Спір про визнання за іноземним товариством права власності на майно в Україні не може розглядатися міжнародним комерційним арбітражем за згодою сторін - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Спір про визнання за іноземним товариством права власності на майно в Україні не може розглядатися міжнародним комерційним арбітражем за згодою сторін

Дата публікації:

17 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 907/930/15 нагадав, що спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини за правилами виключної територіальної підсудності.

Акціонерне товариство звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю про визнання права приватної спільної часткової власності (з часткою 60 %) на об’єкт нерухомого майна, посилаючись на те, що АТ є правонаступником підприємства, яке мало на це право відповідно до умов договору про спільну інвестиційну діяльність, проте ТОВ не визнає правонаступництва, що на думку АТ порушує його права власності на спірне нерухоме майно, яке підлягає захисту відповідно до ст. 392 ЦК України.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

ТОВ заявило клопотання про залишення позову без розгляду з огляду на наявність у п. 10.2 договору про спільну інвестиційну діяльність арбітражного застереження щодо передачі усіх спорів між сторонами на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті у м. Відні.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву ТОВ задоволено, позов АТ залишено без розгляду з посиланням на п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України, оскільки у згаданому договорі про спільну інвестиційну діяльність наявне арбітражне застереження (п.10.2) про вирішення спорів між сторонами у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті у м. Відень із застосуванням Регламенту цієї Арбітражної установи (п. 10.3).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У касаційній скарзі АТ зазначало, що цей спір не може бути переданий на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, оскільки ч. 3 ст. 30 ГПК України встановлено, що спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються судом за місцезнаходженням майна, а п. 1 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» (у сукупності зі ст. 366 ГПК України) визначено, що підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом, зокрема, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, зокрема, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Із положень п. 2 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» убачається, що у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено, якщо суд визнає, що об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України.

Суди попередніх інстанцій, обмежившись наданням правової оцінки змісту арбітражного застереження у п. 10.2 договору про спільну інвестиційну діяльність, зробили висновок про відсутність підстав для визнання арбітражної угоди такою, що не може бути виконаною.

Вирішуючи питання підсудності справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог ч. 3 ст. 366 ГПК України повинні керуватися як нормами ГПК України, так і нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та нормами відповідних міжнародних договорів.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 22 ГПК України спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, крім інших спорів, які відповідно до закону не можуть бути передані на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.

За загальним правилом, неарбітрабельними є спори, які віднесені до виключної підсудності державних судів та не можуть бути передані на розгляд до арбітражу.

Оцінюючи, чи є спір арбітрабельним, необхідно враховувати суб’єктний склад учасників спору та предмет спору.

Питання виключної територіальної підсудності справ урегульовано ст. 30 ГПК України, яка визначає, що спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини.

У п. 1 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом, зокрема, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України.

З огляду на встановлені обставини, враховуючи положення ст. 30 ГПК України, ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», позов АТ про визнання за ним права власності на нерухоме майно, яке знаходиться та зареєстроване в Україні, був поданий у порядку застосування правил виключної підсудності до господарського суду України і не може за згодою сторін передаватись на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу, тобто є неарбітрабельним.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи проживання боржника?

Опубліковано

on

От

П’ятого травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15005/20, провадження № К/9901/5954/21 (ЄДРСРУ № 96706696) досліджував питання щодо відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи місцем проживання боржника — фізичної особи.

За правилами статті 24 Закону № 1404-VIII виконавчі документи приймаються до примусового виконання за місцем, зокрема, проживання, перебування боржника. Чи дає це право стягувачу можливість вибору місця пред’явлення виконавчого документа до виконання: за місцем реєстрації боржника чи за місцем його проживання (місце проживання боржника (вказане у виконавчому документі)?

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: Виявлення недоліків у декларації боржника про майновий стан не є підставою для відмови у відкритті провадження про його неплатоспроможність

Чинне законодавство, яке регламентує спірні правовідносини, не містить застереження про здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації місця проживання боржника. До того ж, приватний виконавець не уповноважений на проведення перевірки місця проживання, перебування боржника–фізичної особи, які зазначені у виконавчому документі. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 року у справі № 826/15676/16.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Утім відповідно до частин першої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. За текстом статті 3 Закону № 1382-IV:

– вільний вибір місця проживання чи перебування — право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати;

– місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; – місце проживання — житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини;

– документи, до яких вносяться відомості про місце проживання, — паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист;

– реєстрація — внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/ перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Читайте також: Підвідомчість відкриття виконавчого провадження залежить саме від суми, яка підлягає стягненню за рішенням суду

Згідно з частиною десятою статті 6 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. В разі, якщо особа проживає в двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

У разі, якщо нове місце проживання особи знаходиться в іншій адміністративно-територіальній одиниці, орган реєстрації після реєстрації такого місця проживання надсилає повідомлення про зняття особи з реєстрації відповідному органу реєстрації за попереднім місцем проживання особи в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина одинадцята статті 6 Закону № 1382-IV).

Відповідно до норм частини першої статті 4 Закону України від 20 листопада 2012 року № 5492-VI «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі — Закон № 5492-VI) Єдиний державний демографічний реєстр — це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання й поширення визначеної цим законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування й вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.

Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону № 5492-VI до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності — інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (в разі оформлення посвідчення члена екіпажу).

Згідно з частиною другою цієї статті, у разі відсутності інформації, передбаченої зокрема, пунктами 9–14 частини першої цієї статті, вноситься відповідна відмітка.

Так, 31 березня 2021 року Верховний Суд розглядав справу № 380/7750/20 (ЄДРСРУ № 95946017), спірні правовідносини якої є подібними до тих, які є предметом розгляду в цій справі. За наслідками розгляду тієї справи Верховний Суд ухвалив постанову від 31 березня 2021 року, в якій висловив правову позицію, суть якої полягає в наступному. Сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв’язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.

Висновок

Відтак, визначення місця виконання виконавчого документа щодо боржника — фізичної особи має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон № 1404-VIII пов’язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ виконавця.

Читайте також: На стадії відкриття виконавчого провадження державний виконавець не може з’ясовувати питання чи виконано рішення адміністративного суду

Аналогічна правова позиція висловлена 29 квітня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/3258/20, провадження № К/9901/5250/21 (ЄДРСРУ № 96655284).

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Чи можливо зареєструвати транспортний засіб без сплати податку?

Опубліковано

on

От

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Правова можливість первинної реєстрації транспортного засобу без сплати податку та межі відповідальності власника ТЗ. 

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: Суд вперше в Україні визнав електросамокат транспортом

Двадцять восьмого квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-12469/10/1370, адміністративне провадження № К/9901/47622/18 (ЄДРСРУ № 96592249) досліджував питання щодо правової можливості первинної реєстрації транспортного засобу без сплати податку та межі відповідальності власника ТЗ. Суть справи. Після отримання податковою інспекцією листа з інформацією про фізичних осіб, за якими здійснювалася перша реєстрація вантажних автомобілів в Україні й сплата податку по яких підлягає перевірці, контролюючим органом була проведена перевірка щодо сплати податку з власників транспортних засобів й інших самохідних машин і механізмів та відповідно до листа ДПІ встановлено, що кошти по податку з власників транспортних засобів й інших самохідних машин та механізмів від власника ТЗ до місцевого бюджету не надходили.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, фіскальний орган звертається до власника транспортного засобу про стягнення податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Відповідно до абзацу 27 пункту 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 р. № 1388 передбачає, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться за умови сплати їх власниками передбачених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів), а також внесення в установленому порядку платежів за державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку, відшкодування вартості бланків реєстраційних документів та номерних знаків.

Читайте також: Правила для тих, хто потрапив у ДТП

Згідно з абзацом 1 пункту 8 Порядку № 1388 державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб — нотаріально посвідчена довіреність, для юридичних осіб — організаційно-розпорядчий документ про проведення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортних засобів та видана юридичною особою довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі — правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Не допускаються до державної реєстрації транспортні засоби з правим розташуванням керма (за винятком транспортних засобів, які були зареєстровані в підрозділах Державтоінспекції до набрання чинності Законом України «Про дорожній рух»).

Державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі — сервісні центри МВС) з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного й надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобігання вчиненню щодо них протиправних дій (абзац перший пункту 3 зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09.11.2015 р. № 904)

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що: платником податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, які вперше реєструються в Україні, є, зокрема, фізичні особи, які здійснюють їх першу реєстрацію; передумовою першої реєстрації транспортних засобів закон визначає пред’явлення особами, які здійснюють таку реєстрацію, органам, що здійснюють дану реєстрацію, заяви про реєстрацію транспортного засобу та платіжних документів про сплату податку за попередній (у разі здійснення сплати) та за поточний роки; в разі відсутності відомостей про сплату податків (зборів), передбачених законодавством перед проведенням першої реєстрації в Україні, реєстрацією, перереєстрацією транспортних засобів, а також перед технічним щорічним оглядом транспортних засобів, органи МВС відмовляють у реєстрації/перереєстрації транспортного засобу.

Таким чином, дотримання платником податку вимог Порядку № 1388 під час реєстрації/перереєстрації транспортного засобу виключає його відповідальність за відсутність сплати податку з власників транспортних засобів, оскільки проведення реєстрації / перереєстрації транспортних засобів підрозділами МВС без попередньої сплати податку не може бути здійснено.

Висновок

Оскільки сплата податку з власників транспортних засобів є обов’язковою умовою для реєстрації транспортного засобу, то за відсутності такої сервісні органи МВС відмовляють у реєстрації транспортного засобу, тоді як реєстрація транспортного засобу без сплати податку з власників транспортного засобу тягне за собою відповідальність не для власника, а для посадових осіб, які здійснили таку реєстрацію.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Заперечення потерпілого проти закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення з підстав закінчення строків давності не є визначальним

Опубліковано

on

От

29 липня 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 552/5595/18 залишив без задоволення касаційну скаргу потерпілої, представника потерпілого, які наполягали, що звільнення від кримінальної відповідальності не належить до повноважень суду апеляційної інстанції.

Районний суд своєю ухвалою відмовив у задоволенні клопотання прокурора про звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження щодо нього у зв`язку із закінченням строків давності.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Апеляційний ухвалу суду першої інстанції скасував та звільнив особу від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст.122 КК, на підставі ст. 49 КК, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК.

Читайте також: Якщо дії особи перекваліфіковано з тяжкого злочину на злочин невеликої тяжкості, строк давності притягнення за який минув, суд має звільнити обвинуваченого

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу потерпілої та представника потерпілого, Верховний Суд вказав, що доводи касаційної скарги про те, що невизнання фігурантом своєї вини та заперечення факту вчинення злочинів, позбавляє суд апеляційної інстанції можливості звільнити його від кримінальної відповідальності на підставах, визначених п. 3 ч. 1 ст. 49 КК, та закрити кримінальне провадження відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, є необґрунтованими.

Виходячи з положень ст. 63 Конституції України та ст. 18 КПК визнання винуватості є правом, а не обов’язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов’язує такого звільнення з визнанням ними своєї вини у вчиненні злочину.

Читайте також: Клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності може бути подано стороною захисту

Таким чином, невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках, за умови роз’яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження, не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення.

Суд апеляційної інстанції, установивши, що підозрюваний підтримував у суді першої інстанції клопотання прокурора та просив звільнити його від кримінальної відповідальності, обґрунтовано зазначив, що невизнання вини у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень за наявності його згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання про таке звільнення.

Читайте також: Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності застосовується й у разі невизнання нею своєї вини

З рішення апеляційного суду вбачається, що кримінальне провадження було закрите на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності, а не на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, який передбачає закриття кримінального провадження у разі коли потерпілий, а у випадках, визначених  КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У цьому разі думка потерпілих з’ясовується, однак для закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності відмова потерпілих від обвинувачення не є визначальною.

Крім цього, Верховний Суд звернув увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link