Щире каяття особи є однією з обов’язкових умов звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Щире каяття особи є однією з обов’язкових умов звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки

Дата публікації:

11 травня 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 161/17452/19 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, вказавши, що факт відшкодування шкоди потерпілому може додатково свідчити про щире каяття винуватої особи, проте не є вирішальним для застосування такого виду звільнення, на відміну від інших видів звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, звільнення у зв’язку із примиренням винного з потерпілим, де обов’язковою умовою виступає відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди).

Читайте також: Враховуючи пом`якшуючі обставини, суди мають обґрунтовувати як обставини знижують тяжкість вчиненого кримінального правопорушення

Ухвалою міськрайонного суду, залишеною без змін апеляційним судом, особу звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, на підставі ст. 47 КК у зв`язку з передачею його на поруки трудовому колективу, кримінальне провадження закрито на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК.

У касаційній скарзі прокурор вказував на безпідставність звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК, оскільки останнім не було усунуто заподіяної ним шкоди потерпілому та він не намагався примиритися з потерпілим.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Щире каяття як обставина, що пом’якшує покарання, має місце і тоді, коли засуджений не погоджується з кваліфікацією своїх дій

Верховний Суд вказав, що ураховуючи формулювання ст. 48 КК, яка регламентує підставу та умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки, щире каяття особи є обов’язковою умовою такого виду звільнення.

Судами у цій справі встановлено, що фігурант висловлював жаль з приводу вчиненого, у зв’язку з чим суди дійшли висновку про наявність у його діях щирого каяття. Факт відшкодування шкоди потерпілому дійсно може додатково свідчити про щире каяття винної особи. Проте, оцінюючи факт наявності або відсутності такого відшкодування шкоди, потрібно враховувати бажання потерпілого отримати таке відшкодування, взаємовідносини між сторонами конфлікту, узгодженість розміру спричиненої шкоди, можливість її відшкодування, повноту відшкодування шкоди тощо.

Читайте також: Припинення відшкодування шкоди потерпілій після ухвалення вироку ставить під питання щире каяття засудженого

Водночас для звільнення від кримінальної відповідальності саме у зв’язку із передачею особи на поруки достатнім є встановлення факту саме щирого каяття, на відміну від, наприклад, звільнення у зв’язку із примиренням винного з потерпілим, де обов’язковою умовою для такого виступає відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Нікчемність додаткових угод до основного договору не означає відсутності між сторонами договірних відносин

Опубліковано

on

От

18 червня 2021 р. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 927/491/19 відступив від висновку, висловленого постанові КГС ВС від 12 лютого 2020 р. у справі № 913/166/19, вказавши, що оскільки між сторонами існують договірні відносини, то правовою підставою для задоволення вимог про стягнення надмірно сплачених коштів (коштів, сплачених за товар, який так і не було поставлено) є ч. 1 ст. 670 ЦК України, а ст. 1212 ЦК України до цих правовідносин не застосовується.

Прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом до ТОВ «АС» про визнання додаткових угод до договору на постачання природного газу недійсними та стягнення надмірно сплачених позивачем грошових коштів за недопоставлений газ, обґрунтовуючи тим, що спірні додаткові угоди укладені без належних підстав (обґрунтованого документального підтвердження щодо підвищення ціни природного газу), чим порушено норми ст.ст. 3, 36 Закону України «Про публічні закупівлі» та умови договору.

Читайте також: Зміна умов господарських договорів у судовому порядку

Рішенням господарського суду позов задоволено. Постановою апеляційного суду  мотивувальну частину зазначеного рішення викладено в редакції постанови, резолютивну частину залишено без змін.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про публічні закупівлі» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір про закупівлю є нікчемним у разі його укладення з порушенням вимог ч. 4 ст. 36  Закону.

Ураховуючи зазначене, визнання додаткових угод до договору недійсними не є належним способом захисту прав, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Читайте також: Визнання нікчемного правочину недійсним не може призвести до реального відновлення порушених прав

Суд апеляційної інстанції помилково залишив в силі рішення суду першої інстанції у частині задоволення цих вимог. Втім, позовна вимога про стягнення коштів з ТОВ «АС» може бути розглянута судом як вимога про застосування правових наслідків недійсності нікчемного правочину. Для з’ясування наявності підстав для стягнення коштів з відповідача, суд має визначити, чи є додаткові угоди нікчемними.

За змістом ч. 1 ст. 188 ГК України зміна умов договору відбувається за згодою обох сторін.

Підписання споживачем без надання письмових заперечень чи проведення переговорів щодо пропозиції ТОВ «АС» про збільшення ціни призвело до повного нівелювання результатів відкритих торгів. Адже цінові пропозиції переможця і інших учасників торгів відрізнялися між собою несуттєво – відповідно на 0,01%, 5,59%. Таким чином, держава втратила можливість скористатися пропозиціями інших учасників відкритих торгів, але газ по ціні, запропонованій переможцем тендеру, закупити так і не змогла; натомість була змушена оплачувати газ за ціною, на 45,81 % вище аніж встановлена договором, укладеним внаслідок відкритих торгів.

Читайте також: В разі односторонньої відмови від договору з адвокатом стягнення неустойки (штрафу чи пені) не допускається

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недійсність додаткових угод до спірного договору, з уточненням, що такі додаткові угоди є нікчемними згідно зі ст.ст. 36, 37 Закону України «Про публічні закупівлі», і відповідно не породжують жодних правових наслідків для сторін. Грошові кошти, отримані стороною за договором, не можуть стягуватися на підставі ст. 1212 ЦК України у разі нікчемності додаткової угоди до цього договору, виходячи з таких міркувань.

Системний аналіз положень ст.ст. 11, 177, 202, ст. 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов’язальних (договірних) відносинах. Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним.

Таким чином, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 ЦК України. Виключенням є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв’язку з зобов’язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

У справі, що розглядається, нікчемними є додаткові угоди до договору, але їх нікчемність не означає відсутність між сторонами договірних відносин, адже відносини між ними врегульовані договором, тобто зобов’язання є договірними.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з ТОВ «АС» грошових коштів, сплачених споживачем за товар, який так і не був поставлений продавцем, хоча й припустилися при цьому помилкового мотивування щодо правових підстав для задоволення відповідної вимоги застосувавши ст. 1212 ЦК України замість ч. 1 ст. 670 ЦК України.

Отже, Верховний Суд скасував судові рішення у частині визнання недійсними додаткових угод до договору на постачання природного газу, у цій частині у задоволенні позовних вимог відмовив.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення є належним способом захисту прав суб’єктів господарювання

Опубліковано

on

От

2 червня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/6139/20 скасував рішення судів, які передчасно відмовили в позові суб’єкту господарювання, визнавши спосіб захисту права неналежним.

Південна філія ДП «АМПУ» звернулась до суду з позовом до Морської адміністрації про спонукання укласти договір про відшкодування витрат за надані послуги (в запропонованій позивачем редакції).

Рішенням господарського суду в задоволенні позову відмовлено.

Постановою апеляційного суду мотивувальну частину рішення господарського суду змінено шляхом її викладення в редакції його постанови з мотивів неналежного обрання позивачем способу захисту права. На думку суду, сформульована позивачем вимога «спонукати укласти договір» не є ефективною та не призведе до захисту порушеного права. Належним же способом захисту у даному випадку є вимога про визнання договору укладеним, а позивач такої вимоги не заявляв.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Позов про зобов’язання відповідача укласти договір у поданій позивачем редакції означає звернення позивача про вступ у певні правовідносини

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що ключовим питанням спору стало питання чи є належним обраний позивачем спосіб захисту у вигляді вимоги про спонукання відповідача до укладення договору за умови, що текст такого договору наведений у прохальній частині позовної заяви.

Відповідно до абз. 11 ч. 2 ст. 20 ГК України одним із способів захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів є установлення, зміна чи припинення господарських правовідносин. Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення як один із способів установлення господарських правовідносин є належним способом захисту прав суб’єктів господарювання.

Читайте також: Визнання незаконними рішень суб’єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу

У постанові об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2020 р. у справі № 916/1423/18 викладено правовий висновок стосовно того, що визначення позивачем предмета спору «про зобов’язання відповідача укласти договір у певній редакції» є письмовим волевиявленням позивача щодо вступу у зобов’язальні правовідносини шляхом укладення такого договору за рішенням суду про укладення договору відповідно до ст. 187 ГК України.

Тобто, вимогу позивача про зобов’язання укласти договір у певній редакції у випадках, які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про визнання укладеним такого договору в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції, що не суперечить способам захисту, визначеним п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України, та відповідає способам захисту, визначеним ст. 20 ГК України.

Читайте також: Позов міської ради про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки, сторонами якого є кілька осіб, у тому числі фізичні особи – не підприємці, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства

За наслідками розгляду такої вимоги у резолютивній частині свого рішення суд, керуючись ч. 9 ст. 238 ГПК України, має зробити висновки про визнання укладеним договору у запропонованій позивачем редакції, виклавши текст редакції договору, яка за висновками суду відповідає вимогам законодавства та визнається судом укладеною, чи висновки про відмову у визнанні укладеним договору у запропонованій позивачем редакції.

Разом з цим, у постанові від 25 травня 2021 р. у справі № 910/6138/20 Верховний Суд у подібних правовідносинах дійшов висновку про те, що тлумачення слів «спонукати» і «зобов’язати» у даному випадку можна вважати тотожними, а отже вказаний спосіб захисту відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 ЦК України та ч. 2 ст. 20 ГК України.

Верховний Суд відзначив, що між формулюванням «спонукати до укладення», обраним позивачем у даному спорі та формулюванням «зобов`язати укласти», що було предметом розгляду у справі № 916/1423/18, є лише граматична та/або стилістична різниця, однак, незважаючи на формулювання, суть позовних вимог є чіткою, зрозумілою та дає змогу з огляду на текст договору в редакції позивача, захистити порушене право. Інше тлумачення є надмірним формалізмом та штучним звуженням існуючих способів захисту порушеного права, які самі по собі не є і не можуть бути вичерпно і детально сформульовані законом.

Отже, Верховний Суд постанову апеляційного суду скасував, справу направив на новий розгляд до господарського суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Дійсність & недійсність заповіту

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Підстави недійсності та, навпаки, ознаки дійсності заповіту у спадкових відносинах. 

Тридцятого квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 272/583/19, провадження 61-7004св20 (ЄДРСРУ № 96669197) досліджував питання щодо підстав недійсності та навпаки ознак дійсності заповіту в спадкових відносинах.

Читайте також: У справі про визнання недійсними таких правочинів як видача довіреності і прийняття спадщини нотаріус не є належним відповідачем

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Нагадаємо, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України)).

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Читайте також: Відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов’язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Якщо в населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).

Читайте також: Технічні помилки й описки в заповіті не свідчить про порушення його форми чи порядку посвідчення, а тому не є підставою для визнання його недійсним

У частинах другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Частиною першою статті 209 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Відповідно до положень частини третьої статті 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними в статтях 12511252 цього Кодексу.

Враховуючи положення статті 1 Закону України «Про нотаріат», до системи нотаріату України входять посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють визначене законодавством коло нотаріальних дій у населених пунктах, де немає нотаріусів. Предметна компетенція органів місцевого самоврядування на вчинення нотаріальних дій визначена Законом України «Про нотаріат». Відповідно до цього закону, органи місцевого самоврядування уповноважені вчиняти, в тому числі, таку нотаріальну дію, як посвідчення заповітів (крім секретних).

Згідно положень статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова в її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови в її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відповідно до статті 52 Закону України «Про нотаріат» форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах встановлюються Міністерством юстиції України.

Згідно з частиною першою статті 1 257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.

Верховний Суд у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 397/1396/19, провадження № 61-14040св20 (ЄДРСРУ № 94151238) зауважив, що технічні помилки (описки) в заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення. Зазначене не є тими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, що було б підставою для визнання заповіту недійсним. Аналогічна правова позиція Верховного Суду міститься і в постанові від 20.05.2019 р. у справі № 522/904/16- ц та постанові від 03.07.2019 р. у справі № 725/2412/15-ц.

Позиція ВС

Висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2020 року у справі № 697/490/18, вказує, що на час складання заповіту законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, обов’язкового зазначення в заповіті перед його підписом про прочитання його вголос та підписання заповідачем. Висновок суду про нікчемність заповіту через відсутність відомостей про прочитання вголос його тексту заповідачу не відповідає положенням частини першої статті 1 257 ЦК України, оскільки вказана норма передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, що також зазначено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 364/832/18.

В інших справах щодо визнання заповіту нікчемним Верховний Суд пояснив, що наявність формальних помилок при складанні заповіту не свідчить про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину, якщо заповідач не був визнаний судом недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт відповідав волі заповідача, власноруч підписаний заповідачем, має письмову форму, посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку (постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 522/904/16-ц та від 3 липня 2019 р. у справі № 725/2412/15-ц). Також у постанові від 07.03.2018 року по справі справа № 525/607/17, провадження № 61-1339 св 17 Верховний Суд роз’яснив, що відсутність у заповіті певних реквізитів, передбачених Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, може розцінюватися як порушення форми заповіту в тому разі, коли відсутність таких реквізитів позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо.

Висновок

Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з істотним порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати його складання тощо).

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні істотні порушення його форми та посвідчення, а волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link