Connect with us

Судова практика

Військовослужбовець, що перебуває на військовій службі та має вислугу понад 20 років, має право на забезпечення житлом

4 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 636/1514/19 залишив без задоволення касаційну скаргу на рішення судів, якими задоволено позов військовослужбовця про надання  жилого приміщення для постійного проживання.

Військовослужбовець, який мав вислугу понад 20 років, брав безпосередню участь в антитерористичній операції та є учасником бойових дій, звернувся до суду із позовом до квартирно-експлуатаційного відділу про визнання права на виключення квартири з числа службових для забезпечення сім`ї постійним житлом.

Позивач разом зі своєю родиною проживає у житлове приміщенні, наданому 2009 р. житлово-побутовою комісією військової частини як службову житлову площу на підставі ордера. Наказом командира військової частини  було надано згоду, згідно з наказом Міноборони України від 31 липня 2018 р. № 380, на зняття статусу «службове» з житлового приміщення.

Позивач звернувся до квартирно-експлуатаційного відділу (КЕВ) із заявою щодо виключення житлового приміщення з числа службових, однак отримав відмову, обґрунтовану тим, що виключення квартир з числа службових для забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється на підставі клопотання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за встановленим порядком, а оскільки позивач має вислугу проходження військової служби менше 25 років, підстав для розгляду питання виключення житлового приміщення з числа службових немає.

Рішенням міського суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що позивачем дотримано всіх умов, визначених Інструкцією з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 р. № 380, а внаслідок бездіяльності відповідача позивач фактично позбавлений можливості реалізувати свої права на житло.

У касаційній скарзі КЕВ зазначив, що якщо буде подано клопотання про виключення квартири з числа службового житла без дотримання черговості, будуть порушені норми чинного законодавства, зокрема Порядку та Інструкції, до того ж буде порушене переважне право на житло інших військовослужбовців, які знаходяться в першочерговій черзі перед позивачем та проходять військову службу. Чинним законодавством не визначено правових норм, які зобов`язують підприємства, організації, яким належить службовий фонд, змінювати статус квартири у разі наявності у працівника відповідного трудового стажу. Подання клопотання про виключення житла з числа службового не є обов`язком КЕВ, а є правом, яке установа може реалізувати, якщо відпала потреба в його використанні як службового.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що учасникам бойових дій надаються зокрема, такі пільги, як першочергове забезпечення житлом осіб, що потребують поліпшення житлових умов.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення.

Статтею 125 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років, не може бути виселено із службового житла.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, оскільки позивач є військовослужбовцем, перебуває на військовій службі, мав на момент звернення до суду вислугу на військовій службі 20 років 3 місяці 19 діб, брав безпосередню участь в антитерористичній операції, є учасником бойових дій, перебуває на квартирному обліку та першочерговій (УБД (АТО)), а отже, має право на забезпечення житлом, зокрема, право на виключення житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Неподання заяви для переоформлення ліцензії на мовлення є самостійною підставою для позову про її анулювання

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 815/6160/17 залишив без задоволення касаційну скаргу телерадіокомпанії, яка несвоєчасно подала заяву про переоформлення ліцензії.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення звернулася до суду з позовом до ТРК, в якому просила анулювати ліцензію на мовлення відповідача, оскільки, розглядаючи заяву телерадіокомпанії про переоформлення наданої їй у 2007 р. на строк 10 років ліцензії на кабельне мовлення, встановила, що у ліцензіата протягом діяльності відбулася низка змін (власника, прізвища керівника ТРК, оператора телекомунікацій), але він не повідомляв про це у строки, передбачені ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

Рішенням окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено. Апеляційний адміністративний суд рішення скасував та задовольнив позов, з тих мотивів, що відповідна інформація міститься в додатку до ліцензії та становить її умови. Тому телерадіокомпанія була зобов’язана подати заяву про переоформлення ліцензії у зв’язку зі зміною організаційно-правового статусу та умов діяльності.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що анулювання ліцензії є найсуворішою санкцією та можливе не раніше того, як були вжиті санкції у вигляді попереджень або штрафів. Також пояснював, що зазначені зміни в товаристві відбулися у 2008 та 2009 р.р., коли ще не була чинною норма про те, що зміна прямого власника (співвласників) та/або кінцевого бенефіціарного власника (контролера) є підставою для переоформлення ліцензії на мовлення.

Верховний Суд провів порівняльний аналіз правових норм ч. 4 ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» за попередньою редакцією та чинних із 28 липня 2013 р. та дійшов висновку, що суб’єкт інформаційної діяльності має обов’язок подавати інформацію про будь-які зміни в структурі власності. Вибуття або зміна власника свідчить про настання певних організаційних змін у товаристві.

Також Верховний Суд вказав, що як у редакції ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», що була чинною на час змін у відповідача, так і в редакції, чинній на час звернення Нацради до суду з цим позовом та прийняття нею відповідного рішення, передбачено обов’язок ліцензіата звертатися до Нацради із заявою про переоформлення ліцензії на мовлення у 10-денний (за попередньою редакцією) чи 30-денний (за чинною редакцією) строк у разі настання таких змін.

Несвоєчасне подання заяви про переоформлення ліцензії у зв’язку з організаційними змінами статусу та умов діяльності ліцензіата є самостійною підставою для звернення Нацради до суду з позовом про анулювання ліцензії на мовлення (п. «б» ч. 5 ст. 37 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»).

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В разі звільнення поліцейського грошової компенсації за невикористані відпустки попередніх років не передбачено

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 808/2122/18 залишив без задоволення касаційні скарги позивача і відповідача, оскільки питання затримки виплати грошової компенсації поліцейському при звільненні не врегульовано спеціальним законодавством.

Особа звернулась до суду з позовом до ГУ Національної поліції, в якому вимагала визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку і стягнути таку грошову компенсацію, визнати протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку, а також стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, позов задовольнив частково, виходячи з того, що обов’язковою передумовою для виплати поліцейському компенсації за невикористану відпустку є визначена кількість днів невикористаної відпустки в наказі про звільнення, якого позивач не оскаржив. А оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин застосовуються норми Кодексу законів про працю України, відповідно до яких усі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день його звільнення.

Отже, суд визнав протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку та стягнув середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що ні спеціальним законодавством, ні Законом України «Про відпустки» та КЗпП України не передбачено обмежень щодо компенсації за невикористані щорічні відпустки.

Відповідач у касаційній скарзі твердив, що одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення і тому відсутній обов`язок щодо її виплати саме в день звільнення поліцейського зі служби

Залишаючи без задоволення обидві касаційні скарги Верховний Суд зазначив, що пунктом 8 розд. III Порядку, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 квітня 2016 р. № 260, за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення зі служби. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

З огляду на це колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та Порядку № 260, які є спеціальним законодавством та підлягають застосуванню при вирішенні спорів з приводу порядку та умов грошового забезпечення поліцейських і надання їм відпустки, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання в році звільнення, а компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена. Встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

Колегія суддів зауважила, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейського, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що встановлює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Водночас такі питання врегульовано в КЗпП України.

Верховний Суд також роз’яснив, що оскільки порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» і Постановою № 988, у яких зазначено, що така допомога виплачується особам, які «звільняються» зі служби, то допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Акти індивідуальної дії мають містити виклад переконливих і зрозумілих мотивів їх прийняття

5 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 640/467/19 задовольнив касаційну скаргу позивача, який оскаржив акт індивідуальної дії, ухвалений державним органом без належного обґрунтування.

Державна установа звернулась до суду з позовом до Державної аудиторської служби України про визнання протиправним та скасування рішення, а саме – висновку про результати моніторингу закупівлі в частині, де встановлено порушення позивачем п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII  та неправомірного обрання й застосування процедури державної закупівлі дослідницьких послуг з матеріально-технічного забезпечення за переговорною процедурою Prozorro.

Позивач також зазначив, що висновок відповідача не містить конкретних зобов’язань з усунення порушень та вказівок, які саме порушення мають бути усунені.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Апеляційний адміністративний суд скасував рішення та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив, ствердивши, що відповідачем доведено в діях позивача наявність порушення вимог п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону № 922-VIII, оскільки матеріалами справи підтверджено наявність конкуренції, що виключає можливість проведення закупівлі за переговорною процедурою. Суд також зазначив, що оскаржуваний висновок за своїм змістом та формою повністю відповідає вимогам ст. 7-1 Закону України «Про публічні закупівлі».

Задовольняючи касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що зміст спірного висновку, який є індивідуально-правовим актом і породжує права та обов’язки для позивача, має відповідати вимогам ст. 2 КАС України, відповідно до яких обґрунтованість є однією з обов’язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб’єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Системний аналіз установлених обставин справи дав змогу Верховному Суду дійти висновку, що з метою виконання вимоги щодо обґрунтованості спірного висновку відповідачеві не достатньо лише вказати на факт відповідного правопорушення. Відповідач зобов’язаний навести опис порушення (порушень) законодавства у сфері публічних закупівель, виявленого(их) за результатами моніторингу закупівлі (ст. 7-1 Закону України № 922-VIII, розд. III Порядку заповнення форми висновку про результати моніторингу закупівлі, затвердженого наказом Держаудитслужби України від 23 квітня 2018 р. № 86.

У цій справі, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач обмежився лише вказівкою на невідповідність інформації, наведеної в повідомленні про намір укласти договір, процедурі закупівлі. Проте жодних фактичних обставин, на підставі яких відповідач дійшов таких висновків, у його висновку не наведено.

Зазначивши у висновку про необхідність усунути порушення законодавства у сфері публічних закупівель, відповідач не конкретизував, яких саме заходів має вжити позивач, не визначив способу усунення виявлених під час моніторингу порушень, що свідчить про його нечіткість та невизначеність.

Можливість усунення виявлених порушень прямо залежить від чіткого визначення суб’єктом владних повноважень конкретного заходу (варіанта поведінки), яких потрібно вжити уповноваженій особі замовника для усунення порушень.

Спонукання позивача самостійно визначити на підставі невизначених норм, яких саме заходів необхідно ужити для усунення виявлених порушень, може призвести до нового можливого порушення позивачем чинного законодавства.

Водночас, зобов’язальний характер вимоги щодо усунення правопорушення свідчить про встановлення цього порушення та про визначення імперативного обов’язкового способу його усунення, що має бути чітко викладено в акті індивідуальної дії.

Відповідну правову позицію висловлено в постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 р. у справі № 160/9513/18.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.