Судова практика
Умисне вбивство слід відрізняти від заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження за спрямованістю умислу
21 травня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 604/546/16-к залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, погодившись, що засуджений мав умисел саме на заподіяння смерті потерпілій.
Вироком місцевого суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 186, ч. 2 ст. 185, п.п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього належного йому майна.
У касаційній скарзі захисник зазначав, що у засудженого був відсутній умисел на позбавлення життя потерпілого. Аналізуючи наявні у кримінальному провадженні докази вважав, що описані у вироку дії мають бути кваліфіковані за ч. 2 ст. 121 КК.
Верховний Суд зазначив, що доводи касаційної скарги про відсутність умислу на вбивство потерпілої та необхідність кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 121 КК спростовуються встановленими фактичними обставинами, що підтверджені доказами, яким місцевий суд у порядку ст. 94 КПК дав оцінку з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупності цих доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку і прийняв обґрунтоване рішення про доведеність винуватості у вчиненні інкримінованого йому злочину.
Умисне вбивство слід відрізняти від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого. Визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб’єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю.
Питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.
У цій справі судами правильно враховано, що засуджений обрав знаряддям вчинення злочину ніж, а тому була велика ймовірність того, що при його застосуванні можна заподіяти смерть людині. Також він завдав щонайменше шість колючо-ріжучих ударів у ділянку підборіддя та лівої щоки, а також поріз шиї з ушкодженням під’язикової групи м’язів, зв’язок гортані, надгортанного хряща та проникнення у просвіт гортані, у місце розташування життєво важливого органу, з послідуючим пошкодженням, що знаходиться у прямому причинному зв’язку зі смертю потерпілої.
Значення має також те, що засуджений після спричинення ножових поранень потерпілій, не намагався вжити заходів задля збереження життя останньої, адже не надав їй жодної допомоги, не викликав медичну допомогу, а навпаки, витягнувши з автомобіля, додатково завдав удар в праву ділянку обличчя, залишив потерпілу та пішов. Сукупність всіх обставин вчиненого діяння свідчать про спрямованість дій засудженого саме на досягнення бажаного результату – смерті потерпілої.
Таким чином Верховний Суд, погодився, що, урахувавши усі встановлені обставини справи, суди вірно встановили, що засуджений мав умисел саме на заподіяння смерті потерпілій за попередньою змовою групою осіб, вчинене з корисливих мотивів та особливою жорстокістю, а тому його дії за п.п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК кваліфіковано вірно.
Підготував Леонід Лазебний
