Судова практика
Відсутність працівника на роботі у зв’язку з проходженням медичного огляду не є прогулом і не може бути підставою для звільнення
4 грудня 2019 р. Верховний Суд у справі № 699/640/18 задовольнив касаційну скаргу лікарки-терапевта, звільненої за прогул.
У червні 2018 р. лікар-терапевт звернулася до суду з зазначеним позовом до військової частини А 3990, та вказала, що її було звільнено з двох займаних посад (лікаря-терапевта та сімейного лікаря) за прогул без поважних причин згідно п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, вважала звільнення незаконним, оскільки з поважної причини була відсутня на робочому місці – 8, 10, 11 травня 2018 р. – проходила медичний огляд у районному військовому комісаріаті.
Рішенням районного суду позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ про звільнення позивача і поновлено її на роботі. Рішення мотивовано тим, що проходження медичного огляду, що підтверджується належними доказами, є поважною причиною нез’явлення на роботу; про проходження медичного огляду вона повідомляла роботодавця; законодавчо закріплено, що особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов`язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров`я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.
Апеляційним судом рішення районного суду скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що на момент взяття на облік у РВК лікар-терапевт мала реєстрацію місця проживання у Корсунь-Шевченківському районі, однак військовим комісаром Лисянського РВК її було взято на військовий облік у цьому військовому комісаріаті, що є грубим порушенням Правил військового обліку призовників і військовозобов`язаних.
Позивачка надіслала касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що вона неодноразово повідомляла РВК про готовність підписати контракт на проходження військової служби та відповідно до ч. 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», отримавши повістку, вона одразу прибула до РВК та пройшла медичний огляд. Також про причини своєї відсутності повідомила керівництво в телефонному режимі.
Верховний Суд зазначив, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що згідно з цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
У цій справі позивачка проходила медичний огляд на підставі повістки, направленої Лисянським РВК, не порушуючи правил військового обліку, а тому безпідставні посилання суду апеляційної інстанції на те, що на момент взяття на облік у Лисянському РВК вона мала реєстрацію місця проживання у Корсунь-Шевченківському районі, чим порушено Правила військового обліку призовників і військовозобов`язаних. Крім того, дії або бездіяльність військових комісарів Корсунь-Шевченківського РВК та Лисянського РВК щодо взяття чи зняття з військового обліку не були оскаржені та не є предметом розгляду в даній справі.
Також ВС визнав правильними доводи касаційної скарги про те, що військовозобов`язана особа не має повноважень аналізувати та вирішувати чи правомірно РВК направив повістку згідно якою необхідно пройти медичний огляд, враховуючи, що позивачка мала намір проходження військової служби за контрактом.
Суд апеляційної інстанції на вказані обставини уваги не звернув, у зв`язку з чим неправомірно скасував рішення суду першої інстанції та безпідставно відмовив у задоволенні позову.
Згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, Верховний Суд визнав, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наказ про звільнення позивачки є незаконним та підлягає скасуванню, а тому її необхідно поновити на роботі лікарем-терапевтом медичного пункту військової частини А 3990 та по сумісництву лікарем загальної практики – сімейним лікарем медичного пункту військової частини. Також правильним є висновок суд першої інстанції, щодо стягнення з військової частини на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 74 922, 66 грн за період з моменту звільнення по день поновлення на роботі.
Підготував Леонід Лазебний
