Connect with us

Судова практика

«Скасувати і зобов’язати» — одна процесуальна вимога

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Резолютивна частина позовної заяви «про скасування/визнання нечинним та зобов’язання прийняти рішення/утриматися від вчинення дій» є однією процесуальною вимогою й оплачується одним судовим збором.

Дванадцятого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/21330/18, адміністративне провадження № К/9901/28031/19 (ЄДРСРУ № 85613193) досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення» та «зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення» тощо.

Спершу необхідно вказати, що про необхідність дослідження суті заявлених позовних вимог, які обкладаються судовим збором, а не лише врахування їх кількості, зазначено в правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України № 21-3944а16 від 14 березня 2017 року, який є аналогічним нижчезазначеному.

Системний аналіз частини першої статті 6 Закону «Про судовий збір», частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

Висновок

Процесуальна вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою, а отже, оплачується судовим збором як за одну вимогу немайнового/майнового характеру.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement
Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Судова практика

Бездіяльність виконавця є триваючим правопорушенням, тому початок перебігу строку на її оскарження відкладається автоматично

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/3995/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги начальника управління виконавчої служби, обґрунтованої збігом строку давності на оскарження бездіяльності виконавця.

Громадянин звернувся до суду зі скаргою на неправомірні рішення та бездіяльність начальника управління державної виконавчої служби, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо неприйняття постанови за результатами розгляду його скарги, поданої у виконавчому провадженні; визнати неправомірною відмову відповідача в задоволенні його скарги; зобов`язати відповідача або іншу посадову особу, яка буде виконувати обов`язки начальника управління виконавчої служби, повторно розглянути його скаргу.

Свої вимоги мотивував тим, що на підставі виконавчого листа відкрито виконавче провадження із примусового виконання рішення суду, яким іншу особу зобов`язано вчинити відповідні дії на його користь. Заявник як стягувач у цьому виконавчому провадженні звернувся до начальника управління виконавчої служби зі скаргою на бездіяльність начальника районного відділу служби щодо невиконання вимог Положення про автоматизовану систему виконавчих проваджень, проте йому було відмовлено у задоволенні скарги у зв’язку із пропуском строку на оскарження.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, скаргу задоволено з тих мотивів, що ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені строки оскарження (протягом 10 робочих днів) рішення та дій виконавця, посадової особи органів державної виконавчої служби, тобто наведеною нормою не передбачені строки оскарження бездіяльності виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби. Неправильне застосування цієї норми відповідачем призвело до безпідставної відмови в задоволенні скарги.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення її прав, а стягувач (позивач) строк пропустив.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на те, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов’язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб’єктом обов’язків, передбачених законом. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває і надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, – порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у разі: усунення стану, за якого об’єктивно існує певний обов’язок у суб’єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов’язку відповідним суб’єктом.

Таким чином, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів ДВС є триваючим правопорушенням, у зв’язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.

Позивач, звертаючись із скаргою до начальника управління виконавчої служби, оскаржував бездіяльність начальника районного ВДВС, а тому відмова начальника управління у розгляді скарги з підстав пропуску строку на оскарження є протиправною.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Позов про визнання недійсною вчиненої в Україні відмови від прийняття спадщини, яка знаходиться за кордоном, підсудний судам України

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 203/1501/19 скасував рішення судів, які не врахували, що особистим законом позивача є право України.

Громадянин України звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу і власної сестри про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини.

Позов мотивований тим, що позивач є сином громадянина РФ та братом відповідачки, яка також є громадянкою РФ і постійно мешкає в м. Вороніж.

Після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді будинку, земельної ділянки, а також банківських вкладів. Спадкове майно фактично знаходиться у РФ.

Позивач на прохання сестри склав заяву про відмову від спадщини, яку посвідчила приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу. Зазначену заяву вважав такою, що складена внаслідок помилки.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, відмовлено у відкритті провадження у справі у зв’язку з тим, що спадкове майно фактично знаходиться на території РФ, тому позивач позбавлений права розгляду заявленого ним позову судами України.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції та вказав, що згідно зі ст.ст. 70, 71, 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем в заповіті не обрано право держави, громадянином якої він був.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що він звернувся із позовом до суду України, оскільки відмова від прийняття спадщина була складена і посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, яка здійснювала діяльність в Україні у м. Харкові. Стверджував, що він не заявляв позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, що фактично знаходиться у РФ, тому вимога про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини, яка нотаріально посвідчена в Україні, повинна вирішуватися судами України.

Верховний Суд зазначив, що, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що цей спір виник з приводу спадкового майна, що фактично перебуває на території Російської Федерації, і позовна заява не підлягає розгляду судами України.

Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спір за позовом особи виник з приводу визнання недійсним одностороннього правочину, який вчинено на території України, а отже, позов про визнання недійсним такого правочину підсудний судам України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у разі коли, дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Суди не врахували, що особистим законом позивача є право України, спірний правочин вчинено на території України, він має односторонній характер, а загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину вчиненого в Україні, передбачені ст. 203 ЦК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не передбачено такого способу захисту порушеного права, як надання судом дозволу на вчинення правочину щодо нерухомого майна

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 641/7974/18 змінив мотивувальну частину рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову власника 2/3 частки квартири, який просив дозволити продаж частки.

Власника 2/3 частки квартири звернувся до суду з позовом до співвласника 1/3 квартири, третя особа – Департамент служб у справах дітей міської ради, про надання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, обґрунтувавши позов тим, що відповідач без його згоди зареєстрував у спірній квартирі неповнолітніх дітей, у зв’язку з чим нотаріуси відмовляються посвідчувати договір купівлі-продажу частки квартири.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що чинним законодавством передбачено, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що суди дійшли помилкового висновку, що власник, права якого порушені, може скористатися не будь-яким, а лише конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні правовідносини. Наполягав, що судами попередніх інстанцій не врахована правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 р. у справі № 1612/2343/12, згідно якої згода органу опіки і піклування на продаж житла, у якому зареєстрована дитина, але яке не належить її батькам, не потрібна.

Верховний Суд зазначив, що позивач не є батьком неповнолітніх дітей, які проживають як члени сім`ї власника у спірній квартирі, тому згоди органу опіки і піклування на відчуження належної позивачу частки квартири не вимагається.

Положення Закону Україну «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» також не передбачають заборони на укладання договорів співвласником житлового приміщення, який не є батьком дітей на утриманні якого вони не перебувають.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 ЖК, а саме: подружжя, їх діти і батьки.

Таким чином, неповнолітні мають право лише на проживання у спірній квартирі, а тому їх житлові права відчуженням належної позивачу частки квартири не можуть бути порушені.

Водночас такого способу захисту, як надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без дозволу органу опіки та піклування, чинним законодавством України не передбачено.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що нотаріуси відмовляються, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні особи, а також на те, що неодноразово звертався до відповідних соціальних служб із заявами про надання дозволу органу опіки та піклування на відчуження належної йому частки квартири, однак отримував відмови на вказані звернення.

Проте матеріали справи не містять належних і достовірних доказів про оскарження позивачем відмов у наданні дозволу та посвідченні договору купівлі-продажу частки квартири, а суд не може підміняти державний орган, приймати замість нього рішення, яке відповідало б закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції таких органів, оскільки такі дії виходять за межі його повноважень.

Дійшовши висновку про необґрунтованість позову та відсутність підстав для його задоволення, суди попередніх інстанції неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, відмовивши у задоволені позовних вимог з інших підстав.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.