Connect with us

Судова практика

Розмір плати за оренду земельних ділянок державної та комунальної власності, що підлягає перерахуванню до бюджету, не може бути меншим, ніж установлено ПКУ

Дата публікації:

6 жовтня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 814/2366/15 задовольнив касаційну скаргу податкового органу, вказавши, що нарахування (донарахування) податку має здійснюватися на підставі законодавства, чинного в податкові періоди, за які провадиться нарахування.

Товариство з обмеженою відповідальністю звернулось до суду з позовом до податкової інспекції про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, згідно з яким збільшено суму грошового зобов`язання з орендної плати з юридичних осіб.

Окружний адміністративний суд своєю постановою у задоволенні позову відмовив.

Апеляційний суд постанову окружного адмінсуду скасував та прийняти нову, якою позов задовольнив з огляду на закріплений у пп. 4.1.9 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) принцип стабільності суд дійшов висновку про те, що внесені з 1 квітня 2014 р. Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 р. № 1166-VII зміни до пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо збільшення мінімального розміру орендної плати за землю підлягали застосуванню з нового бюджетного року, тобто з 1 січня 2015 р., та не могли бути враховані при обрахунку орендної плати за 2014 р.

У касаційній скарзі відповідач посилався на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме: п. 5.2 ст. 5, пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 ПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), ст.ст. 86, 138, 159 КАС України.

Верховний Суд вказав, що з набранням чинності Податковим кодексом України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 ПК України та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

Виходячи з принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України над нормами інших актів, зокрема й актів органів місцевого самоврядування, у разі їх суперечності до моменту внесення до договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж установлений пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Ураховуючи, що нарахування (донарахування) податку має здійснюватися на підставі законодавства, чинного в податкові періоди, за які провадиться нарахування, ВС визнав правильним висновок суду першої інстанції про наявність у позивача обов’язку зі сплати орендної плати у 2014 р. в розмірі, установленому пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 ПК України (з урахуванням внесених до нього змін Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 р. № 1166-VII), положення якого є спеціальними та підлягають застосуванню для юридичної оцінки обставин у справі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Суд має вказати правові підстави процесуального правонаступництва, оскільки від цього залежить характер правовідносин сторін

Опубліковано

on

16 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 296/6683/18 скасував рішення судів попередніх інстанцій, в яких було відсутнє правове обґрунтування ухвали про заміну відповідача.

Жінка звернулася до суду з позовом до колишнього чоловіка, третя особа – його син, про стягнення грошової компенсації.

Під час спільного проживання сторони придбали за кредитні кошти автомобіль та набули у власність гараж. Рішенням суду за сторонами визнано право власності на 1/2 частини автомобіля за кожним. Після смерті відповідача його сина було залучено до участі у справі як відповідача та виключено його зі складу третіх осіб. Спірний автомобіль сином було продано, а в подальшому він неодноразово відчужувався іншим особам.

Суд першої інстанції, керуючись нормами СК України та ст. 364 ЦК України, стягнув із правонаступника грошову компенсацію 1/2 частини вартості гаража й автомобіля, оскільки вони були спільною власністю подружжя.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції і задовольнив позов в частині компенсації за автомобіль з тих мотивів, що правонаступник не є співвласником спірного майна. Натомість він без законних підстав продав належну позивачці частину спірного автомобіля і, таким чином, збагатився за рахунок останньої, тому повинен ці кошти повернути відповідно до ст. 1212 ЦК України.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що позивачка заявила вимоги до колишнього чоловіка про стягнення грошової компенсації, обґрунтовуючи свій позов нормами СК України щодо майна подружжя і ст. 364 ЦК України (виділ частки).

Після смерті колишнього чоловіка та заміни судом відповідача у справі, позивачка своїх вимог не уточнювала.

Районний суд розглядав позовні вимоги на підставі норм СК України і ЦК України, до яких правонаступник жодного стосунку не має, оскільки між ним і позивачкою немає відповідних правовідносин.

Апеляційний суд частково це виправив і мотивував своє рішення положеннями ст. 1212 ЦК України, яка регулює зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, посилаючись на те, що син колишнього чоловіка позивачки без її згоди продав автомобіль. Проте позивачка таких вимог не заявляла, як на фактичну, так і на правову підставу на це не посилалася, відповідних доказів не подавала.

Тобто апеляційний суд, на порушення вимог ст.ст. 13, 367 ЦПК України, вийшов за межі як позовних вимог, так і апеляційної скарги.

Верховний Суд вказав, що зі змісту протокольної ухвали про заміну відповідача, не має можливості визначитися із правовою підставою такої заміни, оскільки в ній відсутнє правове обґрунтування. Суд повинен уточнити статус відповідача і вимоги позивачки до нього. Тобто слід з’ясувати, новий відповідач був залучений як спадкоємець первісного відповідача чи як сингулярний (одиничний) правонаступник, згідно з яким від одного до іншого суб’єкта переходять лише окремі права та обов’язки. Від цього залежить застосування відповідних норм матеріального права, умови і підстави їх застосування.

Отже, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Апеляційний суд не може розглядати по суті справу, провадження у якій закрито судом першої інстанції через відсутність предмета спору

Опубліковано

on

16 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/4803/19 скасував постанову апеляційного суду, якою вирішено по суті справу, що в суді першої інстанції по суті не вирішувалася.

Спадкоємиця звернулася до суду з позовом до ТОВ, треті особи: учасники товариства, про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників господарського товариства, оформлених протоколом-рішенням, та скасування реєстраційних дій.

Позивачка зазначала, що є спадкоємицею першої черги за законом після смерті чоловіка. Претендуючи на спадкування частки в ТОВ, яка належала чоловікові, вона дізналася, що чоловіка було виведено зі складу учасників товариства, тому просила суд визнати недійсним відповідне рішення загальних зборів учасників ТОВ.

Районний суд закрив провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України через відсутність предмета спору, оскільки рішення загальних зборів учасників TOB не порушує майнові права позивачки як спадкоємиці померлого, бо прийняте задовго до його смерті.

Суд апеляційної інстанції скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову з тих мотивів, що на день смерті спадкодавець не був учасником підприємства, а тому у позивачки не виникло право на участь або частку у статутному капіталі ТОВ. Водночас вказав, що районний суд помилково не розглянув справу по суті.

У касаційній скарзі позивачка зазначала, що апеляційний суд, встановивши порушення процесуальних норм, які регулюють підстави закриття провадження, виходив з того, що у суду першої інстанції не було підстав для закриття провадження у справі, разом з тим помилково ухвалив постанову про вирішення спору по суті, оскільки судовий розгляд справи судом першої інстанції не проводився.

Верховний Суд вказав, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі, дійшов висновку про те, що в цьому випадку предмет спору відсутній у зв’язку з тим, що майнові та немайнові права позивача не порушувалися, оскільки між сторонами будь-які правовідносини ніколи не виникали в минулому та не існують на цей час.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Проте суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що справа по суті в суді першої інстанції не вирішувалася, та помилково не розглянув питання можливості скасувати таке судове рішення відповідно до ст.ст. 374, 379 ЦПК України з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, а розглянув по суті справу, яка районним судом не була розглянута.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Ухвалу суду першої інстанції щодо відмови у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна оскаржити в апеляційному порядку

Опубліковано

on

14 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі Об’єднаної  палати  Касаційного цивільного суду у справі № 1909/3089/2012 скасував ухвалу апеляційного суду, вказавши, що п. 25 ч. 1 ст. 353 ЦПК України у взаємозв’язку зі ст. 352 ЦПК України необхідно розуміти як можливість учасника справи оскаржити в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвалу суду першої інстанції як про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, так і про відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Особа звернулася до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Відділом державної виконавчої служби відкрито виконавче провадження за виконавчим листом, виданим судом у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки.

Ухвалою суду першої інстанції відмовлено у задоволенні заяви з тих мотивів, що за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки, яке знаходиться на примусовому виконанні, вимога заявника про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не може бути задоволена, оскільки відсутні відомості про повне погашення боргу.

Апеляційний суд закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою заявника на ухвалу суду першої інстанції та повернув скаргу заявнику, оскільки тлумачення п. 25 ч. 1 ст. 353 ЦПК України свідчить про те, що оскарження ухвал про відмову у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, в апеляційному порядку окремо від рішення суду не передбачено.

Розглянувши касаційну скаргу заявника Верховний Суд вказав, що у ст. 353 ЦПК України не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Положення п. 25 ч. 1 ст. 353 ЦПК України у взаємозв’язку зі ст. 352 ЦПК України необхідно розуміти як можливість учасника справи оскаржити в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвалу суду першої інстанції як про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, так і про відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Крім того, тлумачення положень ст. 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

Згідно з ч. 2 ст. 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Зазначене положення слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду.

Однак особливість ухвали про відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, полягає у тому, що вона постановляється на стадії виконання судового рішення і оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо.

>Апеляційний суд зазначеного не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що ухвала суду про відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, не переглядається в апеляційному порядку, та безпідставно закрив апеляційне провадження, що призвело до обмеження реалізації права заявника на апеляційне оскарження судового рішення.

Отже, Верховний Суд передав справу до апеляційного суду для продовження розгляду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram