Connect with us

Судова практика

В якому суді належить оскаржувати дії державного реєстратора?

У квітні цього року Касаційний адміністративний суд ухвалив близько двох десятків постанов про закриття справ за позовами різних осіб до державних реєстраторів щодо скасування вчинених ними записів у державному реєстрі майнових прав: такі рішення з боку суддів Верховного Суду були обгрунтовані тим, що ці спори належало вирішувати в порядку цивільного чи господарського, але тільки не адміністративного судочинства. Суть помилки, допущеної судами попередніх інстанцій, полягала в тому, що державний реєстратор хоч і є суб’єктом владних повноважень, але не всякий позов до нього належить кваліфікувати як публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Хитрий закарпатець хотів «залишити з носом» правонаступників «Дельта-банку»

Спектр позивачів був доволі широким — від братів з глухого села Івано-Франківської області, які ніяк не можуть поділити збудовану ще півстоліття тому батьківську хату, до акціонерів усім відомого ЗАТ «Житомирські ласощі», невдоволених ліквідацією цього акціонерного товариства внаслідок злиття з якимсь нікому до цього невідомим ТОВ «Будстайл-ХХІ».

Багатьом із ним можна поспівчувати, оскільки деякі з них ще кілька років тому добилися в судах попередніх інстанцій скасування незаконно внесених реєстраційних записів, на підставі яких зловмисники могли заволодіти їхнім майном, у тому числі й шляхом так званих рейдерських захоплень. Протягом тривалого часу ці люди перебували в стані, так би мовити, блаженного спокою, однак тепер, коли попередні рішення скасовані в суді останньої інстанції, їм знову треба бути насторожі.

Утім, не завжди ці історії мали драматичний характер — коли справи були пов’язані з банківськими установами, вони іноді набували й комічного відтінку. Прикладом тому може слугувати позов одного мешканця Закарпатської області до приватного нотаріуса, в якому той просив зобов’язати її внести до державного реєстру обтяжень відомості про припинення іпотеки. Свого часу цей чоловік позичив в «Омега Банку» 13 тисяч євро, віддавши при цьому в заставу свій жилий будинок з ділянкою площею 25 соток. Але дізнавшись через кілька років, що цей банк ліквідовано, вирішив, що у зв’язку з цим він уже нікому нічого не винен і звернувся до нотаріуса з проханням зняти іпотеку з його майна. Та йому, звичайно, відмовила й порадила вирішувати це питання в судовому порядку.

Як не дивно, але Перечинський районний суд Закарпатської області задовольнив його вимогу. Прочитавши витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб про те, що банк знаходиться в стані припинення, а також подивившись на інформацію офіційного сайту Національного банку України щодо того, що ПАТ «Омега Банк» ліквідовано, суддя погодився з позивачем і зобов’язав нотаріуса внести до реєстрів відповідну інформацію.

Дане рішення оскаржив не відповідач, а «Дельта Банк», який незадовго до того придбав в «Омега Банку» всі права вимоги до його боржників за кредитними й забезпечувальними договорами. Розглядаючи його скаргу, Львівський апеляційний адміністративний суд зазначив, що перечинський суддя неправильно розтлумачив надану йому інформацію. Насправді ж ні «Омега Банк», ні «Дельта Банк» не були ліквідовані, а перебували стані припинення, і Фондом гарантування вкладів фізичних осіб до них була введена тимчасова адміністрація, яка займалася стягненням боргів позичальників перед цими фінансовими установами.

Крім того, судді Львівського ААС звернули увагу на інше: як відомо, адміністративні справи в першій інстанції можуть розглядатися як у загальних, так і в спеціалізованих судах — дивлячись які. Але позови до державного реєстратора (статус якого мав і приватний нотаріус) у світлі вимог Кодексу адміністративного судочинства та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», має розглядати виключно окружний адміністративний суд. Виходячи з цього, рішення районного суду було скасоване й ухвалене нове — про відмову в задоволенні позову.

Проте Верховний Суд, до якого звернувся з касаційною скаргою настирливий закарпатець, вирішив, що його претензії до нотаріуса взагалі не мали бути темою адміністративної справи, й для того, щоб це збагнути, необхідно трохи заглибитися в теорію. Отже, безперечним є те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його, дій чи бездіяльності. Але разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб’єкт владних повноважень, — тут має значення ще й характер спору. Якщо предметом спору є публічно-правові відносини, тоді цим дійсно повинні займатися адміністративні суди, але якщо приватноправові відносини — тоді це вже якась інша юрисдикція.

У даному випадку, на думку суддів Верховного Суду, позивач фактично оскаржує не стільки дії приватного нотаріуса як суб’єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки заявляє вимоги поновлення його права розпоряджатися як йому заманеться своїм нерухомим майном, котре обмежене іпотечним обтяженням. А це вже, мовляв, свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Зробивши такий висновок, суд зазначив, що відповідно до вимог статті 19 КАС України у випадку порушення правил юрисдикції адміністративних судів і незалежно від доводів касаційної скарги рішення попередніх судів має бути скасоване, а провадження по справі — закрите. Саме так і вчинив Верховний Суд своєю постановою від 27 квітня 2020 року, роз’яснивши позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до цивільної юрисдикції.

В епіцентр судової війни потрапив елітний житловий комплекс Києва

У більш серйозній атмосфері протікав інший конфлікт, ставки в якому були набагато вищі. В цьому випадку одна зі столичних фірм-забудовників, маючи гостру потребу в грошах, віддала в заставу 3 тисячі квадратних метрів приміщень у розташованому в лівобережній частині Києва сучасному житловому комплексі з торгово-сервісними закладами й підземним паркінгом, про що було укладено договір іпотеки, однією зі сторін якого стало Публічне акціонерне товариство «Фортуна-банк». Проте через кілька місяців на підставі ухвали Київського районного суду Донецька від 20 серпня 2014 року, якою, нібито, була затверджена мирова угода між сторонами, державний реєстратор Головного територіального управління юстиції в м. Києві прийняв рішення про реєстрацію припинення іпотеки, про що вніс відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Дізнавшись про це, банк здійняв неабияку бучу. За його ініціативою тоді ще міліція відкрила кримінальне провадження за статтею 358 Кримінального кодексу України (підроблення документів), в ході якого знайшла неспростовні докази того, що вказаний суд такої ухвали не приймав та й узагалі пов’язана з цими подіями цивільна справа ніколи не перебувала в його провадженні. Попри очевидність ситуації банку для відновлення статус-кво необхідно було отримати судове рішення й він вирішив, що в даній ситуації шукати правду треба в Окружному адміністративному суді Києва, куди було подано позов про скасування рішення держреєстратора про реєстрацію припинення іпотеки.

Відповідачі, в ролі яких виступили сам державний реєстратор і Головне (згодом Головне територіальне) управління юстиції в м. Києві, в суд не з’явилися, але прислали письмові пояснення, з яких витікало, що спірний запис було вчинено на підставі документів, які відповідали вимогам законодавства, а до повноважень держреєстратора не входить встановлення достовірності відомостей, які містяться в наданих йому документах (в даному випадку ухвалі суду), так само як і не входить надсилання запитів до суду про встановлення відповідності його рішень.

Суд із цим у принципі погодився, але, встановивши юридичний факт відсутності ухвали Київського районного суду Донецька, якою, начебто, затверджувалася мирова угода й серед пунктів якої було й припинення іпотеки, вирішив позов задовольнити. Щоправда, частково: одна з позовних вимог «Фортуна-банку» полягала в тому, щоб зобов’язати реєстраційний орган відновити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про обтяження, але ОАС Києва вирішив, що це вже буде зайвим. Аби доступно пояснити це, він послався на Порядок розгляду заяв про внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджений наказом Міністерства юстиції України № 3502/5 від 12.12.2011 р., відповідно до положень якого для цього достатньо рішення суду про скасування рішення держреєстратора.

Цікаво, що апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подали не відповідачі, а фірма-забудовник, яка в даному процесі виступала в скромній ролі третьої особи, проте Київський апеляційний адміністративний суд відмовив в її задоволенні, після чого апелянт подав скаргу вже до суду касаційної інстанції.

А ось Верховний Суд зробив висновок про те, що адміністративні суди першої та другої інстанцій, так само, як і в першому з наведених нами прикладів, помилилися, коли вирішили, що ця справа відноситься до їхньої юрисдикції. Так, дійсно в ролі відповідача виступав державний реєстратор, тобто суб’єкт владних пов новажень, але цього ще було недостатньо для того, аби кваліфікувати даний спір як публічно-правовий, а не приватноправовий.

Викладаючи свою точку зору, судді згадали, так би мовити, зразкову для подібних ситуацій постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 р. у справі № 823/2042/16. У ній, зокрема, було написано, що у випадках, коли позивач не є заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, а ці дії були вчинені за заявою іншої особи, то такий спір є спором про цивільне право, а відтак має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Причому незалежно від того, чи було дотримано державним реєстратором вимог законодавства при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно.

У даному ж випадку попередні суди визнали, що дії державного реєстратора були бездоганними, а те, що він став чимсь на кшталт жертви обману, то це вже не його вина. Та й узагалі у цій ситуації за великим рахунком банк судився не стільки з реєстратором, скільки з фірмою-забудовником, яка, м’яко кажучи, вирішила скористатися створеною невстановленими зловмисниками ситуацією й вивести своє майно з-під кредитного обтяження.

Виходячи з цього Верховний Суд своєю ухвалою від 29 квітня 2020 року скасував рішення попередніх судів, справу закрив і порекомендував банку вирішувати даний спір у суді цивільної юрисдикції.

Костянтин ЮРЧЕНКО,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи її відстрочення

8 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 917/1423/19 залишив без задоволення касаційну скаргу, оскільки позивачем не надано доказів сплати судового збору.

ПАТ звернулося до господарського суду з позовною заявою до ТОВ про стягнення упущеної вигоди.

Ухвалою господарського суду позовну заяву залишено без руху у зв`язку з відсутністю доказів сплати судового збору у повному розмірі, встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, доплати судового збору, на відповідний бюджетний рахунок з наданням документальних доказів.

ПАТ було подано до суду клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви, на обґрунтування якого зазначено, що останній не здійснює господарської діяльності, не має в своєму активі грошових коштів та перебуває в процедурі банкрутства на стадії санації.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, в задоволенні клопотання відмовлено, позовну заяву залишено без розгляду. Рішення мотивовані тим, що заявлене клопотання про відстрочення сплати судового збору не може бути задоволено в силу положень ст. 8 Закону «Про судовий збір».

У касаційній скарзі ПАТ зазначало, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам на підтвердження майнового стану підприємства та підставам відстрочення сплати судового збору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно з ч. 5 ст. 115Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» сплата грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв`язку з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство здійснюються за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Відповідно до ч. 6 ст. 115 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитори можуть створювати фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого. Формування фонду та порядок використання його коштів визначаються рішенням комітету кредиторів та затверджуються ухвалою господарського суду.

Отже, перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору.

Положеннями ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не передбачено можливості звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви з підстав викладених в клопотанні поданому позивачем.

<Враховуючи положення ст. 129 Конституції України, а також положення ст. 5 Закону України «Про судовий збір», господарський суд позбавлений права надавати перевагу будь-якій стороні в тому числі й у питанні відстрочення чи звільнення від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивачем не виконано вимог ухвали господарського суду про залишення позовної заяви без руху та не надано доказів сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі встановленому Законом, Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли правомірного висновку про залишення позовної заяви без розгляду з підстав визначених ч. 13 ст. 176 ГПК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Поняття «стадія продажу майна» не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна

14 травня 2020 р. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 903/69/18 залишив без задоволення касаційну скаргу кредитора, вказавши, що при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону про банкрутство, немає.

Ліквідатор ТОВ, який вважав, що в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів відбулося індивідуальне задоволення вимог забезпеченого кредитора, подав до господарського суду заяву, в якій просив визнати протиправним та скасувати результати електронних торгів щодо реалізації нежитлових приміщень, акт про реалізацію предмета іпотеки нежитлового приміщення, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, рішення приватного нотаріуса та витребувати у кредитора нерухоме майно.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву задоволено. Рішення мотивованкредитоо тим, що введений судом мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження. При цьому спірні нежитлові приміщення на момент відкриття провадження у справі про банкрутство не перебували на стадії продажу через зупинення виконання рішення районного суду.

У касаційній скарзі кредитор вказував про неправильне застосування ст. 19Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) та ст.ст. 47, 49 Закону «Про іпотеку».

Судова палата КГС ВС нагадала, що Верховний Суд неодноразово висловлював позицію щодо концентрації всіх спорів у межах справи про банкрутство. Так, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство законодавець визначив низку заборон під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Однак, встановлені і винятки щодо дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, одним з яких є перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж.

У ст. 41 Закону України «Про іпотеку» унормовано, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

При цьому, продаж майна боржника відповідно до Закону «Про іпотеку» відбувається за загальним правилом у конкурентний спосіб (прилюдні торги, електронні торги) з метою укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки з покупцем, який запропонує найвищу ціну.

Водночас, ст. 49 Закону України «Про іпотеку» встановлено спеціальну правову конструкцію задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора у разі оголошення торгів такими, що не відбулися. Так, протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна.

Проаналізувавши наведені вище норми права, судова палата КГС ВС дійшла висновку, що правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна. У такій ситуації, тобто при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», немає.

У подальшому законодавець змінив правову конструкцію ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» і в редакції Закону від 3 липня 2018 р. № 2478-VIII (введено в дію з 4 лютого 2019 р.) зазначив, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому ст. 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

Це ще раз підкреслює обґрунтованість висновку, що за встановлених судами обставин у цій справі не мало місця продажу майна – предмета іпотеки у розумінні ст. 19 Закону про банкрутство.

Враховуючи викладене, судова палата КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 р. у справі № 922/1787/18, та дійшла висновків, що зміст поняття «стадія продажу майна» (ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку»), оскільки правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права, визначеного ст. 49 Закону України «Про іпотеку», є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна.

Відтак, за встановлених судами обставин у цій справі дія мораторію на задоволення вимог кредиторів поширюється на спірні правовідносини, а дії осіб щодо здійснення переходу права власності на спірне майно до стягувача є такими, що суперечать вимогам законодавства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати

12 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 8/568 залишив без задоволення касаційну скаргу, встановивши, що вимоги про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація, повинні бути віднесені до вимог четвертої черги, а не першої.

Постановою господарського суду Державне підприємство було визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора.

В ході ліквідаційної процедури ДП на адресу господарського суду надійшли заяви працівника ДП з грошовими вимогами до боржника.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, визнано грошові вимоги, з яких: заборгованість із заробітної плати на день звільнення – вимоги першої черги та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні і компенсація – вимоги четвертої черги. Зобов`язано ліквідатора ДП включити визнані вимоги до реєстру вимог кредиторів банкрута.

У касаційній скарзі працівник ДП зазначав, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація не належать до заробітної плати та помилково віднесли вказані вимоги до вимог четвертої черги, тоді як такі вимоги повинні бути віднесені до вимог першої черги.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з приписами ст. 47 КЗпП роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, а саме, – в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівникам вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ст. 34 Закону України «Про оплату праці» встановлена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Компенсація у праві – є формою фінансового відшкодування збитків за порушення прав. Тобто, це є збитки, а не основна заробітна плата, термін якої визначено ст. 1 Закону України «Про оплату праці», а структура заробітної плати встановлена ст. 2 Закону, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розд. 3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату від 13 січня 2005 р. № 5. Згідно з п. 3.9 розд. 3 зазначеної Інструкції до них належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця,.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні ст. 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.

Тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram