Судова практика
Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням
Євген МОРОЗОВ,
адвокат
Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки.
Двадцять четвертого грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6361/15-ц, провадження № 61-7233св19 (ЄДРСРУ № 93835783) досліджував питання щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно статті 383 Цивільного кодексу власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї. Згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
А відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім’ї наймача, які проживають разом із ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами й несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім’ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім’ї наймача належать дружина, їхні діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із ним і ведуть спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права й обов’язки, як наймач та члени його сім’ї.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше, як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 вказаного кодексу наведено випадки, в яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв’язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. В свою чергу доказами, що відповідач не проживає в спірному приміщенні, можуть бути зокрема:
— правовстановлюючі документи, які підтверджують факт власності спірним майном;
— довідка з ЖЕКу/ОСББ про склад сім’ї або проживаючих;
— показання свідків; — матеріали судових або виконавчих проваджень;
— документи про створення іншої сім’ї;
— трудові контракти відповідача в іншій місцевості;
— договори орендованого помешкання відповідачем у іншій місцевості / оплата комунальних послуг;
— листи / телеграми з іншого регіону тощо.
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Засадничими принципами цивільного судочинства, як відомо, є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов’язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов’язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їхня достатність та переконливість.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи в жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК Української РСР строки.
У справах про визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, в осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім’ї тощо) суд може продовжити строк тимчасової відсутності. Аналогічна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 2 грудня 2020 року у справі № 754/11532/19, провадження № 6 1 – 10959 св 20 (ЄДРСР У № 93336396).
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім’ї є одним зі способів захисту житлових прав фізичних осіб. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Шістнядцятого грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 320/9482/17, провадження № 61 – 6318 св 19 ( ЄДРСРУ № 93793165) вказав, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житло, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18); від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18); від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19); від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19).
Висновок
Після остаточності судових баталій (набранням судовим рішенням законної сили) необхідно звернутися із заявою про зняття з реєстрації місця проживання особи до центру надання адміністративних послуг та надати відповідне рішення.
Джерело: Юридичний вісник України
