Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Укрнафта проти АМКУ Проблема належності доказів в антимонопольному провадженні

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

У розслідуваній Антимонопольним комітетом України справі про так звану «паливну змову» стався цікавий поворот: 10 травня Окружний адміністративний суд Києва ухвалив рішення, яке зобов’язало цей орган утриматися від використання матеріалів, отриманих від Національного антикорупційного бюро України, які останнє, в свою чергу, отримало від Державної фіскальної служби в ході проведення досудового розслідування. Якщо даний вердикт буде залишено без змін у суді апеляційної інстанції, це суттєво вплине на існуючу практику збирання доказів у рамках антимонопольних проваджень.

Досудове розслідування починала ДФС, а продовжує його НАБУ

Розповідь про цю історію варто почати з того, що у 2015—2016 роках Управлінням фінансових розслідувань Міжрегіонального головного управління ДФС було відкрито два кримінальних провадження, які стосувалися Публічного акціонерного товариства «Укрнафта». Як відомо, її контрольний пакет (50 відсотків плюс одна акція) належить державі в особі НАК «Нафтогаз України», а 42% — різним підставним і непідставним особам, які фактично перебувають під контролем групи «Приват». У даному конкретному випадку таке співробітництво держави й приватного бізнесу унікальне тим, що формально «Укрнафта» перебуває під контролем держави, але фактично її керівний менеджмент ухвалює рішення, які на користь лише приватному бізнесу. Так було при всіх урядах України і при всіх керівниках Нафтогазу, й нинішній його голова правління Андрій Коболєв теж не виняток.

Перше з кримінальних проваджень було пов’язане з різноманітними схемами ухилення від сплати податків, які практикували менеджери «Укрнафти». Друге мало більш цікавий сюжет і стосувалося схем розтрати грошових коштів цього товариства на суму близько 12 мільярдів гривень. На думку слідчих, посадові особи «Укрнафти» постачали нафтопродукти різним фіктивним фірмам, або перераховували їм гроші в порядку передоплати за товари й послуги, наперед, при цьому, знаючи, що ні грошей за поставлені нафтопродукти, ні товарів і послуг взамін за перераховані гроші «Укрнафта» від них не отримає.

Згодом матеріали обох проваджень були передані для подальшого розслідування із ДФС до новоствореного НАБУ. Незважаючи на тривалий час проведення слідчих дій, а також явну очевидність вини зловмисників, до кримінальної відповідальності досі ніхто притягнутий не був, не говорячи вже про те, щоб комусь було ухвалено обвинувальний вирок. Зате було проведено велику кількість обшуків, у ході яких вилучено чималу кількість документів. Деякими з них і вирішив скористатися Антимонопольний комітет України, який ще у вересні 2016 року розпочав розгляд справи про захист економічної конкуренції, в рамках якої 174 суб’єкти господарювання підозрювалися у вчиненні узгоджених антиконкурентних дій при встановленні цін на світлі нафтопродукти в мережі 1 625 автозаправних станцій.

У числі фігурантів даної справи була й «Укрнафта». За попередніми підрахунками, в разі негативного для себе висновку остання могла отримати стягнення у вигляді штрафу в сумі близько 2,69 млрд гривень. Тож не дивно, що її юристи старанно вишукували будь-які промахи й помилки, аби потім у судовому порядку визнати неналежними зібрані АМКУ докази. Одним із таких вразливих місць і виявилися матеріали, одержані від НАБУ.

Детективи НАБУ порушили вимоги КПК

Отже, 20 червня 2017 року АМКУ звернувся до НАБУ з проханням надати копії деяких документів, що були в розпорядженні останнього й через два місяці їх отримав. Серед них були матеріали, вилучені в ході обшуків офісів структурних підрозділів «Укрнафти», з яких здійснювалося керівництво мережею АЗС, зокрема електронна переписка з різними суб’єктами господарювання, які теж займалися роздрібною торгівлею світлими нафтопродуктами. На підставі аналізу отриманої інформації АМКУ зробив висновок про існування розташованого в Дніпрі такого собі координаційного центру, через який різні мережі АЗС, робили вигляд що, нібито, конкурують одна з одною, а насправді узгоджено піднімали ціни на бензин і солярку. Виходячи з цього АМКУ в своєму поданні від 13 липня 2018 року запропонував визнати дії «Укрнафти», а також інших фігурантів справи, такими, що призвели до дотримання спільного підходу в ціноутворенні та спільних умов реалізації товару. А це, мовляв, є порушенням у вигляді антиконкурентних узгоджених дій щодо встановлення цін на світлі нафтопродукти, що тягне накладення штрафу.

Відповідно до вимог статті 40 Закону України «Про захист економічної конкуренції» АМКУ зобов’язаний надати всім учасникам своєї справи, які виступають у ролі відповідачів, можливість ознайомитися з її матеріалами. «Укрнафта», в числі інших, такою можливістю скористалася, а після ознайомлення її юристи подали до суду позов про визнання протиправними дії АМКУ щодо одержання, використання й поширення одержаних від НАБУ матеріалів. У другому пункті позовних вимог містилося прохання зобов’язати відповідача знищити ці матеріали. На думку позивача, Антимонопольний комітет незаконно отримав від детективів бюро вибіркову інформацію, що становить таємницю розслідування.

Розглядаючи дану справу, суддя Анна Кузьменко доволі прискіпливо дослідила правові підстави одержання працівниками АМКУ подібних матеріалів. Так, статтею 45 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначено, що для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Націо нальної поліції, органи доходів і зборів та інші правоохоронні органи зобов’язані надавати в межах наданих їм прав допомогу Антимонопольному комітету України. Але ось питання: чи охоплюють межі цих прав надання матеріалів кримінального провадження?

Відповідь на нього суддя знайшла у Кримінальному процесуальному кодексі України, з якого витікає, що право на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження мають виключно сторони такого кримінального провадження та представник органу пробації. Крім того, в статті 222 КПК написано, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого, прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

Аналізуючи дану норму, суддя вирішила, що Кримінальний процесуальний кодекс України не дає органам досудового розслідування, зокрема слідчим (детективам), права ознайомлювати з матеріалами кримінального провадження й надавати копії цих матеріалів тим особам, які не є сторонами даного кримінального провадження. Попри це детектив НАБУ дозвіл на отримання матеріалів дав, а запитувач в особі АМКУ ці матеріали отримав, хоча в тих кримінальних провадженнях він не є ні стороною захисту, ні стороною обвинувачення. Відтак, на думку судді, матеріали було отримано з порушенням норм КПК, оскільки передбачений цим кодексом механізми примусового доступу до інформації чи документів не повинні використовуватися для інших цілей, ніж кримінальне провадження.

АМКУ незаконно оприлюднив приватне листування

Утім, якби антимонопольні клерки, незаконно отримавши інформацію слідчо-оперативного характеру, тихенько тримали би її в своїх шафах, це би ще було півбіди. Але вони її поширили, як сказано в тексті суду, серед необмеженого кола осіб. А в одержаних від НАБУ матеріалах, між іншим, містилася оперативна інформація з бази даних Державної фіскальної служби України, персональні дані широкого кола фізичних осіб, включаючи дані про їх телефони, посади, дохід, адреси з електронними поштовими скриньками, а ще листування фізичних осіб, зокрема й особисте, що здійснювалось електронною поштою. До цього переліку слід додати документи первісного обліку господарських операцій суб’єктів господарювання, що містять комерційну та банківську таємниця. Аби підкреслити гріховність скоєного працівниками АМКУ діяння, суддя зазначила, що в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчити про надання особами, персональні дані яких було використано й поширено, відповідної на це згоди.

На додаток до викладеного пані Кузьменко згадала статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами при розгляді справ. Відповідно до згаданої норми, діяльність професійного або ділового характеру підпадає під поняття «приватне життя», а, відповідно, до висновків, наведених суддею Кузьменко рішень ЄСПЛ, утримання й розголошення інформації, яка стосується приватного життя, становить втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

Таким чином суд погодився з тим, що АМКУ незаконно одержав і розпорядився слідчо-оперативним матеріалами НАБУ, але при цьому не погодився з вимогою позивача зобов’язати його знищити ці матеріали. Це, мовляв, виглядатиме як спонукання відповідача вчинити дії, тобто тиском на нього. А це вже заборонено Законами України «Про Антимонопольний комітет України» та «Про захист економічної конкуренції». Більш естетично буде зобов’язати АМКУ утриматися від використання та поширення матеріалів, тож саме таке формулювання було викладене в резолютивній частині рішення суду від 10 травня.

У підсумку ж варто зазначити, що антимонопольна справа про антиконкурентну змову з боку власників АЗС, в рамках якої АМКУ отримав матеріали НАБУ, досі не вирішена, оскільки її рух було зупинено ухвалою ОАС Києва від 8 листопада 2018 р. Ми вже згадували про те, що 13 липня того ж року Антимонопольний комітет написав подання, з яким запропонував ознайомитися всім фігурантам. За виконанням даної процедури мали би слідувати розгляд і прий няття рішення про накладення на них штрафу. Але один із фігурантів, а саме ТОВ «Болонья Компані», подав до суду позов про визнання протиправним й скасування цього подання.

Свої позовні вимоги воно мотивувало тим, що в процесі дослідження дій суб’єктів господарювання на ринку АМКУ не дослідив необхідних чинників, які впливали на зміну цін — рівня їх котирування та курсів валют, при розрахунку акцизного податку. Одночасно із позовною заявою була подана заява про забезпечення позову у вигляді зупинки подальшого розгляду цієї антимонопольної справи до завершення розгляду позовної заяви ТОВ «Болонья Компані», яка й була задоволена Окружним адміністративним судом Києва.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

КСУ скасував мінімальний вік для виходу на пенсію

Опубліковано

on

Конституційний Суд визнав неконституційним встановлення мінімально необхідного віку для нарахування пенсії за вислугу років.

Четвертого червня КСУ ухвалив рішення за конституційним поданням 45 депутатів Верховної Ради щодо відповідності Конституції окремих положень законів «Про пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну службу», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата України», «Про дипломатичну службу», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про Кабінет Міністрів України», «Про прокуратуру», а також положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою парламенту від 13 жовтня 1995 року.

Своїм рішенням Конституційний Суд визнав неконституційними положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону «Про пенсійне забезпечення».

Нагадаємо, цим положенням було встановлено додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років для працівників льотного і льотно-випробувального складу, і 55 років для працівників освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, а також артистів театрально-концертних та інших видовищних закладів, підприємств і колективів.

Відповідно до Закону, пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. З викладеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов’язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.

Конституційний Суд виходить із того, що встановлена, як додаткова, умова для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років та 55 років — нівелює сутність права на соціальний захист. Крім того, на думку КСУ, підвищення на 5 років пенсійного віку для жінок, збільшення на 5 років загального і спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної законодавством.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Облгази проти НКРЕКП: у справі про «морозні коефіцієнти» суд поставив регулятору «двійку»

Опубліковано

on

Юрій Котнюк, ЮВУ

У минулому місяці Окружний адміністративний суд Києва ухвалив аж чотири рішення за однотипними позовами чотирьох газорозподільних підприємств, у яких ті просили скасувати постанови НКРЕКП про заборону приводити об’єми спожитого населенням газу до стандартних умов. Простіше кажучи, застосовувати «морозні коефіцієнти». Якщо ці вердикти будуть залишені без змін у судах наступних інстанцій, регулятор стане всезагальним посміховиськом, оскільки виходить так, що він вимагав у своїх ліцензіатів не виконувати вимоги своїх же власних регуляторних актів, мало того, вимагав у них не виконувати закон.

Витоки цієї практики слід шукати ще в радянській добі

Розповідаючи про цю ситуацію, нам ніяк не обійтися без того, щоб не згадати закони фізики, вірніше один із них, а саме Гей-Люссака, в якому йдеться про те, що об’єм газу при підвищенні температури збільшується, а при зниженні – зменшується десь приблизно на 3,6 відсотка на кожні 10 градусів, якщо міряти за звичною нам шкалою Цельсія. Коли ж природний газ охолодити до мінус ста шістдесяти градусів, він зменшиться у шістсот разів і взагалі перетвориться на скраплений. В нашому кліматі амплітуда коливань між січнем і липнем становить 40–50 градусів, тож можете порахувати, як коливаються об’єми блакитного палива і яке це може мати значення для комерційних розрахунків.

Для запровадження правильного обліку в Радянському Союзі ще в 1963 році така установа як Державний комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР видала регуляторний акт з чудернацькою назвою ГОСТ, з якого випливало, що стандартною умовою для визначення об’єму газу є температура плюс 20°С, тиск 760 міліметрів ртутного стовпчика і нульова вологість.

Протягом кількох десятиліть цей стандарт застосовувався лише в промислово-виробничій сфері, й для широких верств населення ніякого значення не мав. Що ж стосується населення, то воно протягом тривалого часу побутових лічильників газу не знало і за газ платило не залежно від кількості спожитих кубометрів, а залежно від кількості осіб, прописаних у квартирі. Навіть після того як більшість домогосподарств завели собі прилади обліку, побутові споживачі платили за такі об’єми, які показували їхні лічильники.

Варто зазначити, що в Україні кількість днів, коли температура вище двадцяти градусів тепла, набагато менша за кількість днів, коли вона нижча цієї відмітки, тож газорозподільні підприємства (облгази), маючи справу з населенням, несли у зв’язку з цим певні збитки, які заносилися до категорії виробничо-технологічних втрат. Тож показання побутових лічильників у цьому плані використовувалися для того, аби точніше порахувати розміри понесених втрат.

У зв’язку з цим 26 лютого 2004 року наказом Міністерства палива та енергетики України № 116 була затверджена так звана Методика приведення об’єму природного газу до стандартних умов за показами побутових лічильників. В її додатках містилися таблиці коефіцієнтів, які потім прозвали «морозними» – саме на них треба було множити робочий об’єм, тобто показаний лічильником обсяг спожитого газу, аби отримати його стандартний об’єм.

Найбільший коефіцієнт, зрозуміло, встановлювався для січня, найменший – для липня, проте його величина залежала не лише від пори року, а й від місця розташування лічильника: якщо він, скажімо, знаходився надворі, то коефіцієнт був більшим, а якщо всередині квартири, розташованої на верхніх поверхах житлової висотки, то, звісно, менше. Окрім цього, певне значення мали регіональні кліматичні особливості, оскільки зими в Криму зазвичай тепліші, ніж на Чернігівщині чи Сумщині. Що стосується Києва, то мінімальний коефіцієнт становив 0,98, максимальний – 1,10.

Дивна пауза тривала три роки

Отже, наголошуємо: «морозні коефіцієнти» існували давно, але застосовувалися лише до комерційно-промислових споживачів, а от населення про них не знало ні сном, ні духом. Газорозподільні підприємства (облгази) брали паливо з належних Укртрансгазу магістральних газопроводів і через свої місцеві трубопроводи розподіляли побутовим споживачам. Причому облгази отримували його від Укртрансгазу з урахуванням «морозних коефіцієнтів», а люди – без їх урахування.

За підрахунками фахівців, різниця становила від 300 до 500 мільйонів кубометрів на рік, тобто приблизно від 3 до 5 відсотків спожитого населенням газу, але ці втрати компенсувалися облгазам відповідно до згаданої вище методики, а також низки інших регуляторних актів, затверджених Мінпаливенерго, згодом реорганізованого в Міненерговуглепром. Формально все змінилося у 2015 році, коли був прийнятий Закон України «Про ринок природного газу», в якому були не лише підтверджені стандартні умови товарного газу з його двадцятьма градусами тепла, а й визначено, що ці параметри поширюються на всі без виключення категорії споживачів: про це йшлося в пункті 31 статті 1.

Новий порядок був закріплений ще в трьох регуляторних актах, затверджених постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, прийнятими в один і той же день – 30 вересня 2015 р. Першим серед них слід назвати Кодекс газорозподільних систем (постанова № 2494) – там про стандартні умови йдеться ІХ-му розділі 1-й главі, 3-му пункті. Другим назвемо Правила постачання природного газу (постанова № 2496) – в них стандартні умови згадуються в пункті 9. Третім за важливістю йде Типовий договір розподілу природного газу (постанова № 2498) – в його тексті відповідь на наше питання міститься в пунктах 5.3 і 5.6.

Усі перелічені акти набирали чинності з наступного дня після опублікування, тож «морозні коефіцієнти» мали застосовуватися, починаючи з жовтня 2015 року, проте внаслідок якихось невідомих політичних домовленостей пауза затягнулася на три роки. Лише в жовтні 2018-го облгази стали нараховувати населенню ті обсяги спожитого газу, які були помножені на відповідні коефіцієнти. А вже газопостачальні підприємства (газзбути) стали присилати людям платіжні повідомлення, які пропонували заплатити за обсяги спожитого газу, що були трішечки більшими, аніж ті, що показували їхні лічильники.

Йшлося про невеличку надбавку від одного до чотирьох відсотків, але народ сприйняв це так, ніби його пограбували в темному провулку. А органи влади, замість того, щоб узяти на себе важку й невдячну справу пояснити людям, що так воно й повинно бути, пішли іншим шляхом й почали приймати прості та легкі для розуміння неправильні рішення. А Прем’єр-міністр Володимир Гройсман у стінах Верховної Ради дозволив собі вибухнути непарламентською лексикою, яка в перекладі на мову дипломатичних салонів звучить як «Цих монополістів треба належним чином покарати, оскільки їхні дії не подобаються населенню».

Аргументи Нацкомісії виявилися нікудишніми

Попервах НКРЕКП збиралося ухвалити одну постанову, якою б заборонялося всім облгазам застосовувати «морозні коефіцієнти», але чиновники Державної регуляторної служби України пояснили, що тоді це буде регуляторний акт, прийняття якого потребуватиме багатомісячної процедури узгодження й обговорення. Тоді в Нацкомісії придумали хитрий вихід: прийняли аж 42 постанови, кожна з яких забороняла будь-якому з 42 діючих у країні облгазів приводити об’єми використаного побутовими споживачами природного газу до стандартних умов. Це сталося 23 листопада 2018 року.

Далі закрутилося: половина облгазів мовчки підкорилася й припинила нараховувати «морозні коефіцієнти», зате інші продовжували це робити й синхронно подали до Окружного адміністративного суду позови про визнання незаконними й скасування персонально адресованих кожному з них постанов НКРЕКП. Варто зазначити, що табір «заколотників» склали 20 облгазів, що входили до Регіональної газової компанії Дмитра Фірташа. Двоє з них – ПАТ «Івано-Франківськгаз» і ПАТ «Сумигаз» навіть зуміли в порядку забезпечення позову добитися від суду зупинки дії своїх постанов до вирішення справи по суті. Що ж стосується решти, то Нацкомісія наклала на них штрафи за невиконання рішень регулятора в сумі 850 тисяч гривень, які, звичайно ж, ніхто не збирався платити.

І ось 15 травня суддя ОАС Києва Аріна Литвинова ухвалила три рішення, якими задовольнила позови публічних акціонерних товариств «Волиньгаз», «Закарпаттягаз» і «Миколаївгаз». А 22 травня суддя того ж суду Тетяна Шейко задовольнила аналогічний позов ПАТ «Львівгаз».

В ході судового процесу сторона відповідача навела доволі кволу доказову базу. Юристи Нацкомісії навіть вдалися до дешевого трюку, зокрема, послалися на розділ XV Кодексу газорозподільних систем, в якому написано, що розміри коефіцієнтів слід визначати за додатками до згаданої вище методики, затвердженої наказом Мінпаливенерго №116 від 26.02.2003 р. А в цій методиці, мовляв, написано, що її дія не поширюється на випадки використання газу громадянами для власних потреб. Але цей номер не пройшов: судді погодилися з тим, що у згаданій методиці дійсно є такі слова, але при цьому вказали, що в даному випадку Кодекс ГРС посилається не на текст самої методики, а на цифри таблиць, що містяться в її додатках.

В іншому місці представники НКРЕКП вирішили прикинутися сліпими й затялися доводити, що в тій самій методиці ні про які коефіцієнти не йдеться. У зв’язку з цим обидві судді у всіх чотирьох рішеннях не змовляючись написали одну й ту ж фразу: «Посилання відповідача на те, що Методика №116 взагалі не містить величин коефіцієнтів приведення до стандартних умов при здійсненні розрахунків із побутовими споживачами, є недоречними з урахуванням вищенаведеного, а також того, що відповідні коефіцієнти містяться в додатках до Методики №116».

Таким чином, перші чотири рішення вже ухвалені, на підході ще 16, і, як бачите, є вагомі підстави припускати, що вони також будуть позитивними для позивачів. А якщо вони ще й успішно пройдуть через апеляційну та касаційну інстанції, то, думається, що решта облгазів, котрі лишилися лояльними до регулятора, теж не будуть сидіти склавши руки й знайдуть спосіб оскаржити й свої постанови.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Запобіжні заходи на стадії судового розгляду можна оскаржити в апеляції

Опубліковано

on

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Опубліковано рішення Конституційного Суду України № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. у справі № 3-208/2018(2402/18) за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 392 КПК не підлягають окремому оскарженню ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції, до ухвалення вироків. Ця заборона, зокрема, унеможливлює оскарження ухвал слідчих суддів про застосування під час досудового розслідування такого виняткового запобіжного заходу, як тримання особи під вартою.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про продовження строку тримання під вартою можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 3 ч. 1 ст. 309 КПК), а на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 КПК).

Обґрунтовуючи свій висновок, Конституційний Суд нагадав власні попередні рішення, зокрема від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, де послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

КСУ наголосив, щ реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб’єктів має відповідати також вимозі доступності правосуддя, про що зазначено в актах міжнародного права – Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 14), Конвенції (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 1985 року (пункт 4).

Суд виходив із того, що законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя, в тому числі права на свободу, захисту цих прав і свобод від порушень і протиправних посягань, а також від помилкових і неправосудних судових рішень.

Неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду. Неможливість оскарження в апеляційному порядку такої ухвали створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу.

Отже, КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції, та зобов’язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, встановлене ч. 2 ст. 392 КПК, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.