Судова практика
Власники земельних ділянок і користувачі є платниками земельного податку, а орендарі земель державної та комунальної власності – орендної плати
27 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 922/2378/20 відмовив у задоволенні касаційної скарги банку, який наполягав, що до спірних правовідносин суди мали застосувати ПК України.
Міська рада звернулася до суду з позовом про стягнення з Банку безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, обґрунтовуючи тим, що Банк, набувши право власності на об`єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності, належним чином не оформив та не зареєстрував речові права на цю земельну ділянку, в період з 1 січня до 30 червня 2020 р. не вносив плату за користування нею, внаслідок чого зберіг в себе за рахунок Ради як власника земельної ділянки безпідставно набуте майно – грошові кошти у розмірі орендної плати.
Читайте також: Накладення арешту на право оренди земельної ділянки може бути застосоване щодо власника ділянки, а не боржника-орендаря
Рішенням Господарського суду, залишеним без змін апеляційного суду, позов задоволено.
Розглянувши касаційну скаргу Банку, Верховний Суд вказав, що відповідно до ст. 120 ЗК України і ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оренду землі», особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, набуває такі ж самі права на земельну ділянку, на яких вона належала попередньому власнику (землекористувачу) на час відчуження будівлі або споруди.
Водночас в силу імперативних вимог ст. 125 ЗК України від однієї особи до іншої особи не може перейти право оренди земельної ділянки, яке вже припинилося у попереднього землекористувача станом на час відчуження ним будівель, розташованих на цій земельній ділянці.
Згідно зі ст. 80 ЗК України суб’єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
Читайте також: ВС відповів, чи може міська рада встановлювати різну плату за однакові ділянки
За змістом ст.ст. 122 – 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Судами встановлено, що дія попереднього договору оренди землі закінчилася, спірну земельну ділянку було передано до земель запасу міста. Банк, набувши у власність нерухоме майно, документально не оформив користування спірною земельною ділянкою та не уклав з Радою відповідний договір її оренди. Тобто у цей період відповідач використовував земельну ділянку без правовстановлюючих документів, орендну плату за договором не сплачував, хоча земельну ділянку використовував для розміщення об’єкта нерухомого майна.
Отже, Банк як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов’язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Також Верховний Суд відхилив посилання скаржника на те, що до спірних правовідносин суди мали застосувати положення ПК України, зазначивши таке.
Плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПК України).
Земельним податком є обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності – обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 ПК України).
З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності».
У розумінні положень пп. 14.1.72, 14.1.73 п. 14.1 ст. 14, пп. 269.1.1, 269.1.2 п. 269.1, п. 269.2 ст. 269, пп. 270.1.1, 270.1.2 п. 270.1 ст. 270, п. 287.7 ст. 287 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов’язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
Отже, власники і землекористувачі земельних ділянок сплачують плату за землю (в т. ч. земельний податок) з дня виникнення права власності, права постійного користування земельною ділянкою. Зважаючи, що за Банком не зареєстровано у встановленому законодавством порядку будь-яке право на спірну земельну ділянку, у контролюючого органу в силу вимог п. 287.1 ст. 287 ПК України відсутні обов’язки та, відповідно, повноваження на стягнення у судовому порядку податкових зобов’язань зі сплати земельного податку.
Таким чином Верховний Суд дійшов висновку, що власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) і постійні землекористувачі є платниками земельного податку, а орендарі земель державної та комунальної власності – орендної плати за такі земельні ділянки, однак особа, яка є фактичним користувачем земельної ділянки, не маючи права власності або постійного користування на неї і використовуючи її без укладення договору оренди землі, не підпадає під правове регулювання наведених норм ПК України.
Підготував Леонід Лазебний
