Connect with us

Судова практика

Викопіювання з кадастрової карти для ідентифікації земельної ділянки

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Викопіювання, роздруковані з кадастрової карти України, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати земельну ділянку на місцевості.

Позиція ВС

Дев’ятого січня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1264/17, адміністративне провадження № К/9901/46454/18 (ЄДРСРУ № 86815234) досліджував питання щодо передачі земель сільськогосподарського призначення у власність та користування громадянам в межах норм безоплатної приватизації. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями ч. 3 ст. 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються в користування, зокрема громадянам, для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За змістом частин 1—3 та 5 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться в разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим кодексом. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Пунктом «б» ч. 1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на без оплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі не більше 2,0 гектара для ведення особистого селянського господарства. Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК Украї ни. Згідно з ч. 6 ст. 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (в разі вилучення земельної ділянки, що перебуває в користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи в сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (в разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді АР Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

За змістом ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає до звіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об’єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У разі якщо в місячний строк з дня реєстрації клопотання (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову в його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Замовлення розробки проекту землеустрою

Таким чином, ст. 118 ЗК України закріплено право громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови в його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб’єкта владних повноважень) або відмови в його наданні після спливу місячного строку. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року в справі № 806/3095/17 та від 17 грудня 2018 року у справі № 509/4156/15.

Виходячи з наведеного, обов’язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову в його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

Тим більше, Верховний Суд звертає увагу, що передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до ст. 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 в справі № 815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 в справі № 545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14.

Відмова в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою

У свою чергу, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об’єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою й техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому чинним законодавством не передбачено право суб’єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України.

У розумінні ст. 1 Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» (далі — Закон № 3613-VI) Державний земельний кадастр — єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження в їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками та користувачами; державна реєстрація земельної ділянки — внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) — графічне зображення, що містить відомості про об’єкти Державного земельного кадастру. У відповідності до положень частин 1, 8 ст. 9 вказаного закону внесення відомостей до Державного земельного кадастру й надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які проводять свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення).

Які відомості включаються до держземкадастру

Частиною 1 ст. 15 Закону № 3613-VI передбачено, що до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив’язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об’єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку. Стаття 118 ЗК України не містить будь-яких особливих вимог до графічних матеріалів, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.

Висновок

Графічні матеріали (викопіювання), на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена належним суб’єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості, та містить прив’язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement
Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Судова практика

Припинення відшкодування шкоди потерпілій після ухвалення вироку ставить під питання щире каяття засудженого

Щире каяття, характеризуючи ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, бажає виправити ситуацію, що склалася, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання.

10 лютого 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 643/13256/17 задовольнив касаційну скаргу потерпілої, обґрунтовану тим, що суди помилково дійшли висновку про щире каяття засудженого, який не відшкодував моральну шкоду.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст.119 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК України звільнено відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки та покладено обов`язки, передбачені ст. 76 КК України.

Згідно з встановленими судом першої інстанції обставинами, засуджений заподіяв тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, який внаслідок отриманих тілесних ушкоджень помер.

У касаційній скарзі потерпіла (мати загиблого) порушила питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду у суді апеляційної інстанції з тих мотивів, що суди безпідставно дійшли висновку про застосування відносно засудженого ст. 75 КК України, що призвело до призначення м`якого покарання, необґрунтовано послалися на щире каяття засудженого у вчиненому, залишили поза увагою, що останній не відшкодовує моральну шкоду.

Колегія суддів Верховного Суду з’ясувала, що суд першої інстанції при призначенні особі покарання у виді позбавлення волі послався на те, що вчинено злочин  середньої тяжкості – обвинувачений вчинив вбивство з необережності, раніше несудимий, працює, з багатодітної сім’ї, за місцем роботи та проживання характеризується позитивно. Також судом було враховано обставини, що пом’якшують покарання, – щире каяття, відшкодування матеріальної шкоди та часткове відшкодування моральної шкоди, та відсутність обставин, що обтяжують покарання.

Апеляційний суд, переглянувши кримінальне провадження за апеляційною скаргою, вказав на безпідставність доводів прокурора та потерпілої, визнав достатнім призначене особі покарання та законним застосування судом першої інстанції положень ст. 75 КК.

Однак, в апеляційній скарзі потерпіла зазначала, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про щире каяття засудженого, оскільки його поведінка як на досудовому розслідуванні, так і під час судового розгляду не свідчила про наявність щирого каяття, що він лише через місяць вибачився перед потерпілою за порадою адвоката, що виплати на відшкодування матеріальної та моральної шкоди були здійснені у серпні 2017 р., тобто тоді, коли вирішувалося питання про обрання запобіжного заходу, подальша виплата відбулася через кілька місяців – перед підготовчим засіданням, третя – перед дебатами. Дії особи після постановлення вироку не були спрямовані на виплату завданої шкоди. Проте, вказані доводи потерпілої апеляційний суд належним чином не перевірив та відповідної юридичної оцінки цим доводам не надав. 

Виходячи з наведеного, висновки суду апеляційної інстанції щодо законності вироку суду першої інстанції та щодо можливості застосування відносно засудженого положень ст. 75 КК Верховний Суд визнав передчасними.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Порушення таємниці наради суддів більше не є безумовною підставою для скасування ухваленого рішення

Порушення таємниці наради суддів може бути визнано істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК, у разі коли воно перешкодило або могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, тобто в тих випадках, коли вказане порушення обґрунтовано ставить під сумнів незалежність і неупередженість суддів (судді) при обговоренні та ухваленні відповідного судового рішення.

24 лютого 2020 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду № 128/2455/15-к залишила без задоволення касаційну скаргу прокурорів, обґрунтовану тим, що місцевий суд ухвалив рішення у сторонній цивільній справі під час перебування в нарадчій кімнаті, чим порушив її таємницю.

Вироком районного суду від 29 травня 2018 р. секретаря міської ради визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 172, ч. 1 ст. 364 КК України, та виправдано через відсутність в діянні складу кримінальних правопорушень.

Ухвалою того ж суду від 1 червня 2018 р. постановлено виправити допущену в резолютивній частині вироку описку – вказано «ч. 1 ст. 364 КК України» замість невірно зазначеної «ч. 1 ст. 366 КК України».

Апеляційний суд залишив вирок місцевого суду та ухвалу про виправлення описки без змін.

У касаційних скаргах прокурори порушували питання про скасування судових рішень і призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв’язку з тим, що місцевий суд ухвалив рішення у сторонній цивільній справі під час перебування в нарадчій кімнаті, чим порушив її таємницю. Зазначали, що апеляційний суд не звернув уваги на зазначені порушення, не виправив їх.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду наголосила, що, з огляду на вимоги ст. 367 КПК під час ухвалення вироку ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який здійснює судовий розгляд. Суд вправі перервати нараду лише для відпочинку з настанням нічного часу. Під час перерви судді не можуть спілкуватися з особами, які брали участь у кримінальному провадженні. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення вироку в нарадчій кімнаті. Під час ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті приймається рішення щодо формулювання обвинувачення, яке пред’явлене особі, оцінюються докази, кожен окремо та у сукупності, вирішується питання допустимості доказів під час такої оцінки тощо.

Таким чином, вчинення процесуальних дій та ухвалення суддями (суддею) під час перебування в нарадчій кімнаті по кримінальному провадженні судових рішень по інших справах, є порушенням таємниці наради суддів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, після постановлення суддею вироку від 29 травня 2018 р. стосовно виправданого, цим же суддею було постановлено ухвалу від 27 червня 2018 р., якою виправлено описку в ухвалі від 21 травня 2018 р. у цивільній справі в частині дати її постановлення – правильною вказано дату 16 травня 2018 р., тобто до виходу в нарадчу кімнату у кримінальному провадженні – 17 травня 2018 р.

Разом з тим, відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 370 КПК України 1960 р. порушення таємниці наради суддів вважалося безумовною підставною для скасування судового рішення.

Проте в КПК України 2012 р. законодавець суттєво скоротив перелік підстав, наявність яких є безумовною підставою для скасування судового рішення (ч. 2 ст. 412 КПК України). Відсутня серед них і така підстава як порушення таємниці наради суддів.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

До особи, засудженої за кілька злочинів, амністія застосовується тільки якщо кожен із злочинів підпадає під дію амністії

За умови вчинення особою кількох злочинів, які утворюють сукупність, питання звільнення від відбування покарання на підставі закону про амністію вирішується після визначення остаточного покарання за правилами ст. 70 КК, при цьому амністія до такої особи може бути застосована, якщо кожен зі злочинів підпадає під дію закону, яким оголошено амністію.

24 лютого 2020 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду № 148/871/17 задовольнила касаційну скаргу прокурора, обґрунтовану тим, що амністію було помилково застосовано до особи, засудженої за два злочини, один з яких під амністію не підпадав.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено: за ч. 1 ст. 190 КК до покарання у виді громадських робіт на строк 240 годин та на підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» від 22 грудня 2016 р. № 1810-VIII звільнено від відбування покарання за цей злочин; за ч. 3 ст. 185 КК – до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено обов`язки, передбачені п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

У касаційній скарзі прокурор наполягав, що оскільки особу засуджено і за ч. 1 ст. 190 КК, і за ч. 3 ст. 185 КК,  то це виключає застосування до неї Закону України «Про амністію у 2016 році» та звільнення її від відбування покарання на підставі цього закону за злочин, передбачений ч. 1 ст. 190 КК. Також стверджував, що за умови призначення винуватій особі остаточного покарання за сукупності злочинів, Закон України «Про амністію у 2016 році» підлягає застосуванню лише в тих випадках, коли кожен із злочинів, за який засуджується особа, підпадає під дію амністії. У цьому разі, оскільки за злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, особу не може бути звільнено від відбування покарання на підставі Закону України «Про амністію у 2016 році», її не може бути звільнено на підставі цього Закону й від відбування покарання за злочин, передбачений ч. 1 ст. 190 КК, адже за ці злочини покарання має бути призначене за правилами ст. 70 КК.

Верховний Суд зазначив, що в даному випадку до засудженої місцевим судом застосовано положення п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році», яким зокрема передбачено звільнення від відбування покарання осіб, кримінальні справи стосовно яких за вчинення умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким, розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили, за умови що такі особи не позбавлені батьківських прав і на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років, дітей-інвалідів та/або повнолітніх сина, дочку, визнаних інвалідами.

Як убачається з матеріалів справи, судом не враховано, що інститути звільнення від покарання та звільнення від відбування покарання є різними за своєю правовою природою. У першому випадку особа може бути звільнена від покарання без його призначення.

Натомість інститут звільнення від відбування покарання, одним із видів якого є амністія, може бути застосований лише після завершення процедури призначення покарання, обов’язковою стадією якої відповідно до приписів ст. 70, ст. 71 КК є визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів та/чи сукупністю вироків.

Враховуючи, що особа вчинила не один, а два злочини, передбачені ч. 1 ст. 190 та ч. 3 ст. 185 КК, які утворюють сукупність, питання звільнення її від відбування покарання, у тому числі на підставі закону про амністію, повинно вирішуватись після застосування положень ст. 70 КК та визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів.

При цьому, особа могла бути звільнена від відбування покарання на підставі закону про амністію лише за умови, що жоден зі злочинів, які утворюють сукупність, не виключає можливості застосування амністії.

Оскільки за вироком суду окрім умисного злочину невеликої тяжкості особу також визнано винною у вчиненні умисного тяжкого злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, то можливість звільнення її від відбування покарання на підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» виключається.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.