Connect with us

Судова практика

Строк погашення судимості особи, звільненої від відбування покарання, переривається в разі вчинення такого ж злочину до закінчення строку

Дата публікації:

26 серпня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 431/2787/19 висловив правову позицію, що в разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням за останнє з вчинених ним кримінальних правопорушень, строк погашення судимості за попереднє кримінальне правопорушення має обчислюватися з дня набрання законної сили обвинувальним вироком за останнє кримінальне правопорушення.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою та призначено покарання за ч. 1 ст. 309 КК у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців, за ч. 2 ст. 185 КК – у виді позбавлення волі на строк 2 роки, за ч. 1 ст. 369 КК – у виді позбавлення волі на строк 2 роки, за ст. 395 КК – у виді арешту на строк 3 місяці. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців. На підставі ч. 5 ст. 71 КК за сукупністю вироків остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що за епізодом № 2 (ч. 2 ст. 185 КК) невірно кваліфіковано дії особи за ознакою повторності, тоді як, на думку захисника, його дії за цим епізодом необхідно було кваліфікувати за ч. 1 ст. 185 КК України.

Верховний Суд вказав, що відповідно до ч. 5 ст. 90 КК не вимагається вирішення питання про переривання перебігу строку погашення судимості залежно від того, чи засуджено особу із призначенням покарання або зі звільненням від відбування покарання з випробуванням. Тому, якщо особа, що відбула покарання за попереднє кримінальне правопорушення, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить кримінальне правопорушення, за яке її засуджено зі звільненням від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, строк погашення судимості за попереднє кримінальне правопорушення переривається та повинен обчислюватися заново.

Враховуючи положення ч. 5 ст. 90 КК про наслідки переривання перебігу строку погашення судимості за попереднє кримінальне правопорушення та обчислення строків погашення судимості окремо за кожне кримінальне правопорушення (правило про самостійний перебіг строків погашення судимості), початок перебігу перерваного строку погашення судимості за попереднє кримінальне правопорушення повинен збігатися із початком перебігу строку судимості за останнє кримінальне правопорушення. Отже, саме з цього моменту одночасно спливатимуть два строки погашення судимості – за попередній (попередні) і за наступне (останнє) кримінальне правопорушення, і особа вважається судимою за всі ці кримінальні правопорушення. Ці строки спливають паралельно, тобто не складаються і не поглинаються один одним, та закінчуються самостійно (кожний у свій час), залежно від їх тривалості.

Таким чином, у випадку засудження за останнє кримінальне правопорушення зі звільненням від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК строк погашення судимості за попереднє кримінальне правопорушення має обчислюватися з дня набрання законної сили обвинувальним вироком за останнє кримінальне правопорушення, якщо протягом іспитового строку засуджений не вчинить нового кримінального правопорушення та якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване на інших підставах, передбачених законом, або суд не направить засудженого для відбування призначеного покарання відповідно до ч. 2 ст. 78 КК.

Як вбачається із матеріалів провадження, особа 1 квітня 2014 р. засуджено місцевим судом за ч. 1 ст. 185 КК до покарання у вигляді обмеження волі на строк 2 місяці, на підставі ст.ст. 71, 72 КК призначено невідбуту частину покарання згідно з вироком місцевого суду від 2 вересня 2013 р. та остаточно призначено покарання у виді обмеження волі строком на 2 роки 1 місяць.

19 жовтня 2016 р. особа звільнилась з виправної колонії у зв’язку із відбуттям строку покарання.

Відповідно до ч. 7 ст. 89 КК (у редакції, що діяла до 1 липня 2020 р.) такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за кримінальне правопорушення середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.

1 червня 2018 р. місцевим судом особу засуджено за ч. 1 ст. 263 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк на 4 роки, на підставі ст. 75 КК звільнено від відбуття покарання з іспитовим строком на 1 рік.

Таким чином, до погашення судимості за вироком від 1 квітня 2014 р. особа вчинила нове кримінальне правопорушення, за яке було засуджено вироком від 1 червня 2018 р.

У зв’язку з цим строки погашення судимості за вироком місцевого суду від 1 квітня 2014 р. за ч. 1 ст. 185 КК та вироком місцевого суду від 1 червня 2018 р. місцевим судом за ч. 1 ст. 263 КК мають спливати одночасно (паралельно), тобто не складатися і не поглинатися один одним, а окремий перебіг кожного з цих строків розпочався з дня набрання законної сили вироком від 1 червня 2018 р. місцевого суду за ч. 1 ст. 263 КК.

Отже, Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу захисника.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Слідчому заборонено перед пред’явленням для впізнання показувати тих, кого пред’являють, особі, яка впізнає

Опубліковано

on

2 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 366/1365/17 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, який не погодився з тим, що протоколи пред’явлення особи для впізнання були визнані недопустимими доказами.

Вироком районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано невинуватою та виправдано у зв`язку із відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі прокурор вказував, що судами не надано оцінку низці доказів з точки зору належності та допустимості, не зазначено мотивів, з яких суд відкидає одні докази та бере до уваги інші, що свідчить про істотні порушення положень ст. 370 КПК України.

Верховний Суд звернув увагу, що відповідно до положень ст. 92 КПК у кримінальному провадженні обов’язок доказування покладено на прокурора.

Пред’являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) КК України, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.

У цій справі під час розгляду в суді першої інстанції судом було досліджено основні докази обвинувачення, а саме два протоколи пред’явлення особи для впізнання за участю свідка, який у ході цієї слідчої дії повідомив, що зможе впізнати особу, яка заподіяла тілесні ушкодження, та серед інших осіб упізнав обвинуваченого.

Перевіркою матеріалів провадження встановлено, що перед пред’явленням особи для впізнання слідчий показував свідку відео з камер спостереження за участю обвинуваченого, тобто фактично провів впізнання за матеріалами відеозапису, що підтвердив і свідок безпосередньо у судовому засіданні.

Проаналізувавши ч.ч. 1, 6 ст. 228 КПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що заборонено попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути пред’явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи, що обумовлено властивостями людської психіки, оскільки краще запам’ятовується і відтворюється той образ людини, що сприйнятий пізніше. Неприпустимо також проводити повторне пред’явлення особи для впізнання тій самій особі, яка впізнає, та за тими самими ознаками.

Беручи до уваги наведене вище, а також на підставі ст. 86 КПК України, суд першої інстанції обґрунтовано визнав протоколи пред’явлення особи для впізнання недопустимими доказами, оскільки вони отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону, отже не можуть бути використані для прийняття процесуального рішення, а суд не може на них посилатись при ухваленні вироку.

Отже, Верховний Суд не виявив істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність під час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій, які були б безумовними підставами для скасування чи зміни судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Коли використання факсиміле підпису для посвідчення процесуальних документів не є істотним порушенням КПК?

Опубліковано

on

17 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 712/11592/18 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, вказавши, що якщо на дорученні про проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР від імені начальника слідчого відділу, використовується факсимільне відтворення підпису, то це є неістотним порушенням процесуальної форми, що не зумовлює порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та не має наслідком визнання отриманих доказів недопустимими.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 357, ч. 2 ст. 186 КК України.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що апеляційний суд не надав належної оцінки порушенню встановленої кримінальним процесуальним законом процедури надання доручення про проведення досудового розслідування, адже факсимільний підпис посадової особи свідчить про відсутність відповідних повноважень у осіб, щодо яких складено зазначений документ.

Верховний Суд вказав, що законодавством не визначене поняття «факсиміле», проте у ч. 3 ст. 207 ЦК України встановлено, що використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Кримінальним процесуальним кодексом не передбачено можливість факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів учасниками процесу. Керівник органу досудового розслідування, діючи згідно з повноваженнями, визначеними ст. 39 КПК України, організовує досудове розслідування, зокрема, шляхом надання відповідних доручень у письмовій формі, тим самим процесуально фіксуючи процедуру досудового розслідування та посвідчуючи власним підписом надані законом керівні повноваження.

Отже, використання факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів не передбачено чинним законодавством і з огляду на імперативний метод правового регулювання кримінальної процесуальної діяльності («дозволено те, що прямо передбачено законом») є порушенням процесуальної форми.

Однак, вирішуючи питання, чи є таке порушення істотним і таким, яке тягне визнання отриманих доказів недопустимими, ВС узяв до уваги чи призвело воно до порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та чи є таким, що не може бути усунуто.

У цій справі рішення керівника органу досудового розслідування про доручення слідчому проводити досудове розслідування не викликало двозначного тлумачення ані з боку самого слідчого, ані з боку прокурорів, на яких було покладено функцію здійснення нагляду у формі процесуального керівництва, та керівника прокуратури, який затверджував обвинувальний акт.

Під час касаційної перевірки матеріалів кримінального провадження ВС порушень процесуальних прав засудженого в ході досудового розслідування не встановив, а отже, підстав для визнання доказів недопустимими не знайшов.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Дані про стан сп’яніння підозрюваного у момент вчинення кримінального правопорушення не належать до лікарської таємниці

Опубліковано

on

16 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 607/17230/19 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який наполягав, що його підзахисний не перебував у стані сп’яніння під час вчинення правопорушення.

За матеріалами справи, особа, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, порушила ПДР та здійснила виїзд на зустрічну смугу, що спричинило ДТП, у результаті якої потерпілий отримав травми, від яких настала його смерть на місці пригоди, а іншому потерпілому було спричинено тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.

Розглянувши касаційну скаргу захисника, Верховний Суд визнав безпідставними його доводи щодо необхідності виключення з обвинувачення особи посилання на порушення ним вимог п. 2.9 (а) ПДР у зв’язку з недоведеністю перебування обвинуваченого у стані алкогольного сп’яніння, та вимогу визнати недопустимим доказом висновок судово-медичного експерта, бо взірці крові правопорушника були отримані органом досудового розслідування на підставі запиту слідчого, а не за ухвалою слідчого судді.

Верховний Суд зазначив, що в ході перевірки відповідних доводів захисника суд першої інстанції встановив, що слідчим дотримано вимоги ст.ст. 40 та 93 КПК щодо збирання доказів, а матеріали кримінального провадження не містять даних щодо порушення вимог закону при відібранні крові в обвинуваченого. Крім того, факт перебування обвинуваченого у момент ДТП у стані алкогольного сп’яніння обґрунтовано судом з посиланням на показання потерпілих та свідків під час допиту в суді першої інстанції.

Питання допустимості висновку судово-медичної експертизи було предметом перевірки і в суді апеляційної інстанції, котрий підтвердив допустимість цього доказу з огляду на дотримання слідчим вимог ст. 93 КПК при одержанні та передачі експерту зразків крові обвинуваченого, а також визнання їх речовими доказами у кримінальному провадженні щодо останнього.

Посилання захисника на необхідність додержання органом досудового розслідування вимог ст.ст. 159, 160 та 162 КПК при отриманні зразків для експертизи визнано безпідставними з огляду на те, що дані про стан сп’яніння підозрюваного у момент вчинення кримінального правопорушення не належать до таємниці (у цьому випадку – лікарської), що охороняється законом, оскільки не вказують ні на факт звернення особи за медичною допомогою, ні на дані про хворобу (діагноз, епікриз тощо) особи, ні про лікування, що було застосовано.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram