Connect with us

Судова практика

Якщо частка боржника у спільному майні не визначена, для звернення стягнення на неї державний виконавець звертається до суду з поданням про її визначення

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду, визначивши, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об’єктом цивільних прав, яка може бути об’єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об’єкта нерухомого майна. 

15 січня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 367/6231/16-ц за позовом боржника до ТОВ «Євразіябуд Трейд», Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, відділу державної виконавчої служби, треті особи: приватний нотаріус, виконавчий комітет міської ради, про визнання недійсними електронних торгів, скасування протоколу про проведення електронних торгів, акта державного виконавця, свідоцтва про придбання майна та державної реєстрації права власності.

У серпні 2016 р. боржник звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що в межах виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого листа, виданого міським судом, про стягнення з нього на користь виконавчого комітету  міської ради боргу в сумі 147 329,30 грн, представники відділу державної виконавчої служби порушили Закон України «Про виконавче провадження» та Тимчасовий порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 р. № 656/5 (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), здійснюючи реалізацію його майна.

Рішенням міського суду позов задоволено повністю.  Апеляційним судом рішення міського суду скасовано та ухвалено нове рішення – про відмову у задоволенні позову з тих мотивів, що дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними. Позивач обґрунтовував свої вимоги саме тим, що державним виконавцем допущені порушення при підготовці прилюдних торгів, а це може бути лише предметом окремого оскарження.

Розглянувши касаційну скаргу боржника, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що равовий аналіз положень ст. 361, ч. 2 ст. 366 ЦК України дає підстави для висновку, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об’єктом цивільних прав та на неї кредитором може бути звернуто стягнення у рахунок погашення боргу шляхом вимоги продажу цієї частки з публічних торгів. Поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а норми ч. 6 ст. 52 Закону про ВП 1999 р.  та ч. 6 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» є тотожними, передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена.

Таким чином, з урахуванням наявності суперечливих висновків судів касаційної інстанції, Велика Палата знайшла підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 липня 2019 р. у справі № 822/1154/16, вказавши, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об’єктом цивільних прав, яка може бути об’єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об’єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника, державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Щодо порушення виконавцем правил підготовки прилюдних торгів, то відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених ч.ч. 1–3 та ч.ч. 5, 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв’язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 ЦК).

Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог Тимчасового порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

Апеляційний суд вірно вказував, що до предмета доказування в даній справі належало дотримання порядку проведення прилюдних торгів, а саме – встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим порядком.

Водночас порушення, допущені державним виконавцем, до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо, підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом.

Отже, Велика Палата ВС залишила касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду – без змін.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Судовий збір у справах про адміністративні правопорушення треба платити

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України, розглянувши 18 березня 2020 р. у справі № 543/775/17 касаційну скаргу Управління патрульної поліції у справі за позовом особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення.

Позивач звернувся до суду і просив скасувати постанову про адміністративне правопорушення, якою на нього накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний адміністративний суд повернув апеляційну скаргу відповідачу – Управлінню патрульної поліції – у зв’язку з несплатою судового збору, зазначивши, що за подання апеляційної скарги у справі про адміністративне правопорушення судовий збір сплачується суб’єктом владних повноважень на загальних підставах, у порядку та розмірах, установлених Законом України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI).

Крім того, на думку суду апеляційної інстанції, за відсутності поняття державного мита в межах Закону № 3674-VI, навіть якщо вважати держмито платежем, тотожним судовому збору, то за приписами ч. 4 ст. 288 КУпАП саме позивач (особа, на яку накладене адміністративне стягнення) звільняється від його сплати.

Натомість, апелянт є не особою, яка оскаржує накладену постанову у справі про адміністративне правопорушення, а суб’єктом владних повноважень, який приймав спірну постанову. За таких обставин звільнення від сплати судового збору відповідача – суб’єкта владних повноважень буде суперечити не тільки вимогам ч. 4 ст. 288 КУпАП, а також і Закону № 3674-VІ, і жодний ретроспективний аналіз ст. 288 КУпАП та Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» щодо права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення не дає підстав вважати, що суб’єкт владних повноважень є особою, яка не повинна сплачувати судовий збір за подання апеляційної скарги.

Розглядаючи касаційну скаргу Управління поліції на ухвалу апеляційного суду, Велика Палата ВС зазначила, що  ч. 4 ст. 288 КУпАП передбачено, що особа, яка оскаржує постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Відповідно до положень ст.ст. 3, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення  адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об’єктів оплати судовим збором.

Також Законом України від 19 вересня 2013 р. № 590-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» внесені зміни до положень КУпАП щодо сплати судового збору. Так ст. 40-1 КУпАП визначено, що судовий збір у провадженні по справі про адміністративне правопорушення у разі винесення судом (суддею) постанови про накладення адміністративного стягнення сплачується особою, на яку накладено таке стягнення, а розмір та порядок сплати судового збору встановлюється законом.

Згідно з приписами частини сьомої ст. 283 КУпАП постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Отже, Велика Палата ВС в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права дійшла висновку, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень ст.ст. 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати ст. 2-5 Закону № 3674-VІ, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

Разом з тим, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Верховний Суд України в постанові від 13 грудня 2016 р. (провадження № 21-1410а16) зазначив: «У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, статей 2–4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору <…>. За подання позивачем або відповідачем – суб’єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає».

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку, вказавши, що чинне законодавство містить ставку судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення та подальшому оскарженні позивачем та відповідачем судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

 Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Отримання згоди профспілкового органу на звільнення члена такого органу необхідне й у разі його відмови від продовження роботи через зміну істотних умов

18 травня 2020 р. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/11887/15-ц залишив без задоволення касаційну скаргу роботодавця, що звільнив працівника, який у визначений законом двомісячний термін не відмовлявся від роботи в нових умовах праці.

Працівник  звернувся до суду з позовом до державного підприємства (ДП) та просив визнати недійсним наказ про припинення з ним трудового договору, поновити його на роботі, визнати недійсним запис в трудовій книжці про звільнення, стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також відшкодувати моральну шкоду.

Свої вимоги мотивував тим, що він головою ДП було ухвалено наказ «Про зміни в організації виробництва і праці та зміну істотних умов праці працівників», на підставі якого вирішено перевести підрозділи та робочі місця працівників з одного міста до іншого.

Позивач був членом виборного профспілкового комітету первинної профспілкової організації ДП , тому начальник служби управління персоналом ДП направив на адресу   первинної профспілкової організації подання з проханням надати згоду на звільнення позивача із займаної посади з квітня 2015 р. за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, яка повідомила роботодавця про те, що не надає згоди на звільнення позивача, оскільки подання про надання згоди на звільнення працівника з роботи передувало закінченню встановленого трудовим законодавством двомісячного строку, протягом якого працівники мають право надати згоду або відмовитися від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці.

Наказом ДП  в квітні 2015 р. позивача було звільнено із займаної посади за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв’язку із відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці).

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Апеляційним судом рішення скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково – поновлено позивача на посаді, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодовано матеріальну шкоду. Рішення мотивоване тим, що звільнення позивача, який був членом профспілкового комітету первинної профспілкової організації, проведено з порушенням вимог ст. 252 КЗпП України та ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

У касаційній скарзі відповідач наполягав, що попередня згода виборного профспілкового органу на звільнення працівника, про яку йдеться в ч. 3 ст. 252 КЗпП України, жодним чином не стосується передбаченого ч. 3 ст. 32 КЗпП України порядку запровадження змін в організації виробництва і праці.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що звільнення працівника у зв’язку із його відмовою від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці не можна віднести ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.

Передбачена ч. 3 ст. 252 КЗпП України й ч. 3 ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» гарантія про обов’язкове отримання роботодавцем попередньої згоди виборного органу, а також вищого виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника, який є членом виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації, поширюється на випадки його звільнення на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

У цій справі працівник у визначений законом двомісячний строк не відмовлявся від роботи в нових умовах праці. До того ж його звільнення як члена виборного профспілкового комітету первинної профспілкової організації відбулося з порушенням ч. 3 ст. 252 КЗпП України й ч. 3 ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

При звільненні працівника за скороченням штату роботодавець зобов’язаний запропонувати йому всі підходящі вакансії на підприємстві

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 487/2191/17 залишив без задоволення касаційну скаргу звільненого за скороченням штату працівника, якому не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії.

Особа звернулася до суду з позовом до державного підприємства (ДП) про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, обґрунтувавши свої вимоги тим, що його було протиправно звільнено із займаної посади згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився  апеляційний суд, виходив з того, що звільнення з роботи позивача здійснено з порушенням вимог ст. 49-2 КЗпП України щодо порядку вивільнення працівників, оскільки відповідач не запропонував працівнику усі вакантні посади на підприємстві, у тому числі в інших філіях підприємства, а звільнення здійснено без попереднього звернення відповідача до профспілкової організації та отримання її згоди на звільнення, що передбачено ст. 43 КЗпП України.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що він виконав вимоги ст. 49-2 КЗпП України, оскільки позивачу одночасно з попередженням про майбутнє звільнення разом з пропозицією вакантних посад (іншої роботи) у філії ДП та надавався для ознайомлення список постійних вакантних посад філій, згідно з яким позивачу в подальшому пропонувалися вакантні посади. Позивач відмовлявся від ознайомлення з цим списком, про що були складені відповідні акти.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Встановивши, що позивачеві не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП, суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Крім того, позивач є членом первинної профспілкової організації, однак відповідач не звертався до профспілки з письмовим поданням про надання згоди на звільнення позивача відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно із ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), пунктами 2–5, 7 ст. 40 і пунктами 2, 3 ст. 41 КЗпП, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім визначених законом випадків.

Суди встановили, що профспілка відмовила відповідачеві в наданні згоди на звільнення позивача, зокрема через те, що той запропонував позивачеві наявні вакансії лише у філії, а не на підприємстві загалом.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішенн

Читати далі

В тренді