Connect with us

Судова практика

Ухвала суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви про відвід судді не підлягає оскарженню окремо від рішення суду

11 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 2-5151/09 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, який в першій інстанції пропустив строк на подання заяви про відвід судді, а в апеляційній інстанції оскаржував ухвалу про залишення заяви без розгляду.

Особа звернулась до суду з позовом до Державного підприємства про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Справа розглядалася судами неодноразово. При новому розгляді справи позивач подав до суду першої інстанції заяву про відвід судді через наявний конфлікт інтересів під час розгляду цієї справи.

Ухвалою районного суду заяву залишено без розгляду з тих мотивів, що заявником пропущено процесуальний строк, визначений ч. 3 ст. 39 ЦПК України, на подання заяви про відвід судді, а заяви про поновлення указаного строку позивачем не подано.

Ухвалою апеляційного суду провадження за скаргою на ухвалу районного суду закрито, оскільки ухвала суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви про відвід не підлягає оскарженню окремо від рішення суду та заперечення на вказану ухвалу включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що в апеляційному порядку ним оскаржувалась ухвала суду першої інстанції, яка входить до переліку ухвал, які підлягають оскарженню окремо від рішення суду, передбаченого ч. 1 ст. 353 ЦПК України, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно закрив апеляційне провадження.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що в переліку ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду відповідно до ч. 1 ст. 353 ЦПК України, немає такої ухвали, як ухвала про залишення без розгляду заяви про відвід судді у справі.

Отже, зазначена ухвала суду першої інстанції не може бути оскаржена в апеляційному порядку до ухвалення рішення суду по суті спору й окремо від цього рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Для розгляду справ про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель існує спеціальний порядок

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 757/35571/18-ц дійшов висновку, що наслідком подання заяви держателем втраченого векселя є не лише залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель, а й встановлення судом строку для пред’явлення позову заявником в загальному порядку до держателя векселя про їх витребування.

Сільськогосподарський виробничий кооператив звернувся до суду із заявою про визнання втрачених векселів недійсними та відновлення прав на втрачені векселі.

Заяву обґрунтував тим, що між ним та ДП було укладено договір поставки молока.

На виконання умов договору та на підставі додаткової угоди, згідно з акта прийому-передачі векселя (векселів) векселедавець (ДП) передав у власність векселеотримувача (СВК), який прийняв як оплату, прості векселі номіналом 1 000 000 грн в кількості 12 штук на загальну суму 12 000 000 грн. ‘

Коли позивач направив до компанії вимогу щодо повернення векселів, векселі не було повернено.

Залишаючи заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з наявності спору про право (ч. 6 ст. 294 ЦПК України). Апеляційний суд  ухвалу районного суду скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі на цю ухвалу відповідач зазначив, що апеляційний суд не звернув уваги на наявність спору про право щодо векселів, який може бути розглянуто та вирішено виключно за правилами позовного провадження. Судом апеляційної інстанції було порушено положення ст. 320 ЦПК України та неправильно застосовано приписи ст.ст. 3, 11 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». СВК не є і не може бути заявником у розумінні ч. 1 ст. 320 ЦПК України, оскільки не є особою, яка втратила цінний папір на пред`явника або вексель. Апеляційний суд неправильно розтлумачив приписи ст.ст. 323, 324, 325 ЦПК України, внаслідок чого прийшов до хибного висновку про виключне право векселедержателя на подання заяви про залишення заяви без розгляду, що призвело до неправильного вирішення спору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

На підставі ч. 6 ст. 294 ЦПК, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Згідно з гл. 7 розд. IV ЦПК України суди розглядають справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі в окремому провадженні (ст.ст. 320328 Кодексу).

За змістом ч. 1 ст. 320 ЦПК України особа, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.

Згідно зі ст. 324 ЦПК України держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя повинен у встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред’явника або векселем заяву про те, що він є його держателем.

В такому разі суд постановляє ухвалу про залишення заяви  без розгляду та встановлює строк для пред’явлення заявником позову в загальному порядку до держателя цього цінного папера на пред’явника або векселя про їх витребування (ч.ч. 13 ст. 325 ЦПК).

Тлумачення вказаних норм права дає підстави для висновку, що цивільним процесуальним законодавством передбачено спеціальний порядок розгляду справ за заявами про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель. Ухвала про залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель постановляється, якщо особа, яка є держателем втраченого векселя, подасть заяву про це до суду.

З огляду на зазначене Верховний Суд визнав обґрунтованим рішення суду апеляційної інстанції про скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Кошти, набуті на підставі скасованого пізніше рішення суду про стягнення заробітної плати, не підлягають поверненню як безпідставно набуте майно

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 711/3248/18 задовольнив касаційну скаргу працівника на рішення судів про стягнення з нього виплаченої за рішенням суду середньої заробітної плати.

Державний технологічний університет звернувся до працівника про повернення безпідставно набутих грошових коштів.

Позовна заява мотивована тим, що за рішенням районного суду на користь працівника з ДТУ стягнуто середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Проте апеляційним судом це рішення скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що підставою для набуття працівником права на грошові кошти було рішення районного суду, яке скасовано, тому підстава отримання вказаних коштів відпала.

У касаційній скарзі працівник зазначав, що судами безпідставно застосовано до спірних правовідносин положення ст.ст. 1212, 1213 ЦК України, оскільки норми зазначених статей регулюють зобов`язання з безпідставного набуття або зберігання майна як одного із виду позадоговірних зобов`язань.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, до спірних відносин застосував норми ст. 1212 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не лише за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Разом із тим у ст. 1215 ЦК України передбачено загальне правило, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Згідно з частиною першою зазначеної статті не підлягає поверненню заробітна плата та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Тлумачення ст. 1215 ЦК України свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Вказаний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 р. у справі № 6-91цс14 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 р. у справі № 753/15556/15-ц.

Доказів про набуття працівником грошових коштів у результаті рахункової помилки позивача матеріали справи не містять, на такі обставини сторони не посилаються.

Суди першої та апеляційної інстанцій вказаного не врахували та, задовольняючи позовні вимоги ДТУ, помилково вважали, що наявні передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог ст. 1212 ЦК України.

Незважаючи на те, що апеляційним судом рішення районного суду скасовано і у задоволенні позовних вимог працівника до ДТУ про стягнення середнього заробітку за час виконання рішення суду відмовлено, проте на підставі вимог ст. 1215 ЦК України ці кошти поверненню не підлягають.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Боржник може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис не лише з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 320/7932/16-ц задовольнив касаційну скаргу позивачки, яка оспорювала виконавчий напис нотаріуса, вчинений без врахування наявності спору щодо суми боргу.

Фізична особа звернулась до суду із позовом до банку про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Позовну заяву вмотивовано тим, що між банком і позивачкою було укладено договір про відкриття карткового рахунку та обслуговування платіжної картки з кредитним лімітом у розмірі 20 000,00 грн. Строк дії кредитного ліміту відповідав строку дії картки – один рік.

29 лютого 2016 р. за заявою банку приватний нотаріус вчинив виконавчий напис про стягнення з позивача заборгованості за кредитним договором укладеним між нею та банком, у розмірі 186 690,40 грн. Строк, за який проводилося стягнення, – три роки вісім місяців десять днів.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачка отримала вимогу банку про необхідність погашення боргу, яку не виконала, а нотаріусу для вчинення виконавчого напису були надані документи, що підтверджують безспірність заборгованості.

У касаційній скарзі позивачка зазначала, що на порушення вимог ст. 88 Закону України «Про нотаріат» суди не перевірили належним чином її доводи щодо наявності між сторонами спору з приводу розміру заборгованості та наявності правових підстав для стягнення з неї саме такого розміру заборгованості, як зазначено у виконавчому написі нотаріуса.

Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника – це обов’язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (ст. 88 Закону України «Про нотаріат»).

Однак безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками – наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений пп. 2.3 п. 2 гл. 16 розд. ІІ Порядку, – шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень – письмової вимоги про усунення порушень боржнику. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов’язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.

Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

З огляду на наведене та з урахуванням ст.ст. 15, 16, 18 ЦК України, ст.ст. 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає у тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного.

Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи у частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.

У цій справі позивачка не погоджувалася з розміром процентів за користування кредитом, зазначеним у виконавчому написі нотаріуса як безспірна заборгованість, та зі строком їх нарахування. Крім того, вказувала, що всупереч ст. 87 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.4 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріус вчинив виконавчий напис, хоча з дня виникнення права вимоги минуло більше трьох років, такі доводи позивача щодо неправильного розрахунку розміру процентів за користування кредитом, який був поданий банком нотаріусу для вчинення виконавчого напису, є важливими і такими, що можуть прямо вплинути на результат розгляду справи.

Отже, Верховний Суд повернув справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді