Connect with us

Судова практика

Що може бути підставою недійсності шлюбного договору?

Сімейний кодекс України надає право особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям, укласти шлюбний договір для врегулювання майнових відносин між собою, визначення майнових прав та обов’язків, зокрема майнових прав та обов’язків подружжя як батьків.

Стаття 93 Сімейного кодексу України визначає суть шлюбного договору та встановлює обмеження щодо його змісту. Так, шлюбний договір не може зменшувати обсяг прав дитини, які встановлені цим кодексом, а також ставити когось із подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище. Окрім того, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Згідно зі статтею 103 Сімейного кодексу України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Відповідно до практики Верховного Суду недійсним критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.

Касаційний цивільний суд ВС у своїх постановах звертає увагу на те, що договір, у тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, а відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни й розірвання.

Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати в договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Відповідно до висновку Верховного Суду з урахуванням змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог:

  1. зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства;
  2. волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
  3. шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита в частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною. Так, у справі № 756/7489/15-ц Верховний Суд не визнав умови шлюбного договору, відповідно до яких «майно, яке не підлягає державній реєстрації, нажите під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, а майно, яке підлягає державній реєстрації, нажите подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім’я зареєстровано рухоме або нерухоме майно», назвавши їх такими, що ставлять позивача в надзвичайно невигідне матеріальне становище.

У справі № 522/25760/16-ц Верховний Суд встановив наявність підстав для визнання недійсним пункту шлюбного договору, яким було передбачено, що у випадку розірвання шлюбу в особисту приватну власність чоловіка переходить мотоцикл, який належав дружині до реєстрації шлюбу; автомобіль, що був набутий у період шлюбу; майнові права на машиномісце, набуті в період шлюбу. Касаційний цивільний суд зазначив, що, встановивши характер спірного пункту шлюбного договору та те, що за його умовами передається у власність одному із подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, суди дійшли обґрунтованого висновку, що він суперечить частині п`ятій статті 93 СК України, а тому правильно визнали такий пункт шлюбного договору недійсним з підстав, встановлених частинами першими статей 203, 215 ЦК України.

А в справі № 752/22220/16-ц Верховний Суд погодився з рішенням апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог особи, яка доводила, що шлюбний договір був укладений за кілька днів до розлучення і за основним змістом є поділом спільного сумісного майна подружжя, а, отже, суперечить самій сутності шлюбних договорів. Так, у спірних пунктах договору було зазначено, що особистою власністю позивача є житловий будинок, а відповідача — квартира, які їм, відповідно, і належать. Також у шлюбному договорі було передбачено, що на зазначені об’єкти особистої приватної власності за будь-яких обставин не поширюються положення глави 8 СК України, в тому числі статті 60, 62 Сімейного кодексу.

Суд першої інстанції в цій справі дійшов висновку, що спірні пункти шлюбного договору суперечать частині п’ятій статті 93 СК України, оскільки за ними у власність кожному з подружжя передано нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а тому в силу положень статей 203, 215 ЦК України є недійсними. Апеляційний суд відмову в задоволенні позову мотивував тим, що спірний шлюбний договір не суперечить частині п’ятій статті 93 СК України, оскільки за договором не передбачена перереєстрація нерухомого майна та укладення цивільно-правових угод на його виконання.

Верховний суд погодився з висновком апеляційного суду та зазначив, що сторони не передавали у власність один одному нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а лише встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною зі сторін.

Людмила Богуцька,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення в помешкання боржника

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Першого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10431/17, адміністративне провадження № К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) досліджував питання примусового проникнення виконавця у помешкання боржника.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 18 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території країни, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункт 4 частини 1 статті 2 Закону «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Відповідно до ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі — рішення) — сукупність дій, визначених у цьому законі органів й осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається, за наявності вмотивованого рішення суду, примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника — фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 13 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» передбачено право виконавця на звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Між тим, звертаючись до суду із поданням, виконавцю слід довести наступне: боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди; боржник ухиляється від проведення виконавчих дій; майно належить боржнику або він має право користування ним; боржник не надавав доступу до майна у відведений для цього час вчинення виконавчих дій.

Окремо слід зазначити, що як регламентовано частиною першою статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, в якої знаходиться майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Вказана норма встановлює особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи. Саме такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Межі перегляду за нововиявленими обставинами

Четвертого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4521/14 (ЄДРСРУ № 85359734) досліджував питання щодо особливостей перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Необхідними ознаками існування нововиявлених обставин є одночасна наявність таких трьох умов: по-перше, їх існування на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, по-третє, істотність даних обставин для розгляду справи (тобто, коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 1510/2—1411/11.

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути відповідним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами. Суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі — Суд ЄСПЛ) процедура поновлення розгляду справи за нововиявленими обставинами на вимогу сторони провадження для виправлення помилок правосуддя як така не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) за умови відсутності зловживання (пп. 27—28 рішення від 18.11.2004 р. у справі «Правєдная проти Росії», № 69529/01 та п. 46 рішення від 06.12.2005 р. у справі «Попов проти Молдови», № 2). Однак, при цьому ЄСПЛ наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, потрібно тлумачити в світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини держав-учасниць. Одним з аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.10.1999 р.). Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду й нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (пп. 51—52 рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» від 24.06.2003 р.; ухвала Суду щодо прийнятності заяви № 62608/00 «Агротехсервіс проти України»; пп. 42—44 рішення Суду у справі «Желтяков проти України» від 09.06.2011 р.).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним (пп. 27—34 рішення Суду у справі «Праведная проти Росії» від 18.11.2004 р.).

Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

Отже, неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів, не є підставами для перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами (постанова ВС від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, ЄДРСРУ № 72378039).

Висновок: Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами в повному обсязі. Отже, суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.

Євгеній МОРОЗОВ,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків.

Двадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження № К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливості вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків. Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції в разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Відповідно до цієї статті, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, й особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними. Якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

У даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак у порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження. З огляду на викладене, Верховний суд вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок

Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження. І тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.