Connect with us

Судова практика

В якому суді належить оскаржувати дії державного реєстратора?

Дата публікації:

У квітні цього року Касаційний адміністративний суд ухвалив близько двох десятків постанов про закриття справ за позовами різних осіб до державних реєстраторів щодо скасування вчинених ними записів у державному реєстрі майнових прав: такі рішення з боку суддів Верховного Суду були обгрунтовані тим, що ці спори належало вирішувати в порядку цивільного чи господарського, але тільки не адміністративного судочинства. Суть помилки, допущеної судами попередніх інстанцій, полягала в тому, що державний реєстратор хоч і є суб’єктом владних повноважень, але не всякий позов до нього належить кваліфікувати як публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Хитрий закарпатець хотів «залишити з носом» правонаступників «Дельта-банку»

Спектр позивачів був доволі широким — від братів з глухого села Івано-Франківської області, які ніяк не можуть поділити збудовану ще півстоліття тому батьківську хату, до акціонерів усім відомого ЗАТ «Житомирські ласощі», невдоволених ліквідацією цього акціонерного товариства внаслідок злиття з якимсь нікому до цього невідомим ТОВ «Будстайл-ХХІ».

Багатьом із ним можна поспівчувати, оскільки деякі з них ще кілька років тому добилися в судах попередніх інстанцій скасування незаконно внесених реєстраційних записів, на підставі яких зловмисники могли заволодіти їхнім майном, у тому числі й шляхом так званих рейдерських захоплень. Протягом тривалого часу ці люди перебували в стані, так би мовити, блаженного спокою, однак тепер, коли попередні рішення скасовані в суді останньої інстанції, їм знову треба бути насторожі.

Утім, не завжди ці історії мали драматичний характер — коли справи були пов’язані з банківськими установами, вони іноді набували й комічного відтінку. Прикладом тому може слугувати позов одного мешканця Закарпатської області до приватного нотаріуса, в якому той просив зобов’язати її внести до державного реєстру обтяжень відомості про припинення іпотеки. Свого часу цей чоловік позичив в «Омега Банку» 13 тисяч євро, віддавши при цьому в заставу свій жилий будинок з ділянкою площею 25 соток. Але дізнавшись через кілька років, що цей банк ліквідовано, вирішив, що у зв’язку з цим він уже нікому нічого не винен і звернувся до нотаріуса з проханням зняти іпотеку з його майна. Та йому, звичайно, відмовила й порадила вирішувати це питання в судовому порядку.

Як не дивно, але Перечинський районний суд Закарпатської області задовольнив його вимогу. Прочитавши витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб про те, що банк знаходиться в стані припинення, а також подивившись на інформацію офіційного сайту Національного банку України щодо того, що ПАТ «Омега Банк» ліквідовано, суддя погодився з позивачем і зобов’язав нотаріуса внести до реєстрів відповідну інформацію.

Дане рішення оскаржив не відповідач, а «Дельта Банк», який незадовго до того придбав в «Омега Банку» всі права вимоги до його боржників за кредитними й забезпечувальними договорами. Розглядаючи його скаргу, Львівський апеляційний адміністративний суд зазначив, що перечинський суддя неправильно розтлумачив надану йому інформацію. Насправді ж ні «Омега Банк», ні «Дельта Банк» не були ліквідовані, а перебували стані припинення, і Фондом гарантування вкладів фізичних осіб до них була введена тимчасова адміністрація, яка займалася стягненням боргів позичальників перед цими фінансовими установами.

Крім того, судді Львівського ААС звернули увагу на інше: як відомо, адміністративні справи в першій інстанції можуть розглядатися як у загальних, так і в спеціалізованих судах — дивлячись які. Але позови до державного реєстратора (статус якого мав і приватний нотаріус) у світлі вимог Кодексу адміністративного судочинства та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», має розглядати виключно окружний адміністративний суд. Виходячи з цього, рішення районного суду було скасоване й ухвалене нове — про відмову в задоволенні позову.

Проте Верховний Суд, до якого звернувся з касаційною скаргою настирливий закарпатець, вирішив, що його претензії до нотаріуса взагалі не мали бути темою адміністративної справи, й для того, щоб це збагнути, необхідно трохи заглибитися в теорію. Отже, безперечним є те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його, дій чи бездіяльності. Але разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб’єкт владних повноважень, — тут має значення ще й характер спору. Якщо предметом спору є публічно-правові відносини, тоді цим дійсно повинні займатися адміністративні суди, але якщо приватноправові відносини — тоді це вже якась інша юрисдикція.

У даному випадку, на думку суддів Верховного Суду, позивач фактично оскаржує не стільки дії приватного нотаріуса як суб’єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки заявляє вимоги поновлення його права розпоряджатися як йому заманеться своїм нерухомим майном, котре обмежене іпотечним обтяженням. А це вже, мовляв, свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Зробивши такий висновок, суд зазначив, що відповідно до вимог статті 19 КАС України у випадку порушення правил юрисдикції адміністративних судів і незалежно від доводів касаційної скарги рішення попередніх судів має бути скасоване, а провадження по справі — закрите. Саме так і вчинив Верховний Суд своєю постановою від 27 квітня 2020 року, роз’яснивши позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до цивільної юрисдикції.

В епіцентр судової війни потрапив елітний житловий комплекс Києва

У більш серйозній атмосфері протікав інший конфлікт, ставки в якому були набагато вищі. В цьому випадку одна зі столичних фірм-забудовників, маючи гостру потребу в грошах, віддала в заставу 3 тисячі квадратних метрів приміщень у розташованому в лівобережній частині Києва сучасному житловому комплексі з торгово-сервісними закладами й підземним паркінгом, про що було укладено договір іпотеки, однією зі сторін якого стало Публічне акціонерне товариство «Фортуна-банк». Проте через кілька місяців на підставі ухвали Київського районного суду Донецька від 20 серпня 2014 року, якою, нібито, була затверджена мирова угода між сторонами, державний реєстратор Головного територіального управління юстиції в м. Києві прийняв рішення про реєстрацію припинення іпотеки, про що вніс відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Дізнавшись про це, банк здійняв неабияку бучу. За його ініціативою тоді ще міліція відкрила кримінальне провадження за статтею 358 Кримінального кодексу України (підроблення документів), в ході якого знайшла неспростовні докази того, що вказаний суд такої ухвали не приймав та й узагалі пов’язана з цими подіями цивільна справа ніколи не перебувала в його провадженні. Попри очевидність ситуації банку для відновлення статус-кво необхідно було отримати судове рішення й він вирішив, що в даній ситуації шукати правду треба в Окружному адміністративному суді Києва, куди було подано позов про скасування рішення держреєстратора про реєстрацію припинення іпотеки.

Відповідачі, в ролі яких виступили сам державний реєстратор і Головне (згодом Головне територіальне) управління юстиції в м. Києві, в суд не з’явилися, але прислали письмові пояснення, з яких витікало, що спірний запис було вчинено на підставі документів, які відповідали вимогам законодавства, а до повноважень держреєстратора не входить встановлення достовірності відомостей, які містяться в наданих йому документах (в даному випадку ухвалі суду), так само як і не входить надсилання запитів до суду про встановлення відповідності його рішень.

Суд із цим у принципі погодився, але, встановивши юридичний факт відсутності ухвали Київського районного суду Донецька, якою, начебто, затверджувалася мирова угода й серед пунктів якої було й припинення іпотеки, вирішив позов задовольнити. Щоправда, частково: одна з позовних вимог «Фортуна-банку» полягала в тому, щоб зобов’язати реєстраційний орган відновити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про обтяження, але ОАС Києва вирішив, що це вже буде зайвим. Аби доступно пояснити це, він послався на Порядок розгляду заяв про внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджений наказом Міністерства юстиції України № 3502/5 від 12.12.2011 р., відповідно до положень якого для цього достатньо рішення суду про скасування рішення держреєстратора.

Цікаво, що апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подали не відповідачі, а фірма-забудовник, яка в даному процесі виступала в скромній ролі третьої особи, проте Київський апеляційний адміністративний суд відмовив в її задоволенні, після чого апелянт подав скаргу вже до суду касаційної інстанції.

А ось Верховний Суд зробив висновок про те, що адміністративні суди першої та другої інстанцій, так само, як і в першому з наведених нами прикладів, помилилися, коли вирішили, що ця справа відноситься до їхньої юрисдикції. Так, дійсно в ролі відповідача виступав державний реєстратор, тобто суб’єкт владних пов новажень, але цього ще було недостатньо для того, аби кваліфікувати даний спір як публічно-правовий, а не приватноправовий.

Викладаючи свою точку зору, судді згадали, так би мовити, зразкову для подібних ситуацій постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 р. у справі № 823/2042/16. У ній, зокрема, було написано, що у випадках, коли позивач не є заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, а ці дії були вчинені за заявою іншої особи, то такий спір є спором про цивільне право, а відтак має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Причому незалежно від того, чи було дотримано державним реєстратором вимог законодавства при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно.

У даному ж випадку попередні суди визнали, що дії державного реєстратора були бездоганними, а те, що він став чимсь на кшталт жертви обману, то це вже не його вина. Та й узагалі у цій ситуації за великим рахунком банк судився не стільки з реєстратором, скільки з фірмою-забудовником, яка, м’яко кажучи, вирішила скористатися створеною невстановленими зловмисниками ситуацією й вивести своє майно з-під кредитного обтяження.

Виходячи з цього Верховний Суд своєю ухвалою від 29 квітня 2020 року скасував рішення попередніх судів, справу закрив і порекомендував банку вирішувати даний спір у суді цивільної юрисдикції.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

До платника податків, який не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання, має застосовуватися штраф у розмірах залежно від строку затримки сплати

Опубліковано

on

3 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 804/1548/16 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, якому було визначено штраф за порушення термінів сплати податку на додану вартість.

ФОП звернувся до суду з позовом до ДПІ про визнання протиправним та скасування податкового-повідомлення рішення, яким позивачу визначено штраф у розмірі 20% в сумі 5 020,19 грн за порушення термінів сплати податку на додану вартість.

Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення з огляду на те, що відповідачем неодноразово допускались порушення календарної черговості зарахування коштів в порядку, визначеному п. 87.9 ст. 87 Податкового кодексу України та направлялися кошти на погашення пені за рахунок сплати основного боргу, при цьому сума основного боргу збільшувалася. Виключно через спрямування частини сплачених позивачем коштів на рахунок погашення пені, а не основної суми самостійно визначеного грошового зобов`язання, відповідачем здійснено невірний розрахунок штрафу за порушення термінів сплати податку на додану вартість. Наполягав, що контролюючий орган не має права застосовувати штрафні санкції у випадку несвоєчасного перерахування коштів не з вини суб`єкта господарювання.

Окружний адміністративний суд постановою, залишеною без змін апеляційним судом, позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував податкове повідомлення-рішення в частині суми 1 431,80 грн, а підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення в частині суми 3 588,20 грн суд не знайшов.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що податкове повідомлення-рішення є єдиним документом, яким визначається єдине грошове зобов`язання, що виключає можливість його часткового скасування.

Верховний Суд вказав, що в разі, якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання протягом строків, визначених ПК України, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу в розмірах, визначених ПК України, залежно від строку затримки сплати суми грошового зобов’язання.

Передумовою нарахування штрафних санкцій з підстав, визначених п. 126.1 ст. 126 Податкового кодексу України, є несплата платником податків суми узгодженого податкового зобов’язання в установлені законом строки.

У цій справі внаслідок порушення позивачем порядку погашення суми податкового боргу, сума податкового боргу була невірно обрахована, що призвело до неправильного розрахунку відповідачем розміру штрафу за порушення термінів сплати податку на додану вартість.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Наслідком встановлення судом невідповідності частини рішення суб`єкта владних повноважень вимогам чинного законодавства є визнання такого акта частково протиправним, при умові, що цю частину може бути ідентифіковано (виокремлено, названо) та що без неї оспорюваний акт в іншій частині (частинах) не втрачає свою цілісність, значення. Зокрема, частково протиправним можна визнати якусь частину, пункт, речення рішення або рішення в частині нарахування певної суми окремого виду податку чи збору, накладення штрафних (фінансових) санкцій в якійсь сумі.

Враховуючи встановлені обставини справи, зокрема щодо проведення позивачем несвоєчасного, тобто з порушенням встановлених законодавством термінів, погашення самостійно задекларованих сум ПДВ до бюджету, а також враховуючи встановлені судами обставини щодо порушеного контролюючим органом порядку погашення суми податкового боргу, ВС погодився із висновком судів попередніх інстанцій.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Податковий орган має нараховувати земельний податок на підставі даних Державного земельного кадастру

Опубліковано

on

27 жовтня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 2а-0870/7093/11 залишив чинним рішення суду першої інстанції, який визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення щодо визначення податкового зобов`язання із земельного податку.

Особа звернулась до суду з позовом до ДПІ про визнання протиправними дій щодо повторного нарахування земельного податку, зобов’язання здійснити розрахунок (нарахування) земельного податку за належні позивачу на праві власності частки земельних ділянок; визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Окружний адміністративний суд  своєю постановою позов задовольнив частково: визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення з тих мотивів, що визначене у державних актах на право власності спірних земельних ділянок цільове призначення таких ділянок не є підтвердженням використання земельних ділянок позивачем в таких цілях.

Апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції та у задоволенні позову відмовив, вказавши, що податковий орган правильно донарахував земельний податок.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги той факт, що у цій справі спір виник на підставі неврахування категорії земель, а ставка земельного податку залежить від категорії. Суд не з`ясував на підставі яких доказів відповідач дійшов висновків про належність земельних ділянок до категорії земель промисловості, незважаючи на наявність доказів про належність земельних ділянок до категорії земель житлової та громадської забудови. Під час здійснення розрахунку відповідач не мав інформації щодо категорії земель, а необхідну інформацію було запитувано у районному відділі земельних ресурсів вже в ході судового розгляду.

Верховний Суд вказав, що саме офіційна інформація, яка мітиться в державному земельному кадастрі стосовно використання земельної ділянки за призначенням, визначеним землевпорядною та іншою спеціальною документацією, є підставою для визначення категорії цільового призначення земельної ділянки, цільового призначення її використання.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (абз. 1 п. 286.1 ст. 286 Податкового кодексу України). Податковий орган здійснює нарахування земельного податку на підставі даних державного земельного кадастру, у якому, зокрема, міститься інформація щодо категорії та проведеної грошової оцінки земельної ділянки.

У цій справі податковий орган не вказав, на підставі яких доказів дійшов висновку про віднесення земельних ділянок до відповідної категорії, визначаючи ставку земельного податку при ухваленні спірного рішення. Позивач і суди з’ясовували в процесі судового розгляду відомості щодо встановлення категорії земель за цільовим призначенням згідно з даними державного земельного кадастру, визначеними ст. 19 Земельного кодексу України, до якої віднесено частки земельних ділянок, належні позивачу.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Індивідуальна податкова консультація, що не містить відповідей на запитання платника податків, підлягає скасуванню

Опубліковано

on

16 жовтня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 820/5120/16 залишив без задоволення касаційну скаргу контролюючого органу, який надав податкові консультації, що не відповідають вимогам чинного податкового законодавства.

ТОВ звернулося до суду з позовом до ГУ ДФС області про скасування індивідуальних письмових консультацій з тих підстав, що надані відповідачем індивідуальні письмові податкові консультації є такими, що не розкривають в суті поставлених позивачем питань, а також є такими, що не ґрунтуються на вимогах діючого податкового законодавства.

Окружний адміністративний суд постановою, залишеною без змін апеляційним судом, позов задовольнив, оскільки відповідач фактично не надав податкової консультації по суті питань, викладених ТОВ в заявах, а тому оскаржувані позивачем індивідуальні письмові податкові консультації було визнано такими, що не відповідають вимогам чинного податкового законодавства.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що надані позивачу індивідуальні письмові податкові консультації складені та надіслані у відповідності до вимог Податкового кодексу України та містять посилання на його положення.

Верховний Суд вказав, що індивідуальна податкова консультація (допомога контролюючого органу) надається платнику податків для правильності застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності, має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому така консультація надана.

При цьому, надаючи податкову консультацію, контролюючий орган не встановлює (змінює чи припиняє) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування.

Податкова консультація обов`язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Судами встановлено, що відповідач надаючи ТОВ оскаржувані податкові консультації не здійснив відповідного аналізу правових норм в контексті питань, поставлених позивачем та не надав жодних відповідей на поставлені питання, що є порушенням положень встановлених ст. 52 Податкового кодексу України та суперечить самій суті податкової консультації. Крім того, оскаржувані податкові консультації оформлені без урахування викладених позивачем обставин та не містять висновку з питань практичного використання визначених позивачем норм податкового законодавства.

Отже колегія суддів ВС погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо наявності підстав для скасування податкових консультацій, оскільки ними не було надано відповіді на постановлені позивачем запитання щодо застосування норм діючого законодавства, а лише наведено окремі положення ПК України без конкретизації дії зазначених норм до позивача, що суперечить вимогам встановленим ст. 52 ПК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram