Connect with us

Судова практика

Визнання недійсним договору застави майна

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в керівника необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема за відсутності рішення, ухваленого загальними зборами товариства.

Тридцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11498/18 (ЄДРСРУ № 84634095) досліджував питання стосовно правової можливості для визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема, за відсутності прийнятого рішення загальними зборами на укладення вказаного договору.

Суть справи

Дослідженню підлягала процесуальна вимога позивача про визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора позивача, яким укладено спірний договір, необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки у відповідності до положень частини другої статті 98 ЦК України рішення загальними зборами учасників про відчуження майна (передачу його в заставу), вартість якого становила 50 і більше відсотків майна товариства, не приймалося.

Суд вказує, що згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1—3, 5 та 6 статті 203 ЦК України. Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб’єктного складу; дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі № 905/1227/17 вбачається, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, Касаційний господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Стосовно правочину, то його юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, котра відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Важливо. Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини з третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в неї обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Крім того, аналіз статей 546, 572, 576­,578 ЦК України, статей 1, 3 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Тобто право застави — це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно, а кредитор задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (власника такого майна).

Отже, застава — це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання й укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань кредитного договору і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ВС від 21.02.2018 р. № 910/18506/16. Верховний Суд відзначає, що на відміну від договорів купівлі­продажу, міни або дарування, предмет застави залишається у володінні та користуванні заставодавця, тобто в його власності й виключно в разі невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов’язання заставодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Таким чином, до даних правовідносин не застосовуються положення статті 98 ЦК України, оскільки зазначена норма визначає повноваження загальних зборів учасників товариства у відносинах щодо відчуження майна, тоді як у даному випадку мова йде про передачу майна в заставу, а не його відчуження, бо мета застави — не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов’язків за основним договором. Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов’язання та самостійно існувати не може, договір застави укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань за кредитним договором, і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя. Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов’язок доведення наявності обставин, з якими закон пов’язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм статті 204 ЦК України викладена у висновку Великої Палати Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 року у справі № 2­1383/2010).

Висновок

Таким чином, прийняття рішення загальними зборами на укладення договору застави директором товариства не є обов’язковим у даному випадку.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Нацкомфінпослуг може вживати заходи до страховиків, які занижують розміри відшкодування

4 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 813/3214/17 залишив без задоволення касаційну скаргу страхової компанії, яка визначила розмір відшкодування з порушенням закону та невчасно його виплатила.

Страхова компанія звернулася до суду з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Комісія, відповідач) про визнання протиправним та скасування розпорядження відповідача про застосування заходу впливу до нього, посилаючись на те, що Комісія не має повноважень вирішувати питання щодо розміру страхового відшкодування, а законність рішення страховика належить до виключної компетенції суду.

Рішенням окружного адміністративного суду позов задоволено. Апеляційний адміністративний суд рішення скасував та відмовив у задоволенні позову.

Позивач у касаційній скарзі зазначав, що суд апеляційної інстанції не правильно застосував п. 36.2 ст. 36 Закону «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки вона не регулює розміру страхового відшкодування, а навпаки, вказує на те, що відповідач не в праві вирішувати питання щодо розгляду страхового відшкодування.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що ключовим правовим питанням, що постало у справі, є повноваження Комісії вживати заходи впливу до страхової компанії за порушення, пов’язані з заниженням розміру страхового відшкодування.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. № 2664-III визначає загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Порядок та умови застосування заходів впливу встановлюються законами України та нормативно-правовими актами Комісії. Так, до компетенції Комісії віднесено застосування заходів впливу за порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг. Ці повноваження мають на меті захист прав споживачів, контроль за якістю фінансових послуг та узгоджуються з обов’язками держави, передбаченими в ст. 42 Конституції України.

Відповідно до розпорядження, що оскаржується, порушення позивача полягало в невиконанні положень п.п. 36.2 (невиплата страхового відшкодування у повному розмірі) та 36.5 (невиплата пені за прострочення виплати страхового відшкодування) ст. 36 Закону України № 1961-IV.

За матеріалами справи, позивачу були надані всі документи, що вимагалися, зокрема, щодо відшкодування на поховання та спорудження надгробного пам’ятника, і позивач не мав підстав зменшувати розмір відшкодування.

Суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що страхова компанія мала відшкодувати витрати на поховання та спорудження надгробного пам’ятника в повному обсязі, оскільки вони не перевищували законодавчо встановлених меж.

Верховний Суд з цим висновком погодився й уточнив, що обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників (ст. 3 Закону України № 1961-IV).

Розмір відшкодування шкоди визначає страхова компанія. Коли розмір відшкодування та умови виплати визначено законом, а страхова компанія зменшує його довільно, покликаючись на обставини, які законом не передбачені, вона порушує права споживачів та правові норми, що регулюють діяльність на ринку фінансових послуг.

Оскільки законодавство не передбачає зменшення розміру відшкодування з підстав, які навів позивач, Комісія обґрунтовано констатувала порушення законодавства, що регулює діяльність з надання фінансових послуг та спонукала страхову компанію до його усунення.

Безперечно, особа, яка отримала страхове відшкодування в меншому, ніж належить, розмірі, може звернутися з позовом до суду. Водночас це не означає, що потерпілий не може звернутися зі скаргою до Комісії. Захист прав особи адміністративними органами є безкоштовним, більш оперативним і часто ефективним.

Обов’язок держави (державних органів) забезпечувати та захищати права людини прямо передбачено в ст. 3 Конституції України та в ч. 3 ст. 17 Цивільного кодексу України.

Встановивши, що розмір відшкодування визначено з порушенням Закону та виплачено невчасно, Комісія мала повноваження вжити заходи, спрямовані на усунення порушень.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Стаж для перерахунку пенсії особам, призваним до війська в особливий період, розраховується за спеціальними нормами

4 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 415/2135/17 задовольнив касаційну скаргу особи, якій було відмовлено в зарахуванні стажу та перерахунку пенсії попри вимоги спеціальних норм щодо учасників АТО.

Особа звернулась до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України, у якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у зарахуванні до стажу роботи під час мобілізації у потрійному розмірі та перерахунку пенсії згідно з довідкою про безпосередню участь особи в антитерористичній операції та довідки про заробітну плату. Також просила зобов`язати відповідача зарахувати до стажу роботи під час мобілізації у потрійному розмірі, здійснити перерахунок пенсії та виплатити недоотримані суми пенсії.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Апеляційний суд скасував рішення та відмовив у задоволенні позову, дійшовши висновку, що Закон «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV на час звернення позивача до пенсійного органу не містив будь-яких винятків щодо включення періоду військової служби застрахованих осіб, призваних за призовом під час мобілізації на особливий період, до страхового стажу та збереження страхових виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у випадках ненарахування та несплати роботодавцем за них єдиного соціального внеску.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин ст. 24 Закону «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки застосуванню підлягала ч. 7 ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування». У зв`язку із чим вважав, що в даному випадку страхові внески не повинні з нього стягуватися за час його участі в антитерористичній операції, як мобілізованої особи, і тому він має право на зарахування до стажу роботи в особливий період, не залежно від сплати страхових внесків.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що ст. 46 Конституції України гарантує громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням коштом страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені в Законі «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII.

Відповідно до ст. 1-2 Закону № 2011-XII військовослужбовці користуються всіма правами та свободами, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Відповідно до ст. 8 Закону № 2011-XII час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їхнього страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження військовослужбовцями військової служби в особливий період зараховується до вислуги років, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби на пільгових умовах у порядку, який визначає Кабінет Міністрів України.

Під час розгляду справи було встановлено, що позивач у спірний період був призваний на військову службу, у зв’язку з чим підлягав у цей період загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню.

Отже, час проходження військової служби, протягом якого позивач брав участь в антитерористичній операції в особливий період, зараховується до його страхового стажу.

Частиною 7 ст. 7 Закону № 2464-VI передбачено перелік видів виплат, на які не нараховується єдиний внесок, що затверджує Кабінет Міністрів України, зокрема це – виплати, що компенсуються з бюджету в межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом, у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та/або введення воєнного стану.

Таким чином, у цьому випадку страхові внески (єдиний внесок) не нараховувалися та не сплачувались у зв’язку зі звільненням від сплати такого податку в порядку, встановленому ст. 7 Закону № 2464-VI.

Аналогічну правову позицію в подібних правовідносинах висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах від 14 лютого 2019 р. у справі № 308/8839/16-а, від 23 липня 2019 р. у справі № 346/6411/16-а, від 30 липня 2019 р. у справі № 346/1454/17, від 18 вересня 2019 р. у справі № 347/1233/17.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Суд обирає спосіб захисту прав суб’єкта звернення з огляду на дотримання ним умов звернення та дискреційні повноваження органу влади

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 0940/2394/18 залишив без задоволення касаційну скаргу обласної ради, яка формально відмовила позивачу з підстав, не передбачених законодавством.

Товариство з додатковою відповідальністю звернулось до суду з позовом до обласної ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання до вчинення дій, а саме рішення відповідача про відмову в наданні гірничого відводу для розробки родовища піску.

Окружний адміністративний суд позов задовольнив частково, скасував оскаржуване рішення та зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву про надання гірничого відводу, оскільки відповідач не конкретизував, у чому саме полягає невідповідність документів, поданих позивачем з метою отримання гірничого відводу. У задоволенні позовних вимог про зобов’язання відповідача прийняти рішення про надання гірничого відводу було відмовлено з підстав їх передчасності.

Апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні адміністративного позову щодо зобов’язання обласної ради прийняти рішення про надання позивачеві гірничого відводу та прийняв нову постанову, якою адміністративний позов задовольнив. Суд дійшов висновку, що єдиним правильним за цих обставин способом захисту порушеного права позивача є зобов’язання відповідача прийняти конкретне рішення.

У касаційній скарзі обласна рада зазначала, що надання чи ненадання гірничого відводу належить до дискреційних повноважень органу місцевого самоврядування, а зобов`язавши відповідача прийняти рішення про надання позивачеві гірничого відводу, суд апеляційної інстанції втрутився в її дискреційні повноваження.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що компетенція обласної ради щодо прийняття рішення про надання гірничих відводів передбачена чинним законодавством, зокрема, п. 22 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 9-1, ч. 3 ст. 17 Кодексу України про надра, п.п. 23, 25 Положення про порядок надання гірничих відводів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59.

У разі, якщо суб’єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству та суб’єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов’язати суб’єкта владних повноважень прийняти відповідне рішення.

Якщо ж такий суб’єкт на момент прийняття рішення не перевірив дотримання заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб’єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчинити дії, є встановлення судом додержання суб’єктом звернення всіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність в суб’єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а й у випадку розгляду вимог про зобов’язання відповідного суб’єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.

Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб’єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи.

Таким чином, відповідач у межах цієї справи протиправно надав позивачеві формальну відмову з підстав, не передбачених чинним законодавством. Ураховуючи, що позивач звернувся до відповідача із заявою про надання гірничого відводу та всіма документами, передбаченими законодавством України, суд апеляційної інстанції, обираючи ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, цілком обґрунтовано зобов’язав відповідача надати гірничий відвід.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.