Connect with us

Судова практика

Укрнафта проти АМКУ Проблема належності доказів в антимонопольному провадженні

Юрій Котнюк,
ЮВУ

У розслідуваній Антимонопольним комітетом України справі про так звану «паливну змову» стався цікавий поворот: 10 травня Окружний адміністративний суд Києва ухвалив рішення, яке зобов’язало цей орган утриматися від використання матеріалів, отриманих від Національного антикорупційного бюро України, які останнє, в свою чергу, отримало від Державної фіскальної служби в ході проведення досудового розслідування. Якщо даний вердикт буде залишено без змін у суді апеляційної інстанції, це суттєво вплине на існуючу практику збирання доказів у рамках антимонопольних проваджень.

Досудове розслідування починала ДФС, а продовжує його НАБУ

Розповідь про цю історію варто почати з того, що у 2015—2016 роках Управлінням фінансових розслідувань Міжрегіонального головного управління ДФС було відкрито два кримінальних провадження, які стосувалися Публічного акціонерного товариства «Укрнафта». Як відомо, її контрольний пакет (50 відсотків плюс одна акція) належить державі в особі НАК «Нафтогаз України», а 42% — різним підставним і непідставним особам, які фактично перебувають під контролем групи «Приват». У даному конкретному випадку таке співробітництво держави й приватного бізнесу унікальне тим, що формально «Укрнафта» перебуває під контролем держави, але фактично її керівний менеджмент ухвалює рішення, які на користь лише приватному бізнесу. Так було при всіх урядах України і при всіх керівниках Нафтогазу, й нинішній його голова правління Андрій Коболєв теж не виняток.

Перше з кримінальних проваджень було пов’язане з різноманітними схемами ухилення від сплати податків, які практикували менеджери «Укрнафти». Друге мало більш цікавий сюжет і стосувалося схем розтрати грошових коштів цього товариства на суму близько 12 мільярдів гривень. На думку слідчих, посадові особи «Укрнафти» постачали нафтопродукти різним фіктивним фірмам, або перераховували їм гроші в порядку передоплати за товари й послуги, наперед, при цьому, знаючи, що ні грошей за поставлені нафтопродукти, ні товарів і послуг взамін за перераховані гроші «Укрнафта» від них не отримає.

Згодом матеріали обох проваджень були передані для подальшого розслідування із ДФС до новоствореного НАБУ. Незважаючи на тривалий час проведення слідчих дій, а також явну очевидність вини зловмисників, до кримінальної відповідальності досі ніхто притягнутий не був, не говорячи вже про те, щоб комусь було ухвалено обвинувальний вирок. Зате було проведено велику кількість обшуків, у ході яких вилучено чималу кількість документів. Деякими з них і вирішив скористатися Антимонопольний комітет України, який ще у вересні 2016 року розпочав розгляд справи про захист економічної конкуренції, в рамках якої 174 суб’єкти господарювання підозрювалися у вчиненні узгоджених антиконкурентних дій при встановленні цін на світлі нафтопродукти в мережі 1 625 автозаправних станцій.

У числі фігурантів даної справи була й «Укрнафта». За попередніми підрахунками, в разі негативного для себе висновку остання могла отримати стягнення у вигляді штрафу в сумі близько 2,69 млрд гривень. Тож не дивно, що її юристи старанно вишукували будь-які промахи й помилки, аби потім у судовому порядку визнати неналежними зібрані АМКУ докази. Одним із таких вразливих місць і виявилися матеріали, одержані від НАБУ.

Детективи НАБУ порушили вимоги КПК

Отже, 20 червня 2017 року АМКУ звернувся до НАБУ з проханням надати копії деяких документів, що були в розпорядженні останнього й через два місяці їх отримав. Серед них були матеріали, вилучені в ході обшуків офісів структурних підрозділів «Укрнафти», з яких здійснювалося керівництво мережею АЗС, зокрема електронна переписка з різними суб’єктами господарювання, які теж займалися роздрібною торгівлею світлими нафтопродуктами. На підставі аналізу отриманої інформації АМКУ зробив висновок про існування розташованого в Дніпрі такого собі координаційного центру, через який різні мережі АЗС, робили вигляд що, нібито, конкурують одна з одною, а насправді узгоджено піднімали ціни на бензин і солярку. Виходячи з цього АМКУ в своєму поданні від 13 липня 2018 року запропонував визнати дії «Укрнафти», а також інших фігурантів справи, такими, що призвели до дотримання спільного підходу в ціноутворенні та спільних умов реалізації товару. А це, мовляв, є порушенням у вигляді антиконкурентних узгоджених дій щодо встановлення цін на світлі нафтопродукти, що тягне накладення штрафу.

Відповідно до вимог статті 40 Закону України «Про захист економічної конкуренції» АМКУ зобов’язаний надати всім учасникам своєї справи, які виступають у ролі відповідачів, можливість ознайомитися з її матеріалами. «Укрнафта», в числі інших, такою можливістю скористалася, а після ознайомлення її юристи подали до суду позов про визнання протиправними дії АМКУ щодо одержання, використання й поширення одержаних від НАБУ матеріалів. У другому пункті позовних вимог містилося прохання зобов’язати відповідача знищити ці матеріали. На думку позивача, Антимонопольний комітет незаконно отримав від детективів бюро вибіркову інформацію, що становить таємницю розслідування.

Розглядаючи дану справу, суддя Анна Кузьменко доволі прискіпливо дослідила правові підстави одержання працівниками АМКУ подібних матеріалів. Так, статтею 45 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначено, що для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Націо нальної поліції, органи доходів і зборів та інші правоохоронні органи зобов’язані надавати в межах наданих їм прав допомогу Антимонопольному комітету України. Але ось питання: чи охоплюють межі цих прав надання матеріалів кримінального провадження?

Відповідь на нього суддя знайшла у Кримінальному процесуальному кодексі України, з якого витікає, що право на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження мають виключно сторони такого кримінального провадження та представник органу пробації. Крім того, в статті 222 КПК написано, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого, прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

Аналізуючи дану норму, суддя вирішила, що Кримінальний процесуальний кодекс України не дає органам досудового розслідування, зокрема слідчим (детективам), права ознайомлювати з матеріалами кримінального провадження й надавати копії цих матеріалів тим особам, які не є сторонами даного кримінального провадження. Попри це детектив НАБУ дозвіл на отримання матеріалів дав, а запитувач в особі АМКУ ці матеріали отримав, хоча в тих кримінальних провадженнях він не є ні стороною захисту, ні стороною обвинувачення. Відтак, на думку судді, матеріали було отримано з порушенням норм КПК, оскільки передбачений цим кодексом механізми примусового доступу до інформації чи документів не повинні використовуватися для інших цілей, ніж кримінальне провадження.

АМКУ незаконно оприлюднив приватне листування

Утім, якби антимонопольні клерки, незаконно отримавши інформацію слідчо-оперативного характеру, тихенько тримали би її в своїх шафах, це би ще було півбіди. Але вони її поширили, як сказано в тексті суду, серед необмеженого кола осіб. А в одержаних від НАБУ матеріалах, між іншим, містилася оперативна інформація з бази даних Державної фіскальної служби України, персональні дані широкого кола фізичних осіб, включаючи дані про їх телефони, посади, дохід, адреси з електронними поштовими скриньками, а ще листування фізичних осіб, зокрема й особисте, що здійснювалось електронною поштою. До цього переліку слід додати документи первісного обліку господарських операцій суб’єктів господарювання, що містять комерційну та банківську таємниця. Аби підкреслити гріховність скоєного працівниками АМКУ діяння, суддя зазначила, що в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчити про надання особами, персональні дані яких було використано й поширено, відповідної на це згоди.

На додаток до викладеного пані Кузьменко згадала статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами при розгляді справ. Відповідно до згаданої норми, діяльність професійного або ділового характеру підпадає під поняття «приватне життя», а, відповідно, до висновків, наведених суддею Кузьменко рішень ЄСПЛ, утримання й розголошення інформації, яка стосується приватного життя, становить втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

Таким чином суд погодився з тим, що АМКУ незаконно одержав і розпорядився слідчо-оперативним матеріалами НАБУ, але при цьому не погодився з вимогою позивача зобов’язати його знищити ці матеріали. Це, мовляв, виглядатиме як спонукання відповідача вчинити дії, тобто тиском на нього. А це вже заборонено Законами України «Про Антимонопольний комітет України» та «Про захист економічної конкуренції». Більш естетично буде зобов’язати АМКУ утриматися від використання та поширення матеріалів, тож саме таке формулювання було викладене в резолютивній частині рішення суду від 10 травня.

У підсумку ж варто зазначити, що антимонопольна справа про антиконкурентну змову з боку власників АЗС, в рамках якої АМКУ отримав матеріали НАБУ, досі не вирішена, оскільки її рух було зупинено ухвалою ОАС Києва від 8 листопада 2018 р. Ми вже згадували про те, що 13 липня того ж року Антимонопольний комітет написав подання, з яким запропонував ознайомитися всім фігурантам. За виконанням даної процедури мали би слідувати розгляд і прий няття рішення про накладення на них штрафу. Але один із фігурантів, а саме ТОВ «Болонья Компані», подав до суду позов про визнання протиправним й скасування цього подання.

Свої позовні вимоги воно мотивувало тим, що в процесі дослідження дій суб’єктів господарювання на ринку АМКУ не дослідив необхідних чинників, які впливали на зміну цін — рівня їх котирування та курсів валют, при розрахунку акцизного податку. Одночасно із позовною заявою була подана заява про забезпечення позову у вигляді зупинки подальшого розгляду цієї антимонопольної справи до завершення розгляду позовної заяви ТОВ «Болонья Компані», яка й була задоволена Окружним адміністративним судом Києва.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Бездіяльність виконавця є триваючим правопорушенням, тому початок перебігу строку на її оскарження відкладається автоматично

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/3995/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги начальника управління виконавчої служби, обґрунтованої збігом строку давності на оскарження бездіяльності виконавця.

Громадянин звернувся до суду зі скаргою на неправомірні рішення та бездіяльність начальника управління державної виконавчої служби, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо неприйняття постанови за результатами розгляду його скарги, поданої у виконавчому провадженні; визнати неправомірною відмову відповідача в задоволенні його скарги; зобов`язати відповідача або іншу посадову особу, яка буде виконувати обов`язки начальника управління виконавчої служби, повторно розглянути його скаргу.

Свої вимоги мотивував тим, що на підставі виконавчого листа відкрито виконавче провадження із примусового виконання рішення суду, яким іншу особу зобов`язано вчинити відповідні дії на його користь. Заявник як стягувач у цьому виконавчому провадженні звернувся до начальника управління виконавчої служби зі скаргою на бездіяльність начальника районного відділу служби щодо невиконання вимог Положення про автоматизовану систему виконавчих проваджень, проте йому було відмовлено у задоволенні скарги у зв’язку із пропуском строку на оскарження.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, скаргу задоволено з тих мотивів, що ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені строки оскарження (протягом 10 робочих днів) рішення та дій виконавця, посадової особи органів державної виконавчої служби, тобто наведеною нормою не передбачені строки оскарження бездіяльності виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби. Неправильне застосування цієї норми відповідачем призвело до безпідставної відмови в задоволенні скарги.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення її прав, а стягувач (позивач) строк пропустив.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на те, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов’язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб’єктом обов’язків, передбачених законом. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває і надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, – порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у разі: усунення стану, за якого об’єктивно існує певний обов’язок у суб’єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов’язку відповідним суб’єктом.

Таким чином, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів ДВС є триваючим правопорушенням, у зв’язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.

Позивач, звертаючись із скаргою до начальника управління виконавчої служби, оскаржував бездіяльність начальника районного ВДВС, а тому відмова начальника управління у розгляді скарги з підстав пропуску строку на оскарження є протиправною.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Позов про визнання недійсною вчиненої в Україні відмови від прийняття спадщини, яка знаходиться за кордоном, підсудний судам України

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 203/1501/19 скасував рішення судів, які не врахували, що особистим законом позивача є право України.

Громадянин України звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу і власної сестри про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини.

Позов мотивований тим, що позивач є сином громадянина РФ та братом відповідачки, яка також є громадянкою РФ і постійно мешкає в м. Вороніж.

Після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді будинку, земельної ділянки, а також банківських вкладів. Спадкове майно фактично знаходиться у РФ.

Позивач на прохання сестри склав заяву про відмову від спадщини, яку посвідчила приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу. Зазначену заяву вважав такою, що складена внаслідок помилки.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, відмовлено у відкритті провадження у справі у зв’язку з тим, що спадкове майно фактично знаходиться на території РФ, тому позивач позбавлений права розгляду заявленого ним позову судами України.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції та вказав, що згідно зі ст.ст. 70, 71, 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем в заповіті не обрано право держави, громадянином якої він був.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що він звернувся із позовом до суду України, оскільки відмова від прийняття спадщина була складена і посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, яка здійснювала діяльність в Україні у м. Харкові. Стверджував, що він не заявляв позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, що фактично знаходиться у РФ, тому вимога про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини, яка нотаріально посвідчена в Україні, повинна вирішуватися судами України.

Верховний Суд зазначив, що, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що цей спір виник з приводу спадкового майна, що фактично перебуває на території Російської Федерації, і позовна заява не підлягає розгляду судами України.

Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спір за позовом особи виник з приводу визнання недійсним одностороннього правочину, який вчинено на території України, а отже, позов про визнання недійсним такого правочину підсудний судам України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у разі коли, дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Суди не врахували, що особистим законом позивача є право України, спірний правочин вчинено на території України, він має односторонній характер, а загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину вчиненого в Україні, передбачені ст. 203 ЦК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не передбачено такого способу захисту порушеного права, як надання судом дозволу на вчинення правочину щодо нерухомого майна

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 641/7974/18 змінив мотивувальну частину рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову власника 2/3 частки квартири, який просив дозволити продаж частки.

Власника 2/3 частки квартири звернувся до суду з позовом до співвласника 1/3 квартири, третя особа – Департамент служб у справах дітей міської ради, про надання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, обґрунтувавши позов тим, що відповідач без його згоди зареєстрував у спірній квартирі неповнолітніх дітей, у зв’язку з чим нотаріуси відмовляються посвідчувати договір купівлі-продажу частки квартири.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що чинним законодавством передбачено, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що суди дійшли помилкового висновку, що власник, права якого порушені, може скористатися не будь-яким, а лише конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні правовідносини. Наполягав, що судами попередніх інстанцій не врахована правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 р. у справі № 1612/2343/12, згідно якої згода органу опіки і піклування на продаж житла, у якому зареєстрована дитина, але яке не належить її батькам, не потрібна.

Верховний Суд зазначив, що позивач не є батьком неповнолітніх дітей, які проживають як члени сім`ї власника у спірній квартирі, тому згоди органу опіки і піклування на відчуження належної позивачу частки квартири не вимагається.

Положення Закону Україну «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» також не передбачають заборони на укладання договорів співвласником житлового приміщення, який не є батьком дітей на утриманні якого вони не перебувають.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 ЖК, а саме: подружжя, їх діти і батьки.

Таким чином, неповнолітні мають право лише на проживання у спірній квартирі, а тому їх житлові права відчуженням належної позивачу частки квартири не можуть бути порушені.

Водночас такого способу захисту, як надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без дозволу органу опіки та піклування, чинним законодавством України не передбачено.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що нотаріуси відмовляються, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні особи, а також на те, що неодноразово звертався до відповідних соціальних служб із заявами про надання дозволу органу опіки та піклування на відчуження належної йому частки квартири, однак отримував відмови на вказані звернення.

Проте матеріали справи не містять належних і достовірних доказів про оскарження позивачем відмов у наданні дозволу та посвідченні договору купівлі-продажу частки квартири, а суд не може підміняти державний орган, приймати замість нього рішення, яке відповідало б закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції таких органів, оскільки такі дії виходять за межі його повноважень.

Дійшовши висновку про необґрунтованість позову та відсутність підстав для його задоволення, суди попередніх інстанції неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, відмовивши у задоволені позовних вимог з інших підстав.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.