Судова практика

Судові пригоди «стокгольмських» премій Нафтогазу

Опубліковано

11.02.2019

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

Минулого місяця знову нагадала про себе не дуже приємна історія з преміями керівним працівникам НАК «Нафтогаз України» в сумі 46 мільйонів доларів США з нагоди ухвалення Арбітражним інститутом Торгової палати Стокгольма сприятливого для компанії рішення в її спорі з російським Газ промом про стягнення штрафних санкцій у сумі 4,6 млрд доларів за невиконання умов так званого транзитного контракту між ними: 22 січня Окружний адміністративний суд Києва прийняв рішення задовольнити позов Громадської організації «Український інститут з прав людини» і зобов’язати Нафтогаз надати позивачу інформацію та копії документів стосовно того, які саме співробітники і в якому розмірі одержали таке матеріальне заохочення.

Менеджери з них нікудишні

Починаючи нашу розповідь, зазначимо, що історія з цими преміями, напевне, як ніяка інша нашкодила Україні у справі запровадження повноцінного паливно-енергетичного ринку, який має знищити дешевий соціальний газ як найбільше джерело корупції. Противники такого ліберального економічного укладу запевняють, що «зубожілий» народ не витримає тягаря ринкових цін. Цим самим вони фактично вказують на розумову й фізичну неповноцінність сучасних українців. Досвід наших предків, які тисячі років жили в цих кліматичних умовах, переконливо довів, що нормальний здоровий чоловік цілком спроможний або нарубати собі дров на зиму, або в якийсь інший спосіб забезпечити обігрів свого помешкання. А досвід останніх двох століть промислово-технічної революції підтвердив, що зробити те ж саме спроможна також і нормальна здорова жінка. З якого переляку наші люди в ХХ столітті раптом стали такими безсилими?

Нині три четверті мешканців нашої країни, а саме тринадцять мільйонів домогосподарств із сімнадцяти одержують блакитне паливо за штучно заниженими й регульованими державою цінами, тобто фактично отримують хабар. Ринок передбачає вільні ціни, але й вільний вибір як постачальника газу, так і вільний вибір альтернативного джерела тепла. Якщо хтось думає, що видобувники й постачальники газу купатимуться в грошах, той глибоко помиляється, оскільки їм доведеться купувати право на розробку газоносних ділянок на аукціонах за чималі гроші, які потім витрачатимуться на пенсії непрацездатним громадянам. Туди ж спрямовуватимуться й податки з надприбутків, якщо вони, звичайно, в когось заведуться у таких умовах.

Але поки стануть очевидними переваги нового життя, населенню доведеться пережити завжди неприємний етап підвищення цін на газ. У принципі основна його частина вже пройдена — за п’ять років він подорожчав із 72 копійок до 8,5 гривень за один кубічний метр. Лишилось, як то кажуть, всього нічого: пережити їх підвищення до 15—20 грн за 1 м3 і люди до цього звикнуть, як звикли вони до того, що за їжу, одяг, взуття й житло треба платити ринкову ціну. Однак для того, аби пройти навіть оцю дещицю, відповідальним за це особам доведеться приймати непопулярні рішення, для чого вкрай необхідно дотримуватися максимальної обережності й особистої скромності. А тут на тобі: в той час, як народ «звіріє» від самої лише думки про підвищення цін на газ, керманичі Нафтогазу виписують собі премію в сумі одного відсотка виграшу, це при тому, що за сумою двох рішень стокгольмських арбітрів сплачено має бути не 4,6, а лише 2,6 млрд доларів, та й ті ще невідомо коли будуть сплачені, якщо й будуть сплачені взагалі. За таких обставин голова правління Нафтогазу Андрій Коболєв і його соратники показали себе нікудишніми менеджерами, тож ніхто не стане за ними шкодувати, якщо акціонер Нафтогазу в особі держави Україна вкаже їм на двері.

Народний депутат Сергій Власенко одержав відкоша

Необхідно також зазначити, що це вже не перший судовий процес із даного приводу. У червні минулого року народний депутат України Сергій Власенко звернувся до Коболєва з депутатським запитом, в якому просив дати відповідь, на якій підставі правління компанії прийняло рішення виплатити «стокгольмські» премії, чи вважає адресат таке рішення законним і моральним, а також просив надати перелік працівників, які були відзначені преміальними заохоченнями.

На зворотну адресу надійшла відписка, не обтяжена жодною конкретикою з приводу порушених питань, у зв’язку з чим відділ контролю апарату Верховної Ради України склав протокол про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченою частиною 3 статті 188-19 КУпАП «Невиконання законних вимог народного депутата України, Рахункової палати, члена Рахункової палати», який надіслав до Шевченківського районного суду Києва. Тамтешній суддя Василь Волошин повністю погодився з аргументами сторони обвинувачення щодо наявності порушень вимог Закону України «Про статус народного депутата України» і своєю постановою від 14 вересня 2018 року наклав на Андрія Коболєва стягнення у вигляді штрафу в сумі 1 700 гривень.

Адвокат Коболєва подав скаргу до Апеляційного суду Києва, в якій у пух і прах розбив аргументацію Шевченківського суду. Перш за все він зазначив, що суддя Волошин переплутав депутатський запит із депутатським зверненням. Справа в тому, що Власенко дійсно озаглавив свого листа до Коболєва словосполученням «депутатський запит», але в світлі положень профільного закону, якщо йдеться про питання на кшталт «Чи вважаєте ви прийняте рішення моральним?», то цей опус слід кваліфікувати як звернення. А якщо йдеться про надання неповної відповіді на депутатське звернення, то тут діє зовсім інша норма закону — частина перша, а не третя, статті 188-19 КУпАП, якою передбачене максимальне стягнення в сумі 425 гривень.

Щойно йшлося про, образно кажучи, питання процедури, але й того, що наплутав суддя, досить було, аби забракувати його вердикт. Однак були відзначені й порушення по суті справи. Так, адвокат зазначив, що рішення про виплату премій приймало не правління компанії, головою якого є А. Коболєв, а його Наглядова рада, тож задавати питання щодо правових підстав такого рішення слід було її голові громадянці Великобританії Клер Споттісвуд. Тож Коболєв, відповідно до положень статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», мав повне право не відповідати на це питання, оскільки воно не відноситься до його компетенції.

Ну а найважливіший момент справи, ініційованої Сергієм Власенком, який, до речі, перегукується зі справою за позовом Українського інституту з прав людини, полягає у відмові надати перелік працівників, щодо яких було прийняте рішення про виплату премій. Апеляційний суд Києва взяв до уваги аргументи адвоката, які полягали в тому, що інформація про ці премії є інформацією про матеріальний стан цих осіб, а також даними про їх особисті майнові відносини та про явища, що відбуваються в їх професійному житті, тобто є конфіденційною і може бути поширена виключно за згодою особи. За відсутності такої згоди вона може бути оприлюднена виключно у спосіб, передбачений Законом України «Про захист персональних даних», а в ньому таких підстав не передбачено, оскільки виплата премій мала бути здійснена за рахунок не бюджетних коштів держави, а власних коштів Наф тогазу. У зв’язку з цим суд апеляційної інстанції постановою від 29 жовтня 2018 р. скасував постанову Шевченківського суду, а провадження у справі закрив за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

У глави Нафтогазу статус міністра

Майже одночасно із Сергієм Власенко запит до Нафтогазу подав згаданий вище Український інститут з прав людини, проте в ньому йшлося про більш конкретні речі й без зайвих моральних сентенцій. Запитувач цікавився, які конкретно працівники компанії, яку саме суму отримали з нагоди «стокгольмської перемоги». Нафтогаз відповів малозмістовною відпискою, в якій зазначалося, що на сайті НАК міститься інформація, скільки всього співробітників одержали премії та їх загальну суму. Незадоволені експерти інституту у вересні 2018-го подали позов до Окружного адміністративного суду Києва, в якому просили визнати протиправною відмову Нафтогазу в наданні інформації та копій запитуваних документів і зобов’язати його належним чином виконати запит.

Наведене позивачем обгрунтування позовних вимог містило цікавий аргумент того, що в даному випадку на розпорядника інформації не поширюється дія Закону України «Про захист персональних даних». Так у постанові Кабінету Міністрів України № 747 від 25.05.1998 р. «Про утворення НАК «Нафтогаз України» є пункт про те, що голова правління компанії, його заступники й інші члени правління за умовами медичного й побутового обслуговування прирівнюються до міністра, його заступників та членів колегії міністерства, а керівники структурних підрозділів НАК — до відповідних категорій працівників міністерства. З цього витікає, що відомості про заробітну плату, премії, матеріальну допомогу та будь-які інші виплати керівництву Нафтогазу є інформацією, що становить публічний інтерес і є публічною інформацією в розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації».

У статті 6 щойно згаданого нормативно-правового акту наведено три види інформації, доступ до якої може бути обмежено — це якщо вона є конфіденційною, таємною або службовою. Суддя Валерій Кузьменко, проаналізувавши доводи сторін і норми закону, погодився з аргументами позивача і написав, що матеріали справи не містять доказів , які би підтверджували віднесення запитуваної інформації та документів до інформації з обмеженим доступом. Тобто, все, про що хотіли дізнатися експерти інституту, не є ні конфіденційною, ні таємною, ні службовою інформацією. А оцінюючи доводи Нафтогазу з приводу того, що відомості про премії містяться на сайті компанії, процитував частину 2 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», де чітко написано, що відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту, вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

Отже перший раунд справи Нафтогаз програв, але це ще не кінець, оскільки судді апеляційної інстанції можуть поставитися до нього з більшою прихильністю, як це зробили в жовтні минулого року судді Апеляційного суду Києва.

Джерело: Юридичний вісник України