Connect with us

Судова практика

Створення небезпеки для руху внаслідок протиправної поведінки потерпілого пішохода не звільняє водія від виконання вимог ПДР

Дата публікації:

5 серпня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 753/10028/18 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який наполягав, що висновки наданої захистом експертизи не були взяті судом до уваги.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що суди необґрунтовано відкинули висновок експертів за результатами проведення комплексної автотехнічної та фототехнічної експертизи.

Верховний Суд вказав, що законодавець, передбачивши у ч. 2 ст. 101 КПК право сторони захисту надати суду висновок експерта, тим самим установив і обов’язок суду його розглянути у сукупності з іншими доказами. У кримінальних провадженнях, які стосуються ДТП, експертне дослідження може вплинути на остаточне рішення або позначитися на остаточному рішенні суду. Тому право захисту спростовувати висновки експертів, надані обвинуваченням, за допомогою іншого висновку, наданого захистом, має бути забезпечене судом.

Як убачається з матеріалів цього кримінального провадження, з метою забезпечення дотримання принципу змагальності сторін за клопотанням захисника суд першої інстанції долучив до матеріалів кримінального провадження висновок експертів, підготовлений за заявою захисника.

Суд не взяв до уваги та не визнав доказом відсутності в діях водія невідповідностей вимогам ПДР, яку встановлено вказаним висновком експертів, оскільки саме цей висновок відповідає з’ясованим обставинам, був складений з урахуванням більш широкого обсягу вихідних даних та в частині визначення моменту виникнення небезпеки для руху водія узгоджується з дослідженим відеозаписом ДТП.

Суд першої інстанції на підставі досліджених доказів встановив, що в діях потерпілого як пішохода в дорожній обстановці, що склалася, вбачаються ознаки порушення вимог пп. «б», «г» п. 4.14 ПДР, які регламентують заборону пішоходам раптово виходити, вибігати на проїзну частину, в тому числі на пішохідний перехід, а також переходити проїзну частину поза пішохідним переходом, якщо є розділювальна смуга або дорога має чотири і більше смуг для руху в обох напрямках.

Однак незалежно від причин виникнення небезпеки для руху або перешкоди водій зобов’язаний був виконати вимогу п. 12.3 ПДР і негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об’їзду перешкоди. Таким чином, те, що небезпеку для руху (а саме перехід проїзної частини поза пішохідним переходом, а також здійснення вибігу на проїзну частину поза пішохідним переходом) створено внаслідок власної протиправної поведінки пішохода, не звільняє водія від виконання вимог зазначеного пункту ПДР.

Таким чином, Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Вимога про визнання договору оренди землі удаваним без застосування наслідків дійсного правочину не є ефективним способом захисту

Опубліковано

on

16 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 398/4220/17 ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів не був ефективним та самостійним.

Власник земельної ділянки звернувся до суду з позовом до орендаря про визнання удаваним договору оренди земельної ділянки, застосування наслідків, передбачених ст. 235 ЦК України.

Позивач уклав з відповідачем договір оренди земельної ділянки на 49 років, при цьому відповідач зобов’язався сплатити орендну плату одразу за весь цей час. Позивач просив суд визнати договір оренди удаваним, оскільки вважав, що відповідач мав на меті приховати інший правочин, а саме – договір купівлі-продажу земельної ділянки, та застосувати наслідки удаваного правочину.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, оскільки договір містить усі істотні умови договору оренди землі, він не передбачає переходу права власності на земельну ділянку, між сторонами виникли правовідносини, що характерні саме для договору оренди.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що перелік визначених у ст. 16 ЦК України способів захисту не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, аніж тим, що встановлений договором або законом.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Предметом позову у справі, яка переглядалася, є вимоги про визнання удаваним договору оренди землі та застосування наслідків цього правочину, оскільки позивач стверджував, що насправді укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, а не договір оренди.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визначити правочин, який насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору та підлягають з’ясуванню судом.

З огляду на наведене та враховуючи, що сама собою вимога про визнання правочину удаваним спрямована на встановлення обставин, які є підставою для вирішення іншого спору, зокрема, у разі звернення з позовною вимогою про визнання правочину недійсним, а такий спір у цій справі відсутній, Верховний Суд дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів не є ефективним та самостійним, оскільки матиме наслідком лише те, що відносини сторін за таким правочином регулюватимуться правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, ці правила також застосовуватимуться при вирішенні спору за таким правочином чи стосовно нього.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні такого позову, проте помилково надав оцінку цим вимогам по суті та відмовив із підстав недоведеності наявності навмисних дій відповідача під час укладення спірного договору та наявності у нього мети приховати договір купівлі-продажу. Оцінюючи обставини справи за такою логікою, суд першої інстанції додатково був зобов’язаний врахувати, що купівля-продаж земель сільськогосподарського призначення за чинним законодавством не допускається, тому правила про договір купівлі-продажу до оспорюваного правочину щодо такої землі застосовані бути не можуть.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Саме лише спільне тривале проживання однією сім’єю зі спадкодавцем не є безумовною підставою для визнання особи спадкоємцем першої черги

Опубліковано

on

9 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 554/4064/17-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій, вказавши, що у справах щодо зміни черговості одержання права на спадкування суду необхідно дослідити всі обставини, визначені ч. 2 ст. 1259 ЦК України, звертаючи особливу увагу на те, хто саме піклувався про стан здоров’я спадкодавця, який потребував стороннього догляду, на тривалість часу надання матеріальної допомоги спадкодавцеві до дня його смерті, зокрема, його перебування у медичних закладах інших країн, придбання ліків, сплату комунальних послуг, придбання необхідних особистих речей для спадкодавця, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Брат спадкодавця звернувся до суду з позовом до чоловіка спадкодавця про зміну черговості одержання права на спадкування та визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, обґрунтовуючи позов тим, що спадкодавець (його сестра) протягом останніх років свого життя тяжко хворіла і він за власні кошти забезпечував її лікування та утримання у медичних закладах держави Ізраїль. Протягом останніх місяців її життя він оплачував проїзд і роботу медпрацівників, які доглядали за сестрою, а після її смерті разом з батьком організував її поховання. Після приїзду на територію України він дізнався про своє право та звернувся до приватного нотаріуса, яка відмовила йому у вчиненні нотаріальної дії з підстав, що він не належить до спадкоємців першої черги.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач не надав суду належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме його допомога (опіка, матеріальна та інша допомога) протягом тривалого часу проживання та лікування у м. Тель-Авів була визначальною для спадкодавця, яка через тяжку хворобу знаходилася у безпорадному стані, а сам факт спільного і тривалого проживання позивача однією сім’єю зі спадкодавцем не є безумовною підставою для визнання його спадкоємцем першої черги.

Розглянувши касаційну скаргу представника позивача, Верховний Суд вказав, що предметом позову є зміна черговості одержання права на спадкування, що є винятком із загального правила черговості, та встановлення іншого, ніж передбачено законом, порядку закликання до спадкування спадкоємців за законом.

Зазначене обумовлене ідеєю справедливості та необхідності стимулювати потенційних спадкоємців до турботливого ставлення до спадкодавця за його життя.

Тлумачення ч. 2 ст. 1259 ЦК України дає підстави дійти висновку, що зміна черговості одержання права на спадкування можлива за наявності таких обставин: 1) спадкодавцю надавалася матеріальна або інша допомога з боку спадкоємця; 2) така допомога надавалася протягом тривалого часу; 3) безпорадний стан самого спадкодавця; 4) фізична особа належить до кола спадкоємців за законом. Ці умови розширеному тлумаченню не підлягають і для ухвалення судового рішення суд повинен дослідити всіх їх одночасно, що є вимогою ст.ст. 263265, 382 ЦПК України.

Суду необхідно було дослідити твердження позивача і оцінити надані ним докази щодо того, що саме він піклувався про сестру, оскільки вона перебувала у безпорадному стані, а також тривалість часу надання такої допомоги – до дня смерті спадкодавця.

Апеляційний суд не встановив, хто саме піклувався про стан здоров’я спадкодавця, який потребував стороннього догляду, допомоги, враховуючи його перебування у медичних закладах іншої країни. При цьому матеріали справи не містять доказів, що таку допомогу спадкодавцю надавали інші особи.

Крім того, відповідно до неспростованих доводів позивача, допомога спадкодавцю надавалася до дня її смерті. Суди не дали оцінки тому, що матеріальна допомога – це не лише надання засобів для існування, а й оплата комунальних послуг, ліків придбання необхідних особистих речей для хворого тощо.

При цьому Верховний Суд зазначив, що закликання до спадкування на підставі судового рішення у зв’язку зі зміною черговості не є окремим видом спадкування, оскільки згідно зі ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Отже, це є лише особливим порядком закликання до спадкування за відсутності заповіту.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Сам лише факт тяжкого психічного розладу спадкодавця не свідчить про його безпорадний стан, що є умовою для усунення від права на спадкування за законом

Опубліковано

on

18 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/19573/15-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги позивачки на рішення апеляційного суду, який відмовив від задоволення її позову через відсутність доказів.

Матір спадкодавця звернулася до суду з позовом до дружини спадкодавця про усунення від права на спадкування, обґрунтовуючи позов тим, що відповідачка умисно ухилялась від надання допомоги спадкодавцю, своєму чоловікові, який хворів на тяжку психічну хворобу, у зв`язку з чим перебував у безпорадному стані, а тому в неї відсутнє право на спадкування після смерті свого чоловіка.

Рішенням районного суду відповідачку усунено від права на спадкування за законом з посиланням на те, що вона була обізнана про факт тяжкої хвороби померлого, проте не вчиняла дій, спрямованих на надання допомоги, підтримки у лікуванні його хвороби з метою уникнення негативних наслідків, хоча і не була обмежена в такій можливості.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову з мотивів відсутності доказів, що через наявність психічного розладу спадкодавець не здатен був усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними або такий розлад істотно вплинув на таку його здатність, унаслідок чого він потребував постійного нагляду та сторонньої допомоги.

У касаційній скарзі позивачка зазначала, що апеляційним судом не взято до уваги  висновок центру судово-психіатричної експертизи за результатами проведення посмертної судово-психіатричної експертизи спадкодавця, згідно з яким останній, за своїм психічним станом, виявляв ознаки тяжкого психічного розладу (з найбільшою вірогідністю: шизофренія, параноїдна форма).

Верховний Суд вказав, що для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, перебування спадкодавця у безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин та їх доведеності в сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, правильно застосувавши положення ч. 5 ст. 1224 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивакою не доведено факту ухилення відповідачки від надання допомоги своєму чоловікові (зокрема, її безвідповідальне відношення до стану здоров`я її чоловіка), постійну потребу спадкодавця у допомозі, що в силу ст. 81 ЦПК України є її процесуальним обов’язком.

Сам лише факт вияву у померлого ознак тяжкого психічного розладу не може свідчити про безпорадний стан спадкодавця. Крім цього, обмежено дієздатним або недієздатним спадкодавець за життя не визнавався.

Верховний Суд визнав правильними висновки апеляційного суду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram