Connect with us

Судова практика

Якщо частка боржника у спільному майні не визначена, для звернення стягнення на неї державний виконавець звертається до суду з поданням про її визначення

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду, визначивши, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об’єктом цивільних прав, яка може бути об’єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об’єкта нерухомого майна. 

15 січня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 367/6231/16-ц за позовом боржника до ТОВ «Євразіябуд Трейд», Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, відділу державної виконавчої служби, треті особи: приватний нотаріус, виконавчий комітет міської ради, про визнання недійсними електронних торгів, скасування протоколу про проведення електронних торгів, акта державного виконавця, свідоцтва про придбання майна та державної реєстрації права власності.

У серпні 2016 р. боржник звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що в межах виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого листа, виданого міським судом, про стягнення з нього на користь виконавчого комітету  міської ради боргу в сумі 147 329,30 грн, представники відділу державної виконавчої служби порушили Закон України «Про виконавче провадження» та Тимчасовий порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 р. № 656/5 (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), здійснюючи реалізацію його майна.

Рішенням міського суду позов задоволено повністю.  Апеляційним судом рішення міського суду скасовано та ухвалено нове рішення – про відмову у задоволенні позову з тих мотивів, що дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними. Позивач обґрунтовував свої вимоги саме тим, що державним виконавцем допущені порушення при підготовці прилюдних торгів, а це може бути лише предметом окремого оскарження.

Розглянувши касаційну скаргу боржника, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що равовий аналіз положень ст. 361, ч. 2 ст. 366 ЦК України дає підстави для висновку, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об’єктом цивільних прав та на неї кредитором може бути звернуто стягнення у рахунок погашення боргу шляхом вимоги продажу цієї частки з публічних торгів. Поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а норми ч. 6 ст. 52 Закону про ВП 1999 р.  та ч. 6 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» є тотожними, передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена.

Таким чином, з урахуванням наявності суперечливих висновків судів касаційної інстанції, Велика Палата знайшла підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 липня 2019 р. у справі № 822/1154/16, вказавши, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об’єктом цивільних прав, яка може бути об’єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об’єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника, державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Щодо порушення виконавцем правил підготовки прилюдних торгів, то відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених ч.ч. 1–3 та ч.ч. 5, 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв’язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 ЦК).

Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог Тимчасового порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

Апеляційний суд вірно вказував, що до предмета доказування в даній справі належало дотримання порядку проведення прилюдних торгів, а саме – встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим порядком.

Водночас порушення, допущені державним виконавцем, до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо, підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом.

Отже, Велика Палата ВС залишила касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду – без змін.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Страхувальник має відшкодувати шкоду лише в частині, яку не покриває страховка

Обов’язок з відшкодування шкоди, завданої особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, виникає лише у тому випадку, коли у страховика відсутні підстави для здійснення страхового відшкодування чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. 

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 489/2170/17 задовольнив касаційну скаргу засудженого на рішення судів, якими було неправильно вирішено цивільний позов потерпілого.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом  , особу засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

Стягнуто з засудженого на користь потерпілого 154 175 грн і 10 000 грн у рахунок відшкодування шкоди життю і здоров`ю та моральної шкоди відповідно.

Стягнуто з ПрАТ «Європейський страховий союз» на користь потерпілого страхове відшкодування шкоди життю і здоров`ю в розмірі 98 000 грн.

У касаційній скарзі засуджений посилався на неправильне вирішення місцевим судом цивільного позову потерпілого, на користь якого було стягнуто 154 175 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди із засудженого, а з ПрАТ – 98 000 грн, тоді як страхова сума виплати в полісі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за заподіяну життю і здоров’ю шкоду становить 200 000 грн, що обумовлює стягнення з нього як винуватця ДТП меншої суми відшкодування.

Колегія суддів Верховного Суду з’ясувала, що внаслідок вчинення особою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, потерпілому було заподіяно матеріальної шкоди. З метою відшкодування цієї шкоди потерпілий звернувся до засудженого та ПрАТ із цивільним позовом у межах кримінального провадження.

Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент вчинення злочину відповідальність засудженого було застраховано на підставі договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ним як власником транспортного засобу та ПрАТ.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 р. у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов’язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик заподіювача шкоди.

Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов’язаним суб’єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість заподіювача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 р. № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов’язання припиняється його належним виконанням страховиком заподіювача шкоди замість останнього.

Згідно зі ст. 1194 ЦК, а також з урахуванням ст. 22 Закону України № 1961-IV, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо згідно з цим договором або Законом України № 1961-IV у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у ст. 37) чи якщо розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежено різницею між фактичним розміром завданої шкоди та сумою страхового відшкодування.

Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

Указане апеляційний суд залишив без уваги, не виправив цих помилок місцевого суду та необґрунтовано погодився з визначеним районним судом порядком відшкодування потерпілому заподіяної злочином матеріальної шкоди.

Отже, Верховний Суд скасував його рішення в частині вирішення цивільного позову потерпілого і призначив новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Законом не передбачено такої процесуальної дія, як бесіда зі свідком

Дії органів досудового розслідування, зафіксовані на носіях інформації та надані суду як матеріали проведення НСРД, щодо проведення зі свідками злочину бесід, спрямованих на надання останніми необхідних показів, відповідно до ст. 246 КПК не належать до НСРД та свідчать про тиск на свідків з боку вказаних вище органів.

3 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 461/3138/17 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, який заперечував, що чинив тиск на свідків, спілкуючись із ними у позапроцесуальний спосіб.

За версією слідства обвинувачений у зв’язку із затвердженням нового штатного розпису митниці, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, наділеною організаційно-розпорядчими обов’язками, з метою незаконного збагачення та з корисливих мотивів висунув незаконну вимогу начальнику управління протидії митним правопорушенням згаданої митниці отримати від працівників цього управління грошові кошти за нестворення штучних перешкод при залишенні їх на займаних посадах у зв’язку з ротацією, із вказівкою вирішити це питання через державного інспектора відділу аналітичної роботи управління.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, його було визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК та виправдано у зв`язку з відсутністю події кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі прокурор указував на те, що суд першої інстанції не надав оцінки частині зібраних доказів та не взяв до уваги доказів, які могли суттєво вплинути на висновки суду, не відобразив у вироку в повному обсязі обставин події, відмовив у задоволенні клопотань про одночасний допит свідків з метою усунення суперечностей між показаннями, та не вказав, чому частину доказів узяв до уваги, а інші проігнорував, не надав оцінки протоколу додаткового огляду матеріалів НСРД, протоколу обшуку. Вказував, що суд не зазначив, за яких обставин та у який спосіб прокурор чинив тиск на свідків, спілкуючись з ними у позапроцесуальний спосіб.

Колегія суддів Верховного Суду визнала, що судами вірно зазначено, що прокурор викликав до свого службового кабінету свідків, в тому числі із їх захисниками, і проводив з ними бесіди під час яких неоднозначно давав їм зрозуміти, що треба підтримувати або давати узгоджені показання, які встановлюють факти злочинної діяльності, переконливо свідчить про те, що показання свідків у судовому засіданні щодо тиску на них з боку органу досудового розслідування є обґрунтованими.

Така процесуальна дія, як бесіда зі свідком, не передбачена чинним КПК.

Більше того, відповідно до ч. 2 ст. 246 КПК, НСРД проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Разом з тим, з наданих суду носіїв інформації, на яких зафіксовані наведені НСРД видно, що прокурор обговорює зі свідками їх поведінку під час дачі показань та слідчих дій, тобто фактично обговорює їх дії, які негласними не є, що прямо суперечить наведеним вище положенням ст. 246 КПК.

Згідно з рішенням ВС, суд дійшов правильного висновку про виправдання особи, не взявши до уваги докази, отримані через тиск на свідків.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, є недопустимим

Усі докази, отримані під час досудового розслідування злочину, який було вчинено внаслідок підбурювання з боку працівників поліції або інших осіб, які діють за їх вказівками, та який в іншому випадку не було би вчинено, мають визнаватися недопустимими.

5 лютого 2020 р. Верховний Суд  у справі № 487/2403/18 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, який спростовував викладені у вироку висновки про провокування особи до вчинення злочину.

За матеріалами досудового розслідування, обвинувачений, будучи службовою особою, діючи умисно, з використанням свого службового становища, умисно створив штучні перешкоди для належного виконання умов договору субпідряду ТОВ «ПФ», за усунення яких неодноразово висловив прохання щодо передачі йому неправомірної вигоди у великому розмірі.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу виправдано за недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

У касаційній скарзі прокурор спростовував викладені у вироку висновки суду про провокування особи до вчинення кримінального правопорушення.

Колегія суддів Верховного Суду зазначила, що, ухвалюючи виправдувальний вирок, суд першої інстанції виходив із того, що достатніх та безсумнівних доказів вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого . 3 ст. 368 КК, стороною обвинувачення надано не було та під час судового розгляду не здобуто, а показання свідків обвинувачення і письмові докази, зібрані та досліджені у кримінальному провадженні, не містять об’єктивних, конкретних і беззаперечних доказів вчинення особою суспільно небезпечного діяння.

Як установив суд, з боку працівників правоохоронних органів мало місце моделювання злочину, інкримінованого особі, з використанням іншої особи як агента-провокатора, оскільки її було прийнято на роботу за наказом ТОВ «ПФ» 25 липня 2016 р. та звільнено 29 вересня 2016 р., тобто на час проведення активних слідчих дій і НСРД. Ініціатива щодо зустрічей з особою належала саме агенту-провокатору, який самостійно, незважаючи на відмови першого, звертався до нього з повторними пропозиціями про зустрічі.

Крім того, агент-провокатор неодноразово залучався правоохоронними органами та брав участь як заявник або свідок у різних, у тому числі аналогічних, кримінальних провадженнях.

Обґрунтовуючи свої висновки, суд першої інстанції послався, крім іншого, на прецедентну практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, не можна виправдати суспільним інтересом, оскільки в такому випадку обвинувачений із самого початку може бути позбавлений права на справедливий судовий розгляд справи.

Тобто, якщо під час отримання доказів суб`єкта схиляючи до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений; у випадку, коли підсудний заявляє про підбурювання його до вчинення злочину, національний суд повинен ретельно перевірити матеріали кримінальної справи, оскільки з метою забезпечення права на справедливий судовий розгляд справи в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод всі докази, отримані внаслідок підбурювання з боку поліції, мають визнаватися недопустимими (рішення у справах «Раманаускас проти Литви» від 5 лютого 2008 р., «Тексейра де Кастро проти Португалії» від 09 червня 1998 р.).

Отже, в основі виправдувального вироку лежить висновок про наявність провокації вчинення злочину, що є недопустимим. Тому Верховний Суд залишив вирок без змін.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.