Судова практика
Укладення угоди про визнання винуватості є правом, а не обов’язком прокурора
15 квітня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 465/787/18 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який стверджував про порушення права на захист обвинуваченого, що заявив про здійснення свого захисту самостійно.
Вироком районного суду особу визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та з покладенням обов`язків, передбачених ст. 76 КК.
Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині призначення покарання та постановив новий, яким за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
У касаційній скарзі захисник вказував на те, що розгляд кримінальної справи здійснювався без участі захисника засудженого, якого було залучено лише в суді апеляційної інстанції; ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції не було взято до уваги того факту, що засудженому не було роз’яснено права на укладення угоди про визнання винуватості та порядку її укладання.
Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що як вбачається з матеріалів кримінального провадження і звукозаписів судових засідань, засудженому було вручено пам’ятку про права та обов’язки, ознайомившись з якими останній будь-яких клопотань щодо призначення йому захисника в суді першої інстанції не заявляв. Крім того, під час судового засідання після роз’яснення судом ст. 63 Конституції України засуджений заявив про здійснення свого захисту самостійно.
У процесі розгляду справи судом апеляційної інстанції засуджений самостійно залучив захисника. При цьому слід зазначити, що мати захисника та отримувати його допомогу є правом підозрюваного, обвинуваченого, і останній був належним чином поінформований про таке право та йому була надана можливість ним скористатися. Отже, не бажаючи скористатися послугами захисника в суді першої інстанції, він міг передбачати наслідки своїх дій. У цьому випадку немає підстав вважати, що за відсутності захисника засуджений був позбавлений справедливого судового розгляду і що це створило перешкоди для реалізації наданих йому прав.
Водночас Верховний Суд зауважив, що ефективність захисту не є тотожною досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого ефекту, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей з використанням власних процесуальних прав або кваліфікованої юридичної допомоги, яка у визначених законом випадках є обов’язковою, захищатися від обвинувачення у встановлений законом спосіб.
Під час розгляду цього кримінального провадження суд здійснив усі передбачені законом заходи для надання обвинуваченому можливості на власний розсуд розпорядитися своїми процесуальними правами, зокрема, правом на захист. Виходячи з наведеного, право засудженого на захист усупереч доводам сторони захисту не було порушене.
Так само безпідставними є і твердження захисника про нероз’яснення засудженому права на укладання угоди про визнання винуватості та порядку її укладання.
На підставі аналізу норм ч. 2 ст. 469 КПК Верховний Суд дійшов висновку, що у прокурора є право, а не обов’язок ініціювати укладання угоди про визнання винуватості. При цьому необхідно вказати, що ст. 470 КПК закріплює обов’язок прокурора враховувати під час укладення угоди про визнання винуватості обставини, за наявності яких може бути укладено цю угоду.
Підготував Леонід Лазебний
