Судова практика
Тлумачення правових норм у постановах Пленуму ВСУ є джерелом дотримання судами принципу правової визначеності
11 травня 2018 р. Верховний Суд у справі № 754/8211/17 відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою захисника на вирок суду.
Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 2 ст. 309 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки і остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців.
У касаційній скарзі захисник, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засудженого, наполягав, що апеляційний суд необґрунтовано послався на п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення кримінального покарання», згідно з якою повторне звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є неприпустимим, оскільки вказана постанова не є нормативно-правовим актом і має лише рекомендаційний (а не обов’язковий) характер, при цьому положення ст.ст. 75 та 78 КК не містять заборони щодо повторного звільнення особи від відбування призначеного покарання.
Верховний Суд визнав безпідставними доводи захисника про невмотивоване посилання апеляційного суду на вказаний пункт постанови пленуму ВСУ.
Так, роз’яснення, що містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, мають рекомендаційний характер і постановлялися Пленумом зазначеного суду з метою забезпечення правильного застосування законодавства, усунення недоліків та помилок у діяльності судів нижчих інстанцій при розгляді кримінальних справ.
Однак частиною 2 ст. 1 КПК встановлено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається, зокрема, з відповідних положень Конституції України та міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.
При цьому такі договори відповідно до положень ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» та ст. 3 Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право» мають пріоритет над нормами законодавчих актів України.
Одним із таких договорів є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Верховною Радою України відповідним законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР. Захист Конвенції забезпечується Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого відповідно до ст. 46 Конвенції є обов’язковою для України в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування цього нормативно-правового акта.
Відповідно до ст. 7 КПК форма та зміст кримінального провадження має відповідати загальним засадам, до яких, зокрема, відноситься верховенство права, законність, рівність перед законом і судом. Аналогічні принципи закріплено в положеннях Конституції України.
Одним із елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який ЄСПЛ відносить до загальних принципів європейського права.
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання принципу правової визначеності. Зокрема, наприклад, у рішенні від 18 грудня 2008 р. у справі «Новік проти України» цей Суд зазначив, що «коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції означає, що коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля».
Крім того, значущість принципу правової визначеності підтверджується практикою Конституційного Суду України. Так, у рішенні від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005 цей суд наголосив на тому, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до свавілля» (абз. 2 п.п. 5.4 п. 5 мотивувальної частини). Тобто невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що у практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до свавілля.
Також у Рішенні від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права: «Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (абз. 3 п.п. 3.1 п. 3 мотивувальної частини). Так, Конституційний Суд України наголосив на тому, що правовій визначеності відповідатиме встановлення обмежень основних прав людини і громадянина лише за умови забезпечення зрозумілих і передбачуваних для особи наслідків застосування правових норм.
Отже, принцип правової визначеності висуває певні вимоги не тільки до нормативно – правових актів, але й до практики їх застосування. Відповідно до нього суди при здійсненні правосуддя повинні однаково застосовувати відповідні норми права за однакових фактичних умов в аналогічних справах, оскільки за інших умов суди можуть прийняти такі рішення, зміст яких не очікувався жодною з сторін, а це і є правовим свавіллям, що суперечить конституційним принципам верховенства права та правової держави.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 38 Закону України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» (який був чинним до 2 червня 2016 р.) Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Пункт 6 ч. 2 вказаної статті цього Закону відзначає, що Верховний Суд України забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізації в порядку та у спосіб, визначені процесуальним законом. Такі ж положення щодо повноважень найвищого суду в системі судоустрою України, яким є Верховний Суд, закріплені в чинному Законі України від 2 червня 2016 р. «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 36).
Таким чином, тлумачення правових норм у постановах Пленуму Верховного Суду України є одним з способів реалізації дотримання судами України принципу правової визначеності, і їх постановлення направлено виключно на забезпечення правильного, однакового застосування судами законодавства й усунення недоліків та помилок у діяльності судів при розгляді кримінальних справ з метою недопущення правового свавілля та, як наслідок, порушень основоположних прав і свобод людини, які є невідчужуваними та непорушними згідно зі ст. 21 Конституції України.
З огляду на викладене Верховний Суд зробив висновок, що посилання апеляційного суду у своєму рішенні, серед іншого, на роз’яснення, що містяться в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7, не є неправильним застосуванням цим судом законодавства про кримінальну відповідальність у розумінні положення ст. 413 КПК, оскільки цей суд послався на вказані роз’яснення як на обґрунтування свого висновку про необхідність залишення вироку місцевого суду без змін, а не як на норму матеріального закону, яка підлягала б обов’язковому її врахуванню та застосуванню при постановлені рішення, так як наслідок – впливала на його законність.
Підготував Леонід Лазебний
Рішення в ЄДРСР: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73902794
