Судова практика
Визначаючи способи участі батька у вихованні дитини, суд має враховувати насамперед інтереси дитини, які можуть не збігатися з її бажанням
1 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 138/96/17 задовольнив частково касаційну скаргу батька дитини та виключив з мотивувальної та резолютивної частин рішень судів висновки про те, що побачення та спілкування сина з батьком можуть відбуватися без утримування дитини в батька вдома проти її волі.
Чоловік звернувся до суду із позовом до колишньої дружини про зобов`язання не перешкоджати йому брати участь у вихованні та вільному спілкуванні із сином, визначити способи його участі у вихованні сина, пославшись на те, що відповідачка почала створювати штучні перешкоди у спілкуванні батька з дитиною.
Позивач тричі звертався з заявою до комісії з питань захисту прав дитини Служби у справах дітей Могилів-Подільської міської ради, якою прийнято рішення від 25 жовтня 2016 р. № 347, яким визначено порядок участі у вихованні дитини та визначено спосіб участі у спілкуванні. Але відповідачка не виконує рішення органу опіки та піклування щодо порядку участі у вихованні позивачем.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, призначив графік зустрічей батька з сином, однак зауважив, що вони мають відбуватися лише за бажання дитини, з урахуванням її здоров’я, потреб та інтересів, без утримування дитини батьком у себе вдома. На час перебування сина з батьком він несе повну відповідальність за життя та здоров’я дитини.
У касаційній скарзі позивач зазначав, що рішення про побачення з дитиною лише за бажанням дитини ґрунтується на припущеннях, а не на доказах всупереч правилам ст. 57 ЦПК України.
Верховний Суд зазначив, що суди дійшли правильного висновку про визначення способу участі батька у вихованні і спілкуванні з дитиною шляхом встановлення графіка його систематичних побачень із сином, не встановили об’єктивних умов, за яких такі побачення можуть відбуватися виключно за бажання дитини.
Верховний Суд наголосив, що, визначаючи способи участі батька у спілкуванні та вихованні дитини, необхідно надавати системну оцінку фактам і обставинам, які впливають на ухвалення певного рішення, зокрема, суд має враховувати насамперед інтереси дитини, які не завжди можуть відповідати її бажанням, з урахуванням віку, стану здоров’я, психоемоційного стану.
Ані орган опіки та піклування, ані відповідач у справі не надали судам доказів на підтвердження висновку про те, що участь батька у спілкуванні та вихованні дитини можлива лише за бажання дитини, а також що для батька і дитини існують стійкі психоемоційні перешкоди.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Проте суд має враховувати висловлену думку дитини, системно з’ясовуючи фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання про місце проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб. При цьому суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ч. 3 ст. 171 СК України).
У цій справі малолітній син не висловлював думки щодо участі батька у спілкуванні з ним та в його вихованні, суд не встановив на підставі належних та допустимих доказів, що психоемоційний стан хлопчика свідчить про те, що спілкування з батьком всупереч бажанню дитини не відповідає найкращим її інтересам.
Верховний Суд дійшов висновку про необхідність виключення з мотивувальної та резолютивної частин рішень судів висновків про те, що встановлення побачень та спілкування сина з батьком може відбуватися без утримування дитини в себе вдома проти її волі.
Така умова є зрозумілою, встановлена загальними засадами права, немає необхідності зазначати про це в рішенні суду, а здійснення примусового утримання людини проти її волі суперечить конституційним правам людини і громадянина в Україні, містить склад злочину, передбаченого КК України.
Визначення в рішенні суду, що на час перебування сина з батьком той несе повну відповідальність за життя та здоров’я дитини, також не відповідає вимогам законодавства, оскільки рішенням суду не можуть бути змінені імперативні норми права.
Підготував Леонід Лазебний
