Connect with us

Судова практика

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника не проводиться до закінчення строку попередження

Дата публікації:

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 279/3334/17-ц задовольнив касаційну скаргу працівника, якого роботодавець звільнив за власним бажанням до збігу двох тижнів від дня подання ним заяви.

Працівник звернувся до суду з позовом до роботодавця про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимоги обґрунтовував тим, що 19 липня 2017 р. подав власноруч написану заяву про звільнення з роботи за власним бажанням, після чого його було звільнено за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України та ознайомлено з наказом 24 липня 2017 р., того ж дня видано трудову книжку.

Не погоджуючись із причиною звільнення до сплину двотижневого строку попередження про звільнення, він звернувся до відповідача із заявою про внесення змін до наказу про звільнення та просив виплатити йому вихідну допомогу, проте відповідачем не було прийнято до уваги його звернення. Позивач вважав наказ про звільнення незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем було порушено законодавство про працю, а саме, – при його звільненні із займаної посади було безпідставно застосовано ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач не довів достатніми та допустимими доказами порушення відповідачем трудового законодавства, оскільки підставою звільнення працівника була його заява, факт подання якої ним не заперечувався, при цьому у вказаній заяві немає посилання на ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Саме по собі звільнення до закінчення двотижневого строку попередження не може бути підставою для поновлення на роботі.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що судові рішення суперечать існуючій судовій практиці, оскільки саме роботодавець має довести законність звільнення. Зокрема, суди зробили неправильні висновки про наявність у позивача наміру звільнитися за власним бажанням, при цьому не посилались на жодну обставину або доказ, на яких він ґрунтується, не з`ясували підстави для такого звільнення та не прийняли до уваги дійсні причини, які спонукали позивача до вказаних дій.

Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз’яснено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

Верховний Суд зазначив, що сторони трудових правовідносин не можуть в односторонньому порядку змінювати строки попередження. Працівник, який попередив роботодавця про розірвання на його вимогу трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати таку заяву, за винятком випадків, коли на його місце було запрошено особу в порядку переведення з іншого місця роботи за погодженням між керівництвом двох роботодавців.

При цьому, якщо немає усного чи письмового відкликання заяви про звільнення за власним бажанням і після закінчення строку трудового договору його не було розірвано, а працівник не наполягає на звільненні, дія договору вважається продовженою.

Винятки становлять випадки розірвання договору з поважних причин, про що зазначає працівник. Разом з тим із заяви про звільнення за власним бажанням жодних причин для розірвання трудового договору раніше двотижневого строку попередження позивач не зазначив.

Отже, висновок апеляційного суду про те, що закон не забороняє роботодавцеві звільнити працівника із займаної посади на його прохання раніше закінчення двотижневого терміну попередження, оскільки таке звільнення зумовлене досягненням домовленості між сторонами трудового договору, є помилковим, бо не доведено прохання звільнити раніше строку попередження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Advertisement

Судова практика

Протиправність призначення та проведення перевірки, за наслідками якої прийнято податкове повідомлення-рішення, указує на протиправність останнього

Опубліковано

on

22 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справи щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у справі № 520/8836/18 залишив без задоволення касаційну скаргу податкового органу на рішення судів, якими було скасовано податкове повідомлення-рішення.

ФОП звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, обґрунтувавши позовні вимоги тим, що при призначенні та проведенні перевірки контролюючим органом були допущені порушення норм п. 42.4 ст. 42, пп. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75, ст. 78 ПК України, у зв`язку з чим, наслідки такої перевірки є протиправними та незаконними.

Окружний адміністративний суд своїм рішенням, залишеним без змін апеляційним судом, позов задовольнив, оскільки перевірка була проведена незаконно, бо позивач не був належним чином повідомлений про проведення перевірки, а характер проведеної стосовно позивача перевірки не відповідав наказу про її проведення.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що перевірка позивача була проведена на підставі пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України.

Верховний Суд вказав, що оскаржуючи наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому, таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, – переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

Підстави, за наявності яких здійснюється документальна позапланова перевірка, встановленні п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України.

Колегія суддів, враховуючи встановлені обставини у справі, погодилася з висновками судів попередніх інстанцій, що призначення та проведення перевірки контролюючим органом здійснено з порушенням пп.78.1.1 п. 78.1 ст.78 ПК України, оскільки на обов`язковий письмовий запит контролюючого органу позивачем були надані пояснення та їх документальні підтвердження в строк, передбачений вищезазначеною нормою, проте відповідачем не було надано доказів того, що ним проводилась будь-яка оцінка та аналіз наданих позивачем пояснень та їх документального підтвердження, і за їх результатами, контролюючий орган дійшов висновку, що такі пояснення та документи не усувають сумніви щодо можливих порушень, допущених позивачем.

Суди також правильно дійшли висновку і про порушення відповідачем абз. 5 пп. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75 ПК України, оскільки фактично перевірку позивача було проведено не за його місцезнаходженням, а в приміщенні контролюючого органу, що фактично свідчить про проведення невиїзної перевірки.

Таким чином, протиправність призначення та проведення контролюючим органом перевірки, за наслідками якої було прийняте оскаржуване податкове повідомлення-рішення, є достатньою підставою для висновку про протиправність податкового повідомлення-рішення, що зумовлює відсутність необхідності перевірки порушення п. 181.1 ст. 181 ПК України як підстави для донарахування суми грошового зобов’язання.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Об’єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову

Опубліковано

on

18 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 694/1726/18 відмовив у задоволенні позовних вимог, оскільки спірне майно не було виділене в натурі.

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулось з позовом до осіб про витребування майна.

Позов мотивований тим, що відповідачам належить на праві власності 12/25 часток будинковолодіння. За договором купівлі-продажу частини житлового будинку позивач придбав у Звенигородського виробничо-житлового ремонтно-експлуатаційного управління 13/25 часток будинковолодіння, до складу якого увійшло і спірне майно – гараж (прибудова «б»).

Згідно з рішенням суду, яке набрало законної сили, в задоволенні позову відповідачів до ТОВ про визнання права власності на гараж та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на гараж відмовлено. При розгляді цієї справи суд встановив, що ТОВ набуло право власності на спірний гараж на підставі договору купівлі-продажу об’єкта приватизації між регіональним відділенням Фонду державного майна України по Черкаській області і ТОВ. Право власності на вказане майно виникло у товариства з моменту отримання вказаного майна за актом приймання-передачі. На момент розгляду цієї справи відповідачі не надавали доступу до спірного майна його власнику – ТОВ, що зумовило звернення із цим позовом до суду.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено і витребувано у відповідача 13/25 часток гаража – прибудови «б», у іншого відповідача – 12/75 часток цього гаража, оскільки ТОВ як власник має право витребувати гараж від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що суд не прийняв доводи про те, що частки витребуваного майна складають лише 51/75 гаражу і неможливо ці частини виділити в натурі.

Верховний Суд вказав, що  згідно зі ст. 387 ЦК України на підставі віндикаційного позову може бути витребуване з чужого незаконного володіння майно, яке є індивідуально визначеним.

Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 р. у справі № 6-54цс17 зроблено висновок, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири, не з`ясувавши, чи це майно виділене в натурі».

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 29 жовтня 2018 р. у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18).

Отже оскільки спірне майно не було виділене в натурі, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо витребування у відповідача 13/25 часток та у іншого відповідача 12/75 часток гаража – прибудови «б».

За таких обставин оскаржені судові рішення підлягають скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Надання автором своїх неопублікованих творів третій особі для ознайомлення не свідчить про дозвіл на їх використання

Опубліковано

on

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 755/22219/14 задовольнив касаційну скаргу автора, вказавши, що сам факт відкриття доступу до файлів, які містять у собі фотографічні твори, або надання фотографічних творів на електронному носії третій особі, не є дозволом на використання цих творів.

Автор звернувся до суду із позовом до ТОВ про захист порушених авторських прав, стягнення компенсації та відшкодування моральної шкоди.

Позовну заяву обґрунтував тим, що раніше домовився з керівництвом ТОВ про те, що зробить фото об’єктів, які належать відповідачу, що в подальшому будуть використовуватися підприємством в рекламних цілях, провів фотозйомку та створив фотографічні твори. У подальшому фотографії були передані на електронному носії відповідачу, але той не розрахувався з позивачем та не продовжив співпрацю з. Пізніше позивач виявив використання ТОВ на рекламних стендах фотографічних творів, які створив він.

Позивач звернувся до відповідача для отримання авторської винагороди за створені фотографії, однак у виплаті гонорару йому було відмовлено. При цьому припинити використання зазначених фотографічних творів пообіцяли.

Проте пізніше позивач неодноразово виявляв використання своїх творів на рекламних флаєрах та банері з рекламою послуг відповідача, після чого знову звернувся до ТОВ щодо стягнення авторської винагороди, у чому йому знову було відмовлено.

Районний суд задовольнив позов частково. Апеляційний суд скасував та відмовив у задоволенні позову з тих мотивів, що позивач не довів в суді факт противоправного використання відповідачем його творів.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що відповідач не надав належних та допустимих доказів того, що при використанні об`єкта авторського права ним не були порушені вимоги Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Верховний Суд вказав, що, оскільки предметом захисту у цій справі є авторські права на фотографічні твори, виконані у цифровій формі без зазначення імені автора, то, виходячи з презумпції авторства, не автор, право якого ставиться під сумнів, має надати суду докази свого авторства, а особа, що оспорює таке право.

Суди попередніх інстанцій на підставі досліджених доказів, а також висновків комплексної фототехнічної експертизи комп’ютерної техніки програмних продуктів, встановили, що первинні зображення фотографічних творів зроблені на камеру, що належить позивачу. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку, що автором спірних фотографічних творів є позивач і, як наслідок, саме йому належать первинні авторські немайнові і майнові права на ці твори.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що створені позивачем фотографії в електронному вигляді були передані ним представнику відповідача з метою їх подальшого використання саме з метою реклами, а гонорар за виконану роботу мав символічний характер. Таким чином, позивач сам добровільно розпорядився своїми авторськими правами на вищезгадані твори, знаючи мету, з якою їх збирався використовувати відповідач, надавши відповідні фотографічні твори ТОВ.

Однак Верховний Суд зауважив, що факт надання автором своїх неопублікованих творів третій особі для ознайомлення не свідчить про вчинення автором дій, спрямованих на розпорядження авторськими майновими правами на цей твір, оскільки відкриття доступу до файлів, що містять у собі фотографічні твори, або надання фотографічних творів на електронному носії третій особі не є дозволом на використання об’єктів авторського права. Більше того, ч. 3 ст. 426, ч. 1 ст. 443 ЦК України, ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права» покладають на будь-яку третю особу обов’язок не вчиняти жодних дій з об’єктом права інтелектуальної власності, у тому числі використовувати без спеціального дозволу автора, оскільки використання твору здійснюється лише за згодою автора.

Факту використання твору без згоди автора є порушенням його майнових авторських прав відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Суд встановив 64 випадки використання фотографічних творів авторства позивача у рекламній продукції, що рекламує діяльність відповідача, та на 28 веб-сторінках мережі Інтернет. Випадків дозволеного використання фотографічних творів не встановлено.

Суд апеляційної інстанції на викладене уваги не звернув, у зв’язку з чим дійшов необґрунтованих висновків щодо порушення норм матеріального права і помилково скасував рішення суду першої інстанції, що відповідало закону.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram