Connect with us

Судова практика

Учасники бойових дій звільняються від сплати судового збору під час розгляду справ, пов’язаних з їх соціальним захистом

Велика Палата Верховного Суду підтримала власний правовий висновок та правовий висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо сплати судового збору особами, які мають статус учасника бойових дій, підтвердивши, що такі особи звільняються від сплати судового збору під час розгляду справ, пов’язаних з їх соціальним захистом.

12 лютого 2020 р. Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу учасника бойових у справі № 545/1149/17 за його позовом до Квартирно-експлуатаційного відділу (КЕВ) м. Полтави Міністерства оборони України, треті особи: Степненська сільська рада Полтавського району Полтавської області, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання права на приватизацію земельної ділянки без погодження меж із суміжним землекористувачем.

У травні 2017 р. учасник бойових дій звернувся до суду з позовом до КЕВ м. Полтави, в якому просив суд: визнати неправомірною відмову КЕВ м. Полтави у підписанні акта погодження меж земельної ділянки учасника бойових дій для передачі йому у власність земельної ділянки та визнати за ним право на погодження та затвердження ГУ Держгеокадастру у Полтавській області землевпорядної документації без погодження меж із суміжним землекористувачем. Позов мотивовано тим, що позивачу було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності. Після виготовлення проект землеустрою був погоджений головою Степненської сільської ради та сусіднім землекористувачем.

Позивач звернувся і до відповідача у справі – КЕВ м. Полтави, який також є суміжним землекористувачем земельної ділянки, з метою підписання акта погодження меж земельної ділянки, однак отримав відмову, чим, на думку позивача, відповідач порушив його право на приватизацію земельної ділянки.

Рішенням районного суду позов задоволено. Апеляційним судом  рішення районного суду скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що вимоги позивача не узгоджуються зі способами захисту прав на земельну ділянку, визначеними ст. 152 ЗК України. Визнання судом неправомірною відмови відповідача у наданні згоди на приватизацію спірної земельної ділянки не поновить порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Прийняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність належить до повноважень органу місцевого самоврядування. При цьому непідписання чи відмова у підписанні вказаних документів іншою особою не є підставою для відмови у затвердженні технічної документації уповноваженим органом.

Позивач у касаційній скарзі зазначив, що суд апеляційної інстанції безпідставно  стягнув з нього судовий збір, оскільки відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій – у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.

Через неоднозначність застосування судами п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» та необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати ВС від 9 жовтня 2019 р. у справі № 9901/311/19 та постанові Касаційного адміністративного суду у складі ВС  від 21 березня 2018 р. у справі № 490/8128/17 цю справу було передано на розгляд Великої Палати ВС.

Велика Палата зазначила, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» учасники бойових дій під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються від сплати судового збору у справах, пов’язаних з порушенням їхніх прав.

Разом з тим, зазначена норма має відсильний характер та не містить вичерпного переліку справ, в яких учасники бойових дій та прирівняні до них особи звільняються від сплати судового збору. Правовий статус ветеранів війни, умови створення належних умов для їх життєзабезпечення та членів їх сімей, встановлені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ст. 22   якого передбачено, що особи, на яких поширюється дія цього нормативного акта, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов’язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов’язаних з розглядом цих питань. Перелік пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, міститься у ст. 12 Закону.

Отже, вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону № 3674-VI суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень ст.ст. 12, 22 Закону № 3551-XII.

Подібну правову позицію щодо застосування та тлумачення п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону № 3674-VI викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 9 жовтня 2019 р. у справі № 9901/311/19 та постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 р. у справі № 490/8128/17.

Підстав для відступу від неї Велика Палата не знайшла, адже судом першої інстанції встановлено, що позивач має статус учасника бойових дій. До суду він звернувся з метою захисту свого права на отримання земельної ділянки.

Таким чином, позивач звільняється від сплати судового збору за розгляд цієї справи в судах усіх інстанцій на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону № 3674-VI.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Суд помилково передав речовий доказ обвинуваченому, щодо якого провадження закрито за нереабілітуючими підставами

У разі закриття кримінального провадження питання, пов’язані із вирішенням спору про належність речового доказу, зокрема про встановлення фактичного володіння майном, можуть бути вирішені лише у порядку цивільного судочинства.

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 343/1480/17 задовольнив касаційну скаргу потерпілого на ухвалу апеляційного суду, який неправильно вирішив долю речового доказу.

Особу обвинувачували у самовільному, всупереч установленому законом порядку, привласненні чужого майна, що заподіяло значної шкоди інтересам власника. Обвинувачений, будучи впевненим, що йому не виплачено коштів за цивільно-правовими угодами, у рахунок відшкодування заборгованості з виплати коштів забрав автомобіль, який інша особа придбала у потерпілого та відкрито зберігав його у себе на подвір’ї.

Потерпілий, який є законним власником вказаного автомобіля, звернувся до суду з письмовою заявою про відмову від обвинувачення за ст. 356 КК, в якій просив закрити кримінальне провадження.

Ухвалою районного суду кримінальне провадження щодо обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 356 КК, закрито у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК.

Апеляційний суд  за скаргою обвинуваченого ухвалу місцевого суду змінив у частині вирішення питання про долю речових доказів, скасував арешт автомобіля  та постановив повернути його обвинуваченому.

У касаційній скарзі потерпілий, порушуючи питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції, вказував на те, що апеляційний суд безпідставно вказав про закриття кримінального провадження щодо особи на реабілітуючих підставах, внаслідок чого прийняв помилкове рішення про повернення належного йому автомобіля останньому.

Колегія суддів Верховного Суду, скасовуючи оскаржуване рішення апеляційного суду зазначила, що ухвалою місцевого суду про арешт майна задоволено клопотання слідчого та з метою збереження речових доказів накладено арешт на автомобіль, що належить на праві приватної власності потерпілому та перебуває у фактичному володінні обвинуваченого, і передано цей автомобіль на відповідальне зберігання останньому без права розпорядження, передачі та відчуження.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою особи на ухвалу місцевого суду, в якій скаржник зазначав, що не вчиняв злочину, передбаченого ст. 356 КК, та просив повернути йому автомобіль, за наявності спору про належність речового доказу усупереч вимогам ст. 100 КПК, вирішив питання, що регулюється ЦК, зокрема – про встановлення фактичного володіння майном, що могло бути вирішено лише в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Кримінальний процесуальний закон не вимагає доведення факту алкогольного сп’яніння якимсь певним видом доказів

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 643/20474/15-к залишив без задоволення касаційну скаргу засудженого, обґрунтовану тим, що факт перебування його у стані алкогольного сп’яніння повинен підтверджуватися виключно на підставі висновків відповідного експерта або іншими документами, які містяться у матеріалах кримінального провадження.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років.

Особу визнано винуватим у тому, що він за обставин встановлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку, будучи в стані алкогольного сп`яніння, відчинивши двері квартири за місцем свого мешкання, вийшов на сходовий майданчик, діючи умисно, тримаючи в правій руці заздалегідь заготовлений ніж, ударив цим ножем у живіт іншу особу, від чого вона впала на підлогу, а засуджений, продовжуючи реалізацію свого злочинного умислу, тричі вдарив її кухонним ножем у тулуб, у результаті таких дій потерпілому було заподіяно тілесні ушкодження, від яких настала його смерть.

Призначаючи покарання, місцевий суд урахував як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК). Обґрунтовуючи свій висновок, місцевий суд послався на показання потерпілої, яка, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань, чітко зазначила, що коли засуджений відкрив двері квартири, то він був з явними ознаками алкогольного сп`яніння.

У касаційній скарзі засуджений вказував на безпідставність посилання судів на обставину, що обтяжує його покарання, – вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння, оскільки, на його думку, ця обставина не підтверджується матеріалами кримінального провадження.

Колегія суддів Верховного Суду залишаючи рішення без змін, посилаючись на ст. 84, п. 4 ч. 1 ст. 91, ст. 92, п. 5 ч. 1 ст. 368 КПК зазначила, що  норми кримінального процесуального законодавства не передбачають необхідності доведення факту перебування особи у стані алкогольного сп’яніння якимось певним видом доказів. Зазначені обставини підлягають доказуванню і оцінці, виходячи з положень ст.ст. 84, 92, 94 КПК.

Тому доводи засудженого про те, що факт перебування його у стані алкогольного сп’яніння повинен підтверджуватися виключно на підставі висновків відповідного експерта або іншими документами, які матеріали кримінального провадження не містять, не ґрунтуються на положеннях процесуального закону.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Страхувальник має відшкодувати шкоду лише в частині, яку не покриває страховка

Обов’язок з відшкодування шкоди, завданої особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, виникає лише у тому випадку, коли у страховика відсутні підстави для здійснення страхового відшкодування чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. 

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 489/2170/17 задовольнив касаційну скаргу засудженого на рішення судів, якими було неправильно вирішено цивільний позов потерпілого.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом  , особу засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

Стягнуто з засудженого на користь потерпілого 154 175 грн і 10 000 грн у рахунок відшкодування шкоди життю і здоров`ю та моральної шкоди відповідно.

Стягнуто з ПрАТ «Європейський страховий союз» на користь потерпілого страхове відшкодування шкоди життю і здоров`ю в розмірі 98 000 грн.

У касаційній скарзі засуджений посилався на неправильне вирішення місцевим судом цивільного позову потерпілого, на користь якого було стягнуто 154 175 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди із засудженого, а з ПрАТ – 98 000 грн, тоді як страхова сума виплати в полісі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за заподіяну життю і здоров’ю шкоду становить 200 000 грн, що обумовлює стягнення з нього як винуватця ДТП меншої суми відшкодування.

Колегія суддів Верховного Суду з’ясувала, що внаслідок вчинення особою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, потерпілому було заподіяно матеріальної шкоди. З метою відшкодування цієї шкоди потерпілий звернувся до засудженого та ПрАТ із цивільним позовом у межах кримінального провадження.

Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент вчинення злочину відповідальність засудженого було застраховано на підставі договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ним як власником транспортного засобу та ПрАТ.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 р. у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов’язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик заподіювача шкоди.

Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов’язаним суб’єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість заподіювача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 р. № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов’язання припиняється його належним виконанням страховиком заподіювача шкоди замість останнього.

Згідно зі ст. 1194 ЦК, а також з урахуванням ст. 22 Закону України № 1961-IV, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо згідно з цим договором або Законом України № 1961-IV у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у ст. 37) чи якщо розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежено різницею між фактичним розміром завданої шкоди та сумою страхового відшкодування.

Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

Указане апеляційний суд залишив без уваги, не виправив цих помилок місцевого суду та необґрунтовано погодився з визначеним районним судом порядком відшкодування потерпілому заподіяної злочином матеріальної шкоди.

Отже, Верховний Суд скасував його рішення в частині вирішення цивільного позову потерпілого і призначив новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.