Connect with us

Судова практика

Транспортний засіб згідно з Митним кодексом підпадає під визначення товар та вразі перевищення вартості 6000 євро потребує оформлення сертифіката EUR.1

Дата публікації:

25 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 260/1385/18 відмовив у задоволенні касаційної скарги платника податків, який безпідставно скористалось тарифними преференціями при митному оформленні товарів.

ТОВ звернулося до суду з позовом до ГУ ДФС про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, вважаючи висновок контролюючого органу про порушення позивачем умови преференційного оподаткування товарів на умовах Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами – членами, з іншої сторони, що ратифікована Законом України від 16 вересня 2014 р. № 1678-VІІ (Угода), безпідставним, оскільки позивач здійснював митне оформлення товарів окремими партіями, вартість яких не перевищувала 6000 Євро.

Окружний адміністративний суд своїм рішенням, залишеною без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовив через те, що позивачем фактично було ввезено 7 партій товару, оформлених 16 митними деклараціями, при цьому сукупна вартість однієї партії товару перевищувала 6000 євро, тому для підтвердження країни походження товару для застосування зниженої ставки ввізного мита позивач повинен був подавати саме сертифікат з перевезення EUR.1.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що суди не застосували положення ст. 4 МК України, в якій наведено визначення понять «товари» та «транспортні засоби». У зв`язку з цим, п. 1 ст. 1 Протоколу І до Угоди та п. 19 Положення про митні декларації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 р. № 450, до спірних правовідносин не можуть бути застосовані, оскільки у розумінні вказаних нормативно-правових актів партією товарів вважаються саме товари, а не транспортні засоби.

Верховний Суд вказав, що до товарів, що походять з України, або з держав – членів Світової організації торгівлі, або з держав, з якими Україна уклала двосторонні або регіональні угоди щодо режиму найбільшого сприяння, застосовуються пільгові ставки ввізного мита, установлені Митним тарифом України, якщо інше не встановлене законом.

Відповідно до ст.ст. 26, 29, Протоколу І до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 р. № 1678-VII, у разі митного оформлення товару, що ввозиться з країн Європейського Союзу, платники мита та податків мають право скористатись тарифними преференціями, що передбачено Угодою. Проте, застосуванню таких пільг передує дотримання декларантом умов, з якими Угода та Протокол І до неї пов’язує їх застосування.

За загальним правилом декларант подає сертифікат перевезення товару EUR.1, за виключенням випадків, коли може бути подана декларація інвойс, а саме: у разі її складення: 1) затвердженим експортером; 2) експортером на будь-яку партію товару, що походить з визначеної країни, сукупна вартість якого не перевищує 6000 євро.

Оскільки сукупна вартість товару, ввезеного на підставі окремої автотранспортної накладної CMR, перевищувала 6000 євро, у позивача виник обов’язок із подання до митного оформлення сертифіката перевезення товару EUR.1. Відсутність такого документа свідчить про недотримання умов застосування тарифних преференцій, тому донарахування контролюючим органом сум ввізного мита та податку на додану вартість є правомірним, що правильно встановили суди попередніх інстанцій.

З приводу доводів скаржника, що транспортні засоби не підпадають під визначення «товар», а тому до них не можуть бути застосовані приписи Протоколу І до Угоди та Положення про митні декларації у частині визначення поняття «партії товару», виходячи з наведених у Митному кодексі України дефініцій, до товарів відносяться будь-які рухомі речі (зокрема, ті, на які поширений режим нерухомої речі), тобто те майно, що може бути переміщене через митний кордон. Виключенням є лише транспортні засоби комерційного призначення, на які не поширюється режим товарів у розумінні Митного кодексу України, що зумовлене тим, що вказані засоби застосовуються для перевезення товарів чи пасажирів через митний кордон та у зв’язку з цим не підлягають обкладенню митом. За таких обставин доводи скаржника, що поняття «товари» у Митному кодексі України не охоплює поняття «транспортних засобів», є безпідставними.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

ВС відповів, чи може міська рада встановлювати різну плату за однакові ділянки

Опубліковано

on

Застосування різних ставок орендної плати за землю при однаковому її цільовому призначенні, є забороненою законодавством формою непрямої дискримінації з боку органів місцевого самоврядування. Відповідне положення міститься у постанові КГС ВС від 17 лютого 2021 року у справі № 904/1104/20.

Обставини справи

Між міською радою, як орендодавцем, та ТОВ, як орендарем, було укладено договір оренди земельної ділянки, який згодом було поновлено на 3 роки (а не на 15, як просив позивач). Однак, міська рада підвищила оренду плату на 2%.

Позивач, зокрема, зазначав, що міською радою було порушено вимоги конкурентного законодавства під час визначення ставки орендної плати для позивача. Позивач вказав, що законодавством України не передбачено право відповідача встановлювати різним суб’єктам земельних відносин різні умови розрахунку та ставки оренди за користування землею. Більш того, з урахуванням того, що орендний платіж має подвійну правову природу, тобто в тому числі є однією з форм плати за землю як загальнодержавного податку нарівні із земельним податком, орендний платіж має бути однаковим для всіх суб’єктів земельних відносин на відповідній території. Тобто, дії міської ради щодо застосування різних ставок орендної плати за землю при однаковому цільовому призначенні землі, є забороненою законодавством формою непрямої дискримінації з боку органів місцевого самоврядування.

Позиція ВС

ВС погодився з апеляційним судом, що встановлення для позивача розміру орендної плати в розмірі вищому, ніж іншим суб’єктам господарювання, призвела до створення йому нерівних умов у конкуренції порівняно з ними, оскільки такі дії сприяють збільшенню витрат, пов’язаних зі сплатою оренди за земельну ділянку, а відтак дорожчанню продукції, зменшенню рівня прибутковості тощо.

Відповідачем не надано доказів прийняття загальних правил у вигляді нормативно-правового акту щодо порядку визначення розміру орендної плати в межах, визначених Податковим кодексом України, за користування землею.

Відсутність будь-яких правил, положення чи методики визначення ставок орендної плати чи хоча б матеріалів опрацювання заяви позивача компетентними постійними комісіями міської ради, у спірному питанні поставили позивача у залежність від суб’єктивних чинників, пов’язаних з особою відповідача, волі посадових осіб міської ради, яка з огляду на викладене не може бути абсолютною.

Таким чином, відсутність єдиних ставок орендної плати (або їх фіксованого виразу, відповідно до виду функціонального призначення земель) дало можливість Нікопольській міській раді суб’єктивно визначати розмір ставки орендної плати для кожного з вищезазначених суб’єктів господарювання окремо. Такі дії суперечать нормам конкурентного законодавства, так як створюють суб’єктам господарювання нерівні умови діяльності порівняно з конкурентами, які діють на одному товарному ринку.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що клопотання позивача про надання йому в оренду земельної ділянки строком на 15 років не породжує виникнення у нього правомірного очікування (законного сподівання) на його задоволення. Колегія суддів зазначає, що легітимні очікування безпосередньо випливають із конституційної норми частини другої статті 19 Конституції про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Спадкоємець боржника, якому невідомо про існування вимог кредитора спадкодавця, не може бути позбавлений успадкованого без попередження

Опубліковано

on

3 лютого 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 278/3367/19-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій та задовольнив позов спадкоємця, оскільки іпотекодержатель порушив вимоги закону щодо повідомлення боржника (спадкоємця боржника) про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки.

Особа звернулася до суду із позовом до ТОВ «Грифон капітал», ТОВ «Профіт кредит» про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Як третю особу залучено приватного нотаріуса.

Позивачка успадкувала від сина, який помер у 2018 р., житловий будинок, що перебував в іпотеці. У 2011 р. банк-іпотекодержатель надсилав синові позивачки вимогу про усунення порушення умов кредитного договору та про намір у позасудовому порядку звернути стягнення на предмет іпотеки. Після цього було ухвалено рішення про стягнення на користь банку кредитного боргу, відкрито виконавче провадження, однак судове рішення виконано не було. Права вимоги за кредитним та іпотечним договорами кілька разів відступалися, і в листопаді 2019 р. останній іпотекодержатель – ТОВ «Грифон капітал» реалізував право вимоги в позасудовому порядку шляхом продажу спірного житлового будинку ТОВ «Профіт кредит».

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що заявлені позивачем вимоги не можуть бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки, адже за  недодержання іпотекодержателем процедури, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку», законодавець визначив відшкодування іпотекодержателем збитків, а не визнання недійсним договору. Аналогічний висновок Верховний Суд висловив у справі № 201/9258/15.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що за змістом ч. 1 ст. 33  та ч. 1 ст. 35  Закону «Про іпотеку» (далі – Закон) реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов’язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звернути стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання відповідно до ч. 2 ст. 35 Закону.

Таким чином, недотримання вимог ч. 1 ст. 35 Закону щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

Якщо іпотекодержатель має право на продаж предмета іпотеки за рішенням суду або договором, то він зобов’язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір (ч. 1 ст. 38 Закону). У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих  збитків.

За умови направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону (одним документом) необхідно виходити з пріоритету дотримання саме ч. 1 ст. 35 Закону (див. п. 70, 71 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 р. у справі № 757/13243/17).

У цій справі іпотекодержателем не надано належного підтвердження виконання вимог ст. 35 Закону щодо надіслання боржнику (спадкоємцю боржника) повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання, що унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, після спливу якого він може вчиняти подальші дії зі звернення стягнення на предмет іпотеки.

Цей висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах: від 23 січня 2019 р. у справі № 306/1224/16-ц; від 24 квітня 2019 р. у справі № 521/18393/16-ц.

ТОВ «Грифон Капітал» як новий кредитор, звертаючи стягнення в позасудовому порядку на предмет іпотеки, який на час продажу успадковано позивачкою, не повідомило останню про необхідність усунення порушення зобов’язань та про наслідки такого неусунення – звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто не пред’явив своїх кредиторських вимог до позивачки у порядку ст. 1281 ЦК України.

Спадкоємець боржника, якому не відомо про існування вимог кредитора спадкодавця, не може бути позбавлений успадкованого майна в позасудовому порядку без будь-якого повідомлення чи попереднього пред’явлення претензії кредитором. Позбавлення особи майна в такий спосіб є порушенням права власності, гарантованого ст. 41 Конституції України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним на підставі судового рішення

Опубліковано

on

13 січня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 712/7975/17 скасував рішення апеляційного суду, яким було задоволено скаргу позичальника.

ТОВ звернулося з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за договором позики у зв’язку з невиконанням відповідачем обов`язку щодо повернення суми заборгованості.

Районний суд в задоволенні позову відмовив у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Апеляційний суд  скасував рішення районного суду та позов задовольнив, мотивуючи рішення тим, що договір про переведення боргу між позивачем та іншим ТОВ визнано фіктивним на підставі вироку, який набрав законної сили 5 травня 2015 р. До набрання законної сили вироком суду позивач не знав і не міг знати, що його права порушені, і право на позовну вимогу про стягнення заборгованості з відповідача у нього виникло саме 5 травня 2015 р. Тобто позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що договір про переведення боргу від 30 березня 2012 р. не може бути кваліфіковано як фіктивний, оскільки за його умовами було передано право майнової вимоги за договором позики від 26 грудня 2011 р. Правовідносини за договором позики є припиненими, а тому у позивача відсутнє право вимагати повернення суми боргу.

Верховний Суд вказав, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом, і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Тлумачення ст. 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.

Згідно з ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідач не повернув позику в розмірі 21 390 510 грн, яку повинен був повернути до 26 грудня 2012 р.

Договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 р., укладений між позивачем та іншим ТОВ, і договір про переведення боргу від 30 березня 2012 р. недійсними як оспорювані правочини не визнавалися.

Обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився на підставі договору про переведення боргу від 30 березня 2012 р.

Початок перебігу позовної давності щодо повернення позики в розмірі 1 950 350,39 грн розпочався у грудні 2012 р. та сплинув у грудні 2015 р.

Позивач звернувся з позовом у червні 2017 р., а відповідач заявив про застосування позовної давності.

Отже, за висновком ВС, апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, який, своєю чергою, повинен був відмовити у задоволенні позову не у зв’язку зі спливом позовної давності щодо всієї суми позики, а в зв’язку із тим, що обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився, а щодо вимоги про стягнення позики в розмірі 1 950 350,39 грн сплинула позовна давність.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram