Судова практика
Відсутність відомостей про місце перебування особи не є безумовною підставою для визнання її безвісно відсутньою
6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 760/3112/16-ц залишив без задоволення касаційну скаргу дружини, яка не надала доказів відсутності чоловіка за місце його проживання для визнання його безвісно відсутнім.
Дружина звернулася до суду із заявою про визнання чоловіка безвісно відсутнім.
Заява мотивована тим, що він переїхав з м. Києва до м. Донецька і з 2014 р. будь-який зв’язок з ним було втрачено. Вона намагалася встановити місце перебування чоловіка, але пошуки виявилися безрезультатними. З офіційною заявою до органів внутрішніх справ вона не зверталася, оскільки м. Донецьк знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції, що унеможливлює фактичний пошук його на тій території.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що останнім зареєстрованим місцем проживання чоловіка є квартира з відомою адресою. Всупереч вимогам ст.ст. 10, 60 ЦПК України 2004 р. заявниця не надала до суду належних і допустимих доказів відсутності відомостей про місце перебування чоловіка за вказаним місцем його постійного проживання протягом одного року, а факт відсутності спілкування чоловіка із заявницею, дітьми і рідними сам по собі не є доказом того, що він є безвісно відсутнім.
У касаційній скарзі дружина зазначала, що, відмовляючи у задоволенні її заяви, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що останнім місцем проживання чоловіка є квартира, з якої він виїхав у квітні 2014 р. і будь-яких відомостей про місце його перебування немає, що відповідно до ч. 1 ст. 43 ЦК України є підставою для визнання його безвісно відсутнім. Крім того, процесуальним законодавством не передбачено обов`язку заявника доводити факт відсутності відомостей про особу за місцем її останнього проживання.
Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що підставами для визнання фізичної особи безвісно відсутньою є сукупність юридичних фактів, тобто юридичний склад, до якого включаються: відсутність відомостей про перебування фізичної особи у місці її постійного проживання; відсутність відомостей про дійсне перебування особи і неможливість отримати такі відомості; сплив річного строку з дня одержання останніх відомостей про місце перебування фізичної або з дня, визначеного відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦК України; наявність у заявника правової зацікавленості у вирішенні питання про визнання особи безвісно відсутньою.
При визнанні особи безвісно відсутньою застосовується презумпція, що особа є живою, однак встановити її місце знаходження у цей час неможливо, причому вказана презумпція має спростовний характер.
Суд установив, що останнім місцем проживання чоловіка у розумінні ч. 1 ст. 43 ЦК України є квартира з відомою адресою.
З урахуванням вказаного, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні заяви, оскільки підставою для задоволення вимог про визнання особи безвісно відсутньою відповідно до ст. 43 ЦК України є відсутність відомостей про місце її перебування протягом одного року саме у місці її постійного проживання, разом з тим доказів на підтвердження вказаних обставин заявник не надав, крім того, фактична відсутність відомостей про місце перебування чоловіка не є безумовною підставою для визнання його безвісно відсутнім.
Підготував Леонід Лазебний
Рішення в ЄДРСР – http://reyestr.court.gov.ua/Review/89130783
