Connect with us

Судова практика

Окрема ухвала не потребує додаткових інструментів примусу до виконання

Окремою ухвалою суду встановлюються строки та порядок її виконання, законодавчо закріплено її обов’язковість до виконання та відповідальність за невиконання чи неналежне виконання, а тому окрема ухвала не потребує додаткових інструментів примусу до виконання, а зобов’язання до виконання такої ухвали не може бути самостійним предметом позову.

19 лютого 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 560/4030/18 за позовом Аграрного товариства з обмеженою відповідальністю «Велес» до голови Хмельницької обласної державної адміністрації про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

АТОВ «Велес» просило визнати протиправною бездіяльність Голови Хмельницької ОДА в частині невиконання вимог окремої ухвали Рівненського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 р. у справі № 924/1045/17, а саме – невжиття відповідних організаційно-правових заходів щодо реалізації приписів ч. 3 ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», зобов`язати відповідача виконати вимоги вказаної окремої ухвали шляхом вжиття відповідних організаційно-правових заходів та скасувати незаконне розпорядження голови Славутської райдержадміністрації.

Позов обґрунтовано тим, що через згадане незаконнерозпорядження  позивач був позбавлений можливості реалізувати своє право на отримання земельної ділянки в користування для розробки родовища корисної копалини, оскільки не міг отримати від ДП «Івано-Франківський ліспромкомбінат» нотаріальної згоди на вилучення у останнього частини земельної ділянки, яка, на думку позивача, була передана в постійне користування державному підприємству незаконно. Такі обставини вбачаються і зі змісту не виконаної окремої ухвали Рівненського апеляційного господарського суду.

Ухвалою окружного адміністративного суду, залишеною без змін  апеляційним адміністративним судом, у відкритті провадження відмовлено з посиланням на те, що предметом спірних правовідносин є невиконання окремої ухвали суду, постановленої у порядку господарського судочинства. Судами зазначено, що вирішення питань виконання окремої ухвали покладено на суд, який її постановив. Оскаржувана бездіяльність відповідача щодо невиконання вимог такої окремої ухвали не є бездіяльністю суб`єкта владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки виконання вимог окремої ухвали не є виконанням владних управлінських функцій відповідача. При цьому нормами КАС не передбачено можливості оскарження дій особи щодо невиконання окремої ухвали.

Суди дійшли висновку, що цей спір може бути розглянутий у порядку господарського судочинства.

У касаційній скарзі АТОВ «Велес» просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скаржник зазначав, зокрема, що спір у цій справі має публічно-правовий характер, оскільки його предметом є невиконання відповідачем своїх владних управлінських функцій, визначених ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», зокрема, щодо його обов`язку скасувати розпорядження, яке суперечить вимогам законодавства.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до ст. 246 ГПК України за своєю суттю окрема ухвала є формою реагування суду на виявлені порушення вимог законодавства та інструментом для їх усунення шляхом надання відповідних вказівок особі / особам, до компетенції та/або обов’язку яких відноситься усунення виявлених порушень.

Згідно зі ст. 185-6 КУпАП залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених в ній порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду – тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до п’ятдесяти н.м.д.г. Отже, законодавчо презюмується як обов’язковість виконання вимог окремої ухвали, так і відповідальність у разі її невиконання.

Аналіз положень КАС України вказує, що закон не передбачає можливості звернення з позовом у порядку адміністративного судочинства із вимогою про зобов’язання суб’єкта владних повноважень виконати приписи окремої ухвали суду.

Захист прав позивача в інший спосіб, як зазначено у ч. 2 ст. 5 КАС України, не може бути реалізований з огляду на те, що у спірних правовідносинах орган державної влади не реалізовує владні управлінські функції щодо позивача, між сторонами у справі не виникли відносини влади і підпорядкування, адже суб’єкт владних повноважень діє або допускає бездіяльність щодо виконання вимог судового рішення, а не у правовідносинах із позивачем.

Так само і норми ГПК України не передбачають можливості звернення до суду в порядку господарського судочинства із позовом про зобов’язання виконати вимоги окремої ухвали суду. Оскільки, як уже було зазначено, самою окремою ухвалою суду встановлено строки та порядок її виконання, законодавчо встановлена її обов’язковість до виконання та відповідальність за невиконання чи неналежне виконання, то така ухвала не потребує додаткових інструментів примусу до виконання, а зобов’язання до виконання такої ухвали не може бути самостійним предметом позову.

Отже, Велика Палата ВС касаційну скаргу задовольнила тільки в тій частині, що змінила рішення судів у мотивувальній частині, виключивши із них роз`яснення про розгляд цього спору в порядку господарського судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Суд помилково передав речовий доказ обвинуваченому, щодо якого провадження закрито за нереабілітуючими підставами

У разі закриття кримінального провадження питання, пов’язані із вирішенням спору про належність речового доказу, зокрема про встановлення фактичного володіння майном, можуть бути вирішені лише у порядку цивільного судочинства.

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 343/1480/17 задовольнив касаційну скаргу потерпілого на ухвалу апеляційного суду, який неправильно вирішив долю речового доказу.

Особу обвинувачували у самовільному, всупереч установленому законом порядку, привласненні чужого майна, що заподіяло значної шкоди інтересам власника. Обвинувачений, будучи впевненим, що йому не виплачено коштів за цивільно-правовими угодами, у рахунок відшкодування заборгованості з виплати коштів забрав автомобіль, який інша особа придбала у потерпілого та відкрито зберігав його у себе на подвір’ї.

Потерпілий, який є законним власником вказаного автомобіля, звернувся до суду з письмовою заявою про відмову від обвинувачення за ст. 356 КК, в якій просив закрити кримінальне провадження.

Ухвалою районного суду кримінальне провадження щодо обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 356 КК, закрито у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК.

Апеляційний суд  за скаргою обвинуваченого ухвалу місцевого суду змінив у частині вирішення питання про долю речових доказів, скасував арешт автомобіля  та постановив повернути його обвинуваченому.

У касаційній скарзі потерпілий, порушуючи питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції, вказував на те, що апеляційний суд безпідставно вказав про закриття кримінального провадження щодо особи на реабілітуючих підставах, внаслідок чого прийняв помилкове рішення про повернення належного йому автомобіля останньому.

Колегія суддів Верховного Суду, скасовуючи оскаржуване рішення апеляційного суду зазначила, що ухвалою місцевого суду про арешт майна задоволено клопотання слідчого та з метою збереження речових доказів накладено арешт на автомобіль, що належить на праві приватної власності потерпілому та перебуває у фактичному володінні обвинуваченого, і передано цей автомобіль на відповідальне зберігання останньому без права розпорядження, передачі та відчуження.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою особи на ухвалу місцевого суду, в якій скаржник зазначав, що не вчиняв злочину, передбаченого ст. 356 КК, та просив повернути йому автомобіль, за наявності спору про належність речового доказу усупереч вимогам ст. 100 КПК, вирішив питання, що регулюється ЦК, зокрема – про встановлення фактичного володіння майном, що могло бути вирішено лише в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Кримінальний процесуальний закон не вимагає доведення факту алкогольного сп’яніння якимсь певним видом доказів

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 643/20474/15-к залишив без задоволення касаційну скаргу засудженого, обґрунтовану тим, що факт перебування його у стані алкогольного сп’яніння повинен підтверджуватися виключно на підставі висновків відповідного експерта або іншими документами, які містяться у матеріалах кримінального провадження.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років.

Особу визнано винуватим у тому, що він за обставин встановлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку, будучи в стані алкогольного сп`яніння, відчинивши двері квартири за місцем свого мешкання, вийшов на сходовий майданчик, діючи умисно, тримаючи в правій руці заздалегідь заготовлений ніж, ударив цим ножем у живіт іншу особу, від чого вона впала на підлогу, а засуджений, продовжуючи реалізацію свого злочинного умислу, тричі вдарив її кухонним ножем у тулуб, у результаті таких дій потерпілому було заподіяно тілесні ушкодження, від яких настала його смерть.

Призначаючи покарання, місцевий суд урахував як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК). Обґрунтовуючи свій висновок, місцевий суд послався на показання потерпілої, яка, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань, чітко зазначила, що коли засуджений відкрив двері квартири, то він був з явними ознаками алкогольного сп`яніння.

У касаційній скарзі засуджений вказував на безпідставність посилання судів на обставину, що обтяжує його покарання, – вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння, оскільки, на його думку, ця обставина не підтверджується матеріалами кримінального провадження.

Колегія суддів Верховного Суду залишаючи рішення без змін, посилаючись на ст. 84, п. 4 ч. 1 ст. 91, ст. 92, п. 5 ч. 1 ст. 368 КПК зазначила, що  норми кримінального процесуального законодавства не передбачають необхідності доведення факту перебування особи у стані алкогольного сп’яніння якимось певним видом доказів. Зазначені обставини підлягають доказуванню і оцінці, виходячи з положень ст.ст. 84, 92, 94 КПК.

Тому доводи засудженого про те, що факт перебування його у стані алкогольного сп’яніння повинен підтверджуватися виключно на підставі висновків відповідного експерта або іншими документами, які матеріали кримінального провадження не містять, не ґрунтуються на положеннях процесуального закону.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Страхувальник має відшкодувати шкоду лише в частині, яку не покриває страховка

Обов’язок з відшкодування шкоди, завданої особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, виникає лише у тому випадку, коли у страховика відсутні підстави для здійснення страхового відшкодування чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. 

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 489/2170/17 задовольнив касаційну скаргу засудженого на рішення судів, якими було неправильно вирішено цивільний позов потерпілого.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом  , особу засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

Стягнуто з засудженого на користь потерпілого 154 175 грн і 10 000 грн у рахунок відшкодування шкоди життю і здоров`ю та моральної шкоди відповідно.

Стягнуто з ПрАТ «Європейський страховий союз» на користь потерпілого страхове відшкодування шкоди життю і здоров`ю в розмірі 98 000 грн.

У касаційній скарзі засуджений посилався на неправильне вирішення місцевим судом цивільного позову потерпілого, на користь якого було стягнуто 154 175 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди із засудженого, а з ПрАТ – 98 000 грн, тоді як страхова сума виплати в полісі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за заподіяну життю і здоров’ю шкоду становить 200 000 грн, що обумовлює стягнення з нього як винуватця ДТП меншої суми відшкодування.

Колегія суддів Верховного Суду з’ясувала, що внаслідок вчинення особою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, потерпілому було заподіяно матеріальної шкоди. З метою відшкодування цієї шкоди потерпілий звернувся до засудженого та ПрАТ із цивільним позовом у межах кримінального провадження.

Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент вчинення злочину відповідальність засудженого було застраховано на підставі договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ним як власником транспортного засобу та ПрАТ.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 р. у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов’язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик заподіювача шкоди.

Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов’язаним суб’єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість заподіювача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 р. № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов’язання припиняється його належним виконанням страховиком заподіювача шкоди замість останнього.

Згідно зі ст. 1194 ЦК, а також з урахуванням ст. 22 Закону України № 1961-IV, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо згідно з цим договором або Законом України № 1961-IV у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у ст. 37) чи якщо розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежено різницею між фактичним розміром завданої шкоди та сумою страхового відшкодування.

Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

Указане апеляційний суд залишив без уваги, не виправив цих помилок місцевого суду та необґрунтовано погодився з визначеним районним судом порядком відшкодування потерпілому заподіяної злочином матеріальної шкоди.

Отже, Верховний Суд скасував його рішення в частині вирішення цивільного позову потерпілого і призначив новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.