейніан фільм дистриб’юшн», безпідставно збільшив розмір статутного капіталу, здійснив перерозподіл частки позивача між іншими учасниками товариства зі зміною розміру статутного капіталу, а в подальшому без участі позивача провів загальні збори учасників та прийняв рішення, на підставі яких подав відповідні документи для проведення реєстраційних дій.

Рішенням Господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що  право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

Способи захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання визначені ст. 20 ГК України та ст. 16 ЦК України.

Водночас вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до його повноважень не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.

КГС ВС зауважив, що вимога про визнання у позивача наявності прав учасника відповідача є вимогою про встановлення факту, який має юридичне значення, а обраний позивачем спосіб захисту не відповідає належним та ефективним способам захисту.

Задоволення зазначеної вимоги не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань. Установлення судом такого факту може відбуватися лише під час розгляду іншого господарського спору, в якому будуть встановлюватися такі обставини.

Щодо позовної вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення прав позивача, шляхом визначення переліку учасників відповідача, у тому числі частки кожного із учасників, даних про розмір статутного капіталу, то КГС ВС звернув увагу на те, що перелік способів захисту учасників товариств з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю наведено в ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань», норми якого є спеціальними для зазначених товариств.

З урахуванням положень пп. «д» п. 3 ч. 5 ст. 17 Закону у разі, якщо особа прагне відновити становище, яке існувало до порушення її прав, зокрема щодо відновлення складу учасників, належним способом захисту є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства.

Зазначені позовні вимоги відповідають належним та ефективним способам захисту.

Натомість позивач обґрунтовував наявність у нього корпоративних прав у відповідача посиланням на договір дарування, укладений між позивачем та колишнім учасником відповідача. На момент укладення цього правочину останній був виключений зі складу учасників відповідача на підставі рішення загальних зборів Товариства, дійсність якого перевірена та підтверджена у судових рішеннях у іншій справі.

З огляду на ці обставини апеляційний суд встановив, що позивач не довів, що на момент подання ним позову відповідачем було порушене його право, за захистом якого він звернувся до суду.

Ураховуючи зазначене, ВС визнав правомірним висновок апеляційного суду про те, що заявлена позивачем вимога про відновлення становища, яке існувало до порушення, задоволенню не підлягає.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Advertisement

Судова практика

Протокол обшуку житла є недопустимим доказом, якщо у ньому відсутні відомості про оперативних працівників, які брали у ньому участь

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 591/4742/16-к залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора на рішення судів, які обґрунтовано визнали докази недопустимими.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано невинуватою та виправдано у зв’язку з недоведеністю винуватості у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК. Іншу особу визнано невинуватою та виправдано у зв’язку з недоведеністю вини у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. ст. 307, ч. 1 ст. 311 КК.

У касаційній скарзі прокурор висловив незгоду із наданою судами оцінкою доказам як недопустимим.

Верховний Суд вказав, що як вбачається з оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції, допитавши свідків та потерпілих, а також ретельно проаналізувавши протокол обшуку квартири за місцем проживання обвинуваченого, протокол обшуку автомобіля, що належить іншому обвинуваченому, та протокол обшуку квартири за місцем проживання останнього, обґрунтовано визнав недопустимими доказами фактичні дані, що містяться в зазначених протоколах обшуку з підстав недотримання органом досудового розслідування вимог ст. 104, ч. 7 ст. 223 КПК та порушення права на захист.

Як вбачається із судових рішень та матеріалів кримінального провадження, незважаючи на те, що при проведенні обшуку брало участь кілька оперативних працівників, передбачені законом відомості про них відсутні, в протоколі наявні відомості лише про місце вилучення предметів та не міститься відомостей про послідовність всіх дій під час проведення обшуку, а також відсутні будь-які відомості щодо упакування вилучених предметів.

Крім того, як випливає з показань понятих, вони не були присутніми під час проведення обшуку за місцем проживання обвинуваченого в момент, коли були виявлені шприци та металева миска, а фактично були запрошені до кухні квартири вже після того, як там побували працівники поліції та виявили зазначені предмети.

Це – порушення вимог ч. 7 ст. 223 КПК.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов до висновку, що суд першої інстанції правильно визнав недопустимими фактичні дані, що містяться в протоколі обшуку за місцем проживання обвинуваченого, оскільки вони були отримані з порушенням вимог ч. 3 ст. 104 та ч. 7 ст. 223 КПК та внаслідок порушення права обвинуваченого на захист, з чим обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Результати обшуку є допустимим доказом, якщо його учасникам було надано можливість реалізувати свої процесуальні права, хоч вони і не були роз’яснені

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 750/10813/15-к скасував рішення судів про визнання недопустимими результатів обшуку.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, осіб визнано невинуватими у пред’явленому їм обвинуваченні та виправдано у зв’язку з відсутністю у їх діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що судами помилково було визнано недопустимим протокол обшуку службового кабінету обвинуваченого внаслідок недотримання положень ч. 3 ст. 223та ч. 3 ст. 233 КПК.

Верховний Суд вказав, що таке рішення суди ухвалили у зв’язку з тим, що, по-перше, в протоколі обшуку відсутня вказівка на невідкладність його проведення до постановлення ухвали слідчим суддею, чим було порушено право обвинуваченого знати, у зв’язку з чим проводиться обшук у його службовому кабінеті і тим самим, на якій підставі обмежуються його права, по-друге, як свідчить відеозапис цієї слідчої (розшукової) дії, учасникам обшуку не роз’яснювалися їхні права.

Як убачається з протоколу обшуку, він проводився за участю обвинуваченого, працівників УСБ України, представника головного управління ветеринарної медицини та понятих.

Встановлена судом першої інстанції відсутність фактичного роз’яснення прав та обов’язків учасникам слідчої (розшукової) дії колегією суддів визнається порушенням вимог ч. 3 ст. 223 КПК.

Проте, вирішуючи питання про визнання результатів обшуку недопустимими, слід виходити з того, чи була надана можливість учасникам слідчої (розшукової) дії реалізувати права, навіть формально не роз’яснені, передбачені КПК.

Так, обшук службового кабінету обвинуваченого проводився 8 липня 2015 р. з 11 год 10 хв до 12 год 10 хв. Затримано обвинуваченого було о 15 год. 10 хв. Отже, під час проведення обшуку він не мав процесуального статусу підозрюваного з усім комплексом прав та процесуальних гарантій, передбачених КПК для такого учасника кримінального провадження.

Редакція ч. 3 ст. 236 КПК, яка діяла на момент проведення вказаної слідчої (розшукової) дії, не передбачала права учасників обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника (відповідні зміни до КПК були внесені лише Законом України від 16 листопада 2017 р. № 2213-VIII).

Отже, обвинувачений та поняті під час обшуку мали право робити заяви, що підлягають занесенню до протоколу обшуку (ч. 8 ст. 236 КПК), ознайомитися з текстом протоколу (ч. 4 ст. 104 КПК), робити зауваження і доповнення до протоколу (ч. 5 ст. 104 КПК), у разі відмови від підписання протоколу – дати письмові пояснення щодо причин відмови від підписання, які заносяться до протоколу (ч. 6 ст. 104 КПК). Окрім того, відповідно до ч. 9 ст. 236 КПК обвинувачений мав право отримати другий примірник протоколу обшуку разом із доданим до нього описом вилученого майна (за наявності) і отримав його, що підтверджується підписом на зворотній стороні останньої сторінки протоколу.

Проаналізувавши матеріали кримінального провадження, колегія суддів ВС дійшла висновку, що учасникам обшуку було надано реальну можливість користуватися зазначеними вище правами, а, отже, суд першої інстанції безпідставно визнав протокол обшуку недопустимими доказом.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Увага: вебінар для всіх Обшук підприємства. Як захистити бізнес?

Читати далі

Судова практика

Ненадіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання і реєстрацію обтяження унеможливлює звернення стягнення на предмет застави

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/11051/19 відмовив у задоволенні касаційної скарги заставодержателя, який не попередив боржника про звернення стягнення на предмет застави.

ТОВ «ВЕНТУРЄ ІНВЕСТ» звернулося до суду з позовом до ТОВ «ПРІНТ ІНЖІНІРІНГ», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача – Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк», про стягнення грошових коштів.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ПАТ АБ «Укргазбанк», як заставодержателем, з депозитного рахунку позивача, як заставодавця, на підставі договору застави майнових прав в рахунок погашення заборгованості відповідача за кредитними договорами були списані грошові кошти. Свої зобов`язання за кредитними договорами відповідач перед позивачем, як новим кредитором, не виконав.

Рішенням господарського суду  позов задоволено. Апеляційним судом рішення скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові у зв’язку з тим, що звернення стягнення на предмет застави пов`язується саме з реєстрацією у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження та спливом тридцяти денного строку для добровільного виконання боржником свого зобов`язання. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов`язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача.

У касаційній скарзі ПАТ АБ «Укргазбанк» зазначало, що суд апеляційної інстанції застосував вимоги Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» без урахування вимог ст. 20 Закону України «Про заставу» та положень п. 4.5, 4.9 договору застави.

Верховний Суд вказав, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 23, ст. 24, ст. 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» пов’язує подальші дії стягувача не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов’язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, й установлює відповідний строк для такого виконання — протягом 30 днів (ч. 2 ст. 28 зазначеного Закону), та пов’язує початок спливу цього строку з моментом реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання та реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють подальше вчинення банком дій, спрямованих на звернення стягнення на предмет застави.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали цієї справи не містять доказів того, що заставодержатель (третя особа у справі) дотримався зазначених імперативних вимог Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та умов договору застави, які згідно з положеннями ст. 629 ЦК України є обов’язковими для виконання сторонами.

З огляду на викладене Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про помилковість висновку місцевого господарського суду про те, що позивач набув прав кредитора стосовно відповідача у зв’язку з погашенням ним заборгованості за кредитними договорами за рахунок застави, оскільки дії зі списання коштів з рахунку позивача були вчинені банком як заставодержателем, з порушенням вищезазначених вимог законодавства та умов договору застави.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram