Судова практика
Спір, що має приватноправову природу, може бути розглянутий в адміністративному судочинств
В ситуації неодноразового звернення особи до судів як адміністративної, так і цивільної юрисдикцій, Велика Палата Верховного Суду попри приватноправову природу спору, прийняла рішення, що внаслідок непослідовності національних судів конкретний спір має бути розглянуто в порядку адміністративного судочинства з метою недопущення порушення права особи на доступ до правосуддя
31 жовтня 2018 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула справу справі № 158/534/16-а (провадження № 11-835апп18) за позовом фізичної особи до Відділу державної виконавчої служби Ківерцівського районного управління юстиції у Волинській області про визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постанов за касаційною скаргою позивача на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 р.
За результатами розгляду Велика Палата прийняла постанову, в якій зазначила, що спірні правовідносини у цій справі виникли у грудні 2015 р., а позивач звернувся до суду у березні 2016 р., коли діяли норми, за якими юрисдикція адміністративних судів не поширювалася на публічно-правові спори про оскарження дій та рішень органів державної виконавчої служби у виконавчих провадженнях щодо виконання рішень, ухвалених за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
Таким чином, оскарження позивачем зазначених у його позовній заяві постанов державного виконавця та розгляд таких скарг мали відбуватися за правилами цивільного судочинства судом цивільної юрисдикції.
В грудні 2015 р. позивач подавав аналогічний адміністративний позов до Волинського окружного адміністративного суду, який своєю ухвалою відмовив у відкритті провадження у справі, вказавши на те, що цей спір має розглядатися судом, який ухвалив рішення у порядку цивільного судочинства.
Позивач у порядку ЦПК України подав скаргу до Ківерцівського районного суду Волинської області, відмовив у відкритті провадження за скаргою, пославшись на те, що оскарження постанов державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та штрафу має здійснюватися до суду адміністративної юрисдикції. Рішення залишив без змін апеляційний суд.
Тоді позивач подав цей позов в порядку Кодексу адміністративного судочинства України до місцевого загального суду як адміністративного. Суд першої інстанції позов задовольнив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 лютого 2017 р. рішення суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив на підставі чинного на той час п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Велика Палата зазначила, що необхідність для позивача неодноразове звертатися за вирішенням цього спору до судів як адміністративної, так і цивільної юрисдикцій, які зрештою спрямували його саме до адміністративного суду, постановлення судом апеляційної інстанції у цій справі ухвали про закриття провадження поставила під загрозу сутність гарантованого ЄКПЛ права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
А тим часом ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06), в якому визнано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України, який відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08), в якому визнано, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07), у якому зроблено висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз’яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
Отже, Велика Палата Верховного Суду визначила, що непослідовність національного суду створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист, і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Рішення в ЄДРСР
