Судова практика
Тривале проживання у спірному житлі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати його житлом цієї особи
15 січня 2020 р. Верховний Суд у справі № 754/613/18-ц скасував постанову апеляційного суду, який не застосував Конвенцію та рішення Європейського суду як джерело права.
У січні 2018 р. племінник звернувся до суду із позовом до тітки про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до договору дарування він є власником квартири, а під час переоформлення договорів на постачання комунальних послуг він з`ясував, що крім його рідної баби у квартирі зареєстрована та проживає його рідна тітка. На його вимогу як власника квартири звільнити та знятися з реєстрації у спірній квартирі, тітка відмовила, у зв`язку з чим він звернувся до суду.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, виходячи з того, що тітка не має іншого житла, спірна квартира є єдиним житлом для проживання, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Відповідачка тривалий час проживає у квартирі, сплачує витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі. З`ясувавши зв`язок відповідачки із спірною квартирою як із житлом, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими і не підлягають задоволенню.
Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення – тітку визнано такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що із припиненням права власності на квартиру попереднього власника та набуттям права власності на цю квартиру позивачем, припинилася обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту для тітки, оскільки новий власник заперечував проти користування його власністю відповідачкою.
У січні 2019 р. представник відповідачки подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій вказувала, що спірна квартира є єдиним житлом для проживання відповідачки, у випадку виселення вона стане безхатьком, оскільки не має іншого житла, матеріали справи не містять доказів, які вказували на існування підстав для виселення передбачених ст.ст. 116, 156, 157 ЖК України, позивач, приймаючи у дар спірну квартиру, знав про право проживання у ній відповідачки, що не враховано судом апеляційної інстанції.
Верховний Суд зазначив, що при вирішенні справ, щодо наявності передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування житлом, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі з’ясувати, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не застосував Конвенцію та рішення Європейського суду як джерело права.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, встановив дійсні обставини справи, надавши їм оцінку на предмет співмірності втручання у право на житло, гарантоване ст. 8 Конвенції, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
Ураховуючи викладене, Касаційний цивільний суд погодився з позицією суду першої інстанції про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки – члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
Підготував Леонід Лазебний
