Connect with us

Судова практика

Власнику, якому відмовлено в реєстрації права на об’єкт нерухомості, слід подавати позов про визнання права власності

Дата публікації:

19 травня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1608/18   відмовила у задоволенні касаційної скарги позивача, який подав позов до неналежного відповідача і невірно обрав спосіб захисту свого права.

Підприємство звернулося до суду із позовною заявою до юридичного департаменту міської ради, який відмовив підприємству у реєстрації права власності на нерухоме майно з посиланням на те, що заявлений об’єкт має ознаки малої архітектурної форми.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги було задоволено в повному обсязі.

Апеляційним судом провадження у частині визнання дій реєстратора неправомірними було закрите, а у задоволенні позовних вимог про визнання права власності відмовлено з тих мотивів, що у цій справі правовідносини виникли між підприємством та державним реєстратором у зв`язку із відмовою у державній реєстрації права власності, отже спір у цій частині виник саме з публічно-правових відносин, а отже підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Крім того, суд вказав, що питання правового режиму майна як нерухомого перебуває поза межами предмета доказування у спорі про визнання права власності.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

У касаційній скарзі позивач зазначав, що своїм рішенням державний реєстратор впливає на майнові права юридичної особи. Крім того, для з`ясування всіх обставин справи суду потрібно встановити всі юридичні факти щодо приналежності зазначеного об`єкта нерухомості до капітальної чи тимчасової споруди, що унеможливлює розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновками суду апеляційної інстанції та вказала, що у цій справі склалася ситуація, коли право на об’єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об’єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об’єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами.

За позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована, тобто – не юридичний департамент міської ради, а безпосередньо сама міська рада, адже земельна ділянка належить територіальній громаді.

Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що належним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі є позовна вимога про визнання права власності на будівлю, споруду, оскільки судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда, є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.

Повний текст рішення

Підготував Леонід Лазебний

Судова практика

Не передбачене КПК рішення місцевого суду про повернення клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м’яким підлягає апеляційному оскарженню

Опубліковано

on

3 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 722/1228/20 задовольнив частково касаційну скаргу засудженого, який був позбавлений права на апеляційне оскарження судового рішення.

Ухвалою місцевого суду було повернуто клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м`яким та про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Апеляційний суд відмовив засудженому у відкритті апеляційного провадження за його скаргою на зазначену ухвалу з підстав, передбачених ч. 4 ст. 399 КПК України, оскільки скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що ухвала місцевого суду, за якою  повернуто клопотання про застосування стосовно нього ст. 81 КК України, не відповідає вимогам КПК України, оскільки не передбачена Кодексом.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд вказав, що з матеріалів провадження вбачається, що засуджений на підставі ч. 2 ст. 539 та п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про застосування до нього ст. 81 КК.

Ухвалою судді місцевого суду вказане клопотання було повернуто з метою уточнення його правової підстави.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, засуджений оскаржив його до апеляційного суду, однак у відкритті апеляційного провадження йому було відмовлено з тих мотивів, що порядок та перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чітко визначені та регламентовані главою 31 КПК і розширеному тлумаченню не підлягають. Водночас, посилаючись на ч. 6 ст. 539  КПК, якою передбачено, що за наслідками розгляду клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного з виконанням вироку, суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов висновку, що вищевказане клопотання засудженого не було предметом розгляду в суді першої інстанції, тому ухвала місцевого суду апеляційному оскарженню не підлягає.

Однак суд апеляційної інстанції не врахував, що, постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не дотримався встановленого положеннями ст. 539 КПК порядку вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням вироку, та за наслідками розгляду зазначеного клопотання постановив рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законом.

Таким чином, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК, суд апеляційної інстанції був не вправі відмовити у перевірці законності зазначеної ухвали суду.

Отже, рішення апеляційного суду, за висновком Верховного Суду, було передчасним, необґрунтованим і таким, що позбавляє апелянта права на апеляційне оскарження судового рішення й значно обмежує його право на доступ до правосуддя.

За таких обставин оскаржувану ухвалу апеляційного суду Верховний Суд скасував на підставі п. 1 ч. 1 ст.438 КПК України та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94737931

Читати далі

Судова практика

Для встановлення факту постійного проживання особи разом зі спадкодавцем слід довести не менше п`яти років такого проживання до дня смерті спадкодавця

Опубліковано

on

27 травня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 552/196/20 залишив без задоволення касаційну скаргу спадкоємця, який не довів факту проживання зі спадкодавцем однією сім’єю.

Особа звернувся до суду з позовом до територіальної громади про встановлення факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини. Як третю особу залучено приватного нотаріуса.

Заявлені вимоги позивач обґрунтовував тим, що із 2010 року проживав однією сім`єю із подружжям, які не мали власних дітей та потребували сторонньої допомоги. Проживаючи разом із ними, він забезпечував їх потреби, придбавав ліки, оплачував комунальні послуги та усі витрати, пов`язані з побутом, а після їх смерті займався похованням.

Він, як спадкоємець четвертої черги, звернувся до приватного нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, але йому у видачі свідоцтва було відмовлено.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачем не доведено, що упродовж п`яти років він разом із померлим вели спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали покупки, утримували житло та сплачували комунальні послуги.

Розглянувши касаційну скаргу, Верховний Суд вказав, що ст. 1264 ЦК України встановлено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Статтею 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

У п. 6 рішення від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила ч. 2 ст. 3 СК України. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності СК України.

Вирішуючи спір, суди на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Позивач із покійним проживали по сусідству і він, маючи власне житло, надавав спадкодавцю допомогу в догляді та по господарству, що не є тотожним із фактом проживання однією сім`єю. Доказів проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, сплати побутових послуг, взаємних прав та обов`язків, позивачем як суду першої, так і апеляційній інстанцій не надано, відсутні й докази хвороби спадкодавця та відомості про необхідність стороннього догляду за станом його здоров`я.

Апеляційний суд зазначав, що надані позивачем фотознімки чоловіка та місця його поховання, а також копія квитанції на суму 300 грн, отримувач Обласне бюро судово-медичної експертизи, не є належними доказами в розумінні ст. 77 ЦПК України, оскільки не містять інформації щодо предмета доказування.

Власне ставлення позивача до нині померлого подружжя, періодичне придбання їм продуктів харчування та участь в сплаті комунальних послуг, а згодом і похованні, не є підтвердженням факту спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю, їх пов`язаності спільним побутом та взаємними правами і обов`язками, що в розрізі ст. 1264 ЦК України, дає право на спадщину.

Тому Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги про те, що судами було неналежним чином оцінено показання свідків та пояснення самого позивача, якими доводиться факт того, що він опікувався подружжям та проживав із спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В апеляційному порядку може бути оскаржено ухвалу суду про закриття всього кримінального провадження, а не його частини

Опубліковано

on

18 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 335/11310/15-к задовольнив частково касаційну скаргу потерпілої на передчасне рішення апеляційного суду за апеляційною скаргою на ухвалу, окреме оскарження якої не передбачено кримінальним процесуальним законом.

Ухвалою місцевого суду, залишеною без змін апеляційним судом, кримінальне провадження відносно обвинуваченого в частині кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 190, ч. 2 ст. 190 КК України, на підставі ст. 49 КК України провадженням закрито та звільнено особу від кримінальної відповідальності у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до відповідальності.

У касаційній скарзі потерпіла зазначала, що всупереч вимогам ст. 393 КПК України, апеляційний суд, розглядаючи апеляційну скаргу представника потерпілого, не розглянув її апеляційної скарги та таким чином порушив визначені статтями 8, 11, 24 КПК України засади кримінального провадження.

Верховний Суд вказав, що з огляду на норми ст. 49 КК, п. 1 ч. 2 ст. 284,ч. 4 ст. 286, ст. 288 КПК в апеляційному порядку може бути оскаржено ухвалу суду про закриття всього кримінального провадження, а не його частини у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Як убачається з копії обвинувального акта, до місцевого суду було направлено на розгляд кримінальне провадження за обвинуваченням особи у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 190; ч. 2 ст. 190; ч. 4 ст. 27, ч. 4 ст. 369; ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 121 КК. За ухвалою місцевого суду кримінальне провадження закрито лише в частині кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 190; ч. 2 ст. 190 КК. Тобто, кримінальне провадження в частині обвинувачення особи у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 27, ч. 4 ст. 369, ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 121 КК, перебуває ще на розгляді у місцевому суді.

Враховуючи те, що ухвала місцевого суду, яка оскаржується, була постановлена в ході судового розгляду і в конкретному випадку належить до рішень, прийнятих під час судового провадження, з огляду на положення ч. 2 ст. 392 КПК, окремому оскарженню не підлягає. Тому апеляційний суд передчасно прийняв рішення про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника потерпілого та розглянув її.

З огляду на те, що положеннями ст. 288 КПК не передбачено можливості до закінчення судового розгляду всього кримінального провадження окремого оскарження ухвали суду про закриття кримінального провадження лише в частині кримінальних правопорушень, як це зроблено ухвалою місцевого суду, апеляційний суд мав відмовити у відкритті апеляційного провадження. Крім того, положеннями КПК не передбачено можливості витребування матеріалів кримінального провадження з суду, який його розглядає, до закінчення судового розгляду.

Здійснення апеляційного розгляду кримінального провадження без його матеріалів в апеляційному суді також суперечить вимогам кримінального процесуального закону. Тому апеляційний розгляд апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції про закриття кримінального провадження в частині кримінальних правопорушень, при одночасному судовому розгляді іншої частини цього ж кримінального провадження в суді першої інстанції – неможливий.

Отже, Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, а апеляційне провадження – закрив, як таке, що помилково відкрите.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram