Судовий спір між кредитором і боржником не ставить під питання безспірність заборгованості - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Судовий спір між кредитором і боржником не ставить під питання безспірність заборгованості

Дата публікації:

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України про те, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення заборгованості спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.  

15 січня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула  касаційну скаргу у справі № 305/2082/14-ц за позовом позичальника до ТОВ «Кредитні ініціативи», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, третя особа – відділ державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції Закарпатської області, про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню.

У жовтні 2014 р. позичальник звернулася до районного суду із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що 31 серпня 2014 р. приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на нежитлову будівлю магазину – предмет іпотеки на забезпечення його зобов`язань за договором іпотеки. Крім того, приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на автомобіль, переданий у заставу згідно з договором застави на забезпечення його зобов`язань за кредитним договором.

Позивач вказував, що зазначені виконавчі написи нотаріуса не підлягають виконанню, оскільки нотаріус, вчиняючи виконавчі написи, не врахував та не з`ясував факту безспірності заборгованості, не перевірив, чи входить в перелік безспірних заборгованість, відносно яких було вчинено вказані виконавчі написи, і чи була така заборгованість за договорами.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд  рішення змінив у частині правового обґрунтування з тих мотивів, що спірні виконавчі написи були вчинені нотаріусом з додержанням вимог Закону «Про нотаріат», тому у задоволенні позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, слід відмовити саме з цих підстав, а не за відсутністю доказів порушення прав та інтересів позивача, як помилково вважав суд першої інстанції. Позивача має право на оскарження зазначеного виконавчого напису, оскільки є позичальником за кредитним договором, на забезпечення виконання зобов`язань за яким третя особа передав в іпотеку банку нежитлову будівлю магазину.

В липні 2017 р. позичальник подав касаційну скаргу, вмотивовану, зокрема, тим, що суди не звернули уваги на те, що на момент вчинення та пред`явлення до виконання виконавчих написів нотаріуса визначені у них суми заборгованості оспорювались у судовому порядку.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. На момент звернення заінтересованих осіб до нотаріуса з метою ініціювання вчинення нотаріальної дії відсутність спору про право цивільне є обов’язковою умовою, а наявність спору у свою чергу унеможливлює вчинення нотаріальної дії і є перешкодою, яка утворює підстави для відкладення і зупинення нотаріального провадження (ст. 42 Закону України «Про нотаріат»).

У цій справі суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що на момент вчинення виконавчого напису спір про право був відсутній, про що свідчать матеріали справи.

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника. Для правильного застосування положень ст.ст. 87, 88 Закону «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відповідає висновкам, викладеним у раніше ухвалених нею постановах від 27 березня 2019 р. у справі № 137/1666/16-ц та від 2 липня 2019 р. у справі № 916/3006/17 з подібних правовідносин, відступати від яких немає підстав.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц викладено правовий висновок, який зводиться до того, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб’єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об’єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.

Враховуючи вищезазначене, Велика Палата визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема ст. 88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц (провадження № 6-27цс15).

Таким чином, вирішуючи питання правомірності вчинення виконавчого напису у розумінні ст. 88 Закону України «Про нотаріат» слід враховувати, що наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що спір про право, який унеможливлює вчинення виконавчого напису і, як наслідок, зумовлює певну правову реакцію нотаріуса, міг вбачатися нотаріусом винятково із заяви боржника про зупинення виконавчого провадження, поданої відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про нотаріат» і обґрунтованої тим, що боржник звернувся до суду із відповідною позовною заявою про оспорювання заборгованості, а також на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження його позовної заяви. Але навіть такі обставини свідчили б про існування спору про право, проте не змінювали б правової характеристики цього виду заборгованості як безспірної. Так, оскільки позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису була іншою, ніж та, яка запропонована в ньому до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність вчинення нотаріусом виконавчих написів.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Положення статуту ТОВ, за якими рішення приймаються більш як 50% голосів у питанні збільшення статутного капіталу, не відповідають вимогам закону

Опубліковано

on

7 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/4446/20 визнав обґрунтованими доводи позивачки про те, що судами не було враховано висновків Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 34, п. 2, 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 р. у справі № 922/3010/18, від 10 червня 2020 р. у справі № 922/2200/19, від 24 листопада 2020 р. у справі № 905/173/20, від 30 липня 2019 р. у справі № 911/1394/18, від 18 червня 2020 р. у справі № 922/298/19, від 15 січня 2020 р. у справі № 910/3648/19, від 18 лютого 2021 р. у справі № 910/15809/19, від 27 квітня 2021 р. у справі № 910/3942/20.

Читайте також: Позов про визнання переважного права на придбання відчужуваних корпоративних прав та часток не є належним способам захисту прав учасника товариства

Учасниця ТОВ звернулася до суду з позовом до ТОВ про визнання недійсними рішень загальних зборів відповідача, оскільки про дату та час проведення загальних зборів і порядок денний таких зборів вона повідомлена не була, а рішення були прийняті за відсутності необхідної кількості голосів.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено. Суди вирішили, що якщо за рішення з питань порядку денного загальних зборів проголосувало 68 % голосів учасників ТОВ, то такі рішення прийняті у повній відповідності до статуту ТОВ та чинного законодавства.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд дійшов висновку, що  підстави для визнання рішень загальних зборів недійсними у зв’язку з неналежним повідомленням відповідачем позивачки про проведення загальних зборів, відсутні, однак звернув увагу на те, що положеннями ч. 2 ст. 34 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі – Закон № 2275-VIII) зокрема передбачено, що рішення загальних зборів учасників про зміну розміру статутного капіталу товариства та про внесення змін до статуту товариства приймаються трьома чвертями голосів усіх учасників товариства, які мають право голосу з відповідних питань.

Читайте також: Рішення загальних зборів товариства можуть бути визнані недійсними у разі порушення процедури повідомлення учасника про їх проведення

Пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2275-VIII необхідно тлумачити так, що протягом року з дня набрання чинності Законом товариства можуть здійснювати свою діяльність на підставі положень статуту в редакції, яка діє на момент набрання чинності цим Законом, за умови, що положення такого статуту відповідають чинному на той момент законодавству, зокрема, Закону України «Про господарські товариства». Якщо протягом «перехідного періоду» (одного року з дня набрання чинності Законом) товариство вносить якісь зміни до статуту, така редакція статуту товариства після внесення змін повинна відповідати Закону № 2275-VIII.

Якщо товариство не внесе відповідні зміни до статуту через рік після набрання чинності Законом № 2275-VIII, то у такому разі положення статуту, які не відповідають цьому Закону, не застосовуються, натомість учасники товариства повинні керуватися нормами Закону № 2275-VIII.

Читайте також: Підписання керівником ТОВ договорів без передбаченої статутом згоди загальних зборів може порушувати права та інтереси товариства, а не корпоративні права учасників

Оскільки Закон № 2275-VIII набрав чинності 17 червня 2018 р., то відповідні зміни до статуту ТОВ повинні були бути внесені до 17 червня 2019 р.

Положення статуту ТОВ (у редакції, затвердженій загальними зборами учасників 17 січня 2018 р.), які передбачають, що рішення приймаються більш як 50% загальної кількості голосів учасників товариства у питанні збільшення статутного капіталу товариства і внесення змін до статуту товариства не відповідають вимогам ч. 2 ст. 34 Закону № 2275-VIII, яка передбачає необхідність прийняття таких рішень трьома чвертями голосів усіх учасників товариства.

Отже, прийняття 26 листопада 2019 р. та 10 березня 2020 р. на зборах учасників рішень про збільшення статутного капіталу товариства і внесення змін до статуту товариства шляхом затвердження його в новій редакції могло бути здійснено не інакше як з дотриманням зазначеної норми – трьома чвертями голосів усіх учасників товариства, які мають право голосу з відповідних питань.

Отже, Верховний Суд прийняв нове рішення у справі в цій частині – про задоволення позову.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника може оспорювати результати аукціону, проведеного в межах справи про банкрутство

Опубліковано

on

20 травня 2021 р. Верховний Суд у справі № 910/24368/14 задовольнив касаційну скаргу відповідача, уточнивши наведений у постанові КГС ВС від 2 жовтня 2019 р. у справі № 5006/5/39б/2012 перелік осіб, які можуть оспорювати результати аукціону з продажу майна банкрута, та включив до кола таких суб’єктів уповноважену особу засновників (учасників, акціонерів) боржника.

Уповноважена особа учасників ТОВ звернулась до суду з позовною заявою про визнання недійсними результатів аукціону у справі про банкрутство ТОВ, стверджуючи, що оспорюваний аукціон організовано і проведено з істотними порушеннями вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Читайте також: Визначення ознак дій з доведення до банкрутства має здійснюватися за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що права позивача оспорюваним аукціоном не порушені та уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника не належить до кола осіб, які можуть оспорювати результати аукціону з продажу майна боржника.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу уповноваженої особи учасників ТОВ, Верховний Суд вказав, що оскільки оспорюваний аукціон відбувся 25 квітня 2016 р., то для оцінки спірних правовідносин у цій справі застосовуються положення Закону про банкрутство (у відповідній редакції).

Стаття 1 Закону про банкрутство (ст. 1 КУзПБ з 21 жовтня 2019 р.) пов’язує уповноваження особи на представництво інтересів засновників (учасників, акціонерів) боржника саме з рішенням його вищого органу управління, що має визначену нормами корпоративного законодавства форму, зміст та процедуру прийняття.

За наявності у боржника одного учасника (акціонера) він може самостійно здійснювати представництво своїх інтересів у справі про банкрутство або відповідно до приписів ст. 37 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», ст. 49 Закону України «Про акціонерні товариства» своїм письмовим рішенням уповноважити іншу особу представляти його інтереси в розумінні абз. 15 ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство (абз. 23 ст. 1 КУзПБ).

Читайте також: Відсутність спору про право щодо вимог ініціюючого кредитора є обов’язковою умовою для відкриття провадження у справі про банкрутство

Вступ у справу про банкрутство уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) боржника має відбуватися шляхом подання заяв із процесуальних питань відповідно до ст.ст. 169, 170 ГПК України. При цьому уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника має підтвердити підстави представництва доказами в порядку ст.ст. 7479 ГПК України, надавши, зокрема відповідне рішення, оформлене протоколом вищого органу управління боржника.

Уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника має право на оскарження судових рішень, постановлених у справі про банкрутство та у справах, які розглядалися в межах справи про банкрутство, незалежно від того, чи постановлені відповідні судові рішення до чи після призначення такої особи уповноваженою особою, однак за наявності доведення відповідного правового зв’язку між оскаржуваними судовими рішеннями та порушенням інтересів такої особи.

Дивіться запис вебінару Відповідальність керівника та учасників у справах про банкрутство

Згідно з ч.ч. 1, 7 ст. 45 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення) кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею. Подібне за змістом правове регулювання містить п. 5 ч. 1 ст. 64 та ч. 5 ст. 65 КУзПБ, яким визначено, що кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цим Кодексом.

До того ж, попри певні обмеження корпоративних прав (відповідно до ч.ч. 5, 8 ст. 22, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 38 Закону про банкрутство та ч.ч. 5, 7 ст. 44, ч. 4 ст. 50, ч. 1 ст. 60 КУзПБ), у засновників (учасників, акціонерів) боржника на усіх етапах провадження зберігаються щонайменше майнові інтереси стосовно боржника, в тому числі специфічного характеру, що виникають саме у зв’язку з банкрутством боржника.

Дивіться запис вебінару Банкрутство як спосіб позбутися боргів і зберегти активи

За загальним правилом уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника є заінтересованою в аукціоні з продажу майна боржника у справі про банкрутство, адже порушення встановленого порядку його підготовки чи проведення може перешкодити продажу майна банкрута за найвищою ціною, що матиме наслідком недостатність отриманих коштів для покриття всіх вимог кредиторів, отже, унеможливить відновлення підприємницької діяльності боржника або отримання власниками корпоративних прав залишку активів після його ліквідації.

До того ж, за ч. 5 ст. 41 Закону про банкрутство (ч. 2 ст. 61 КУзПБ з 21 жовтня 2019 р.) на засновників (учасників, акціонерів) боржника у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов’язаннями, а розмір таких вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Підтвердження форс-мажорних обставин не може бути підставою для примусового внесення змін до договору, якщо самим договором це не передбачено

Опубліковано

on

От

1 червня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/9258/20 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, який вимагав зменшення орендної плати через епідемічні обмеження.

ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» звернулась до суду з позовом до ТОВ «Київ Східний» про визнання укладеним договору про внесення змін до договорів суборенди та обслуговування щодо зменшення платежів за договорами суборенди.

Позов обґрунтовано тим, що позивач не зміг користуватись орендованими приміщеннями у зв`язку з уведенням карантинних обмежень постановою КМУ від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», що є підставою для внесення змін до договорів суборенди в частині зменшення орендних платежів.

Читайте також: Пролонгація договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права – не одне й те саме

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач, обмежившись загальним посиланням на існування карантинних заходів, не довів факту неможливості користування орендованими приміщеннями в повному обсязі.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що причиною виникнення спору у справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для внесення змін до договорів суборенди щодо зменшення суми платежів у зв’язку із твердженням позивача про наявність форс-мажорних обставин (карантину), які сторони на момент укладення зазначених договорів не могли передбачити.

Читайте також: Карантин як форс-мажорна обставина

Відповідно до приписів ст.ст. 11, 525, 526, 629 ЦК України договір як підстава для виникнення цивільних прав та обов’язків є обов’язковим для виконання сторонами і за загальним правилом, встановленим як господарським, так і цивільним законодавством, зміна та розірвання договорів допускається лише за згодою сторін або в судовому порядку (у разі відсутності згоди іншої сторони, яка отримала відповідну вимогу/пропозицію).

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач має основним видом діяльності   надання фінансових послуг, провадження яких із уведенням протиепідемічних заходів не було заборонено.

Читайте також: Форс-мажор і бізнеc. Стилі просування послуг юридичних компаній у період карантину

Верховний Суд також звернув увагу на те, що у постановах КГС ВС від 15 червня 2018 р. у справі № 915/531/17, від 26 травня 2020 р. у справі № 918/289/19, від 17 грудня 2020 р. у справі № 913/785/17 викладено висновок щодо застосування ст. 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», відповідно до якого:

– ст. 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» визначено, що засвідчення дії непереборної сили шляхом видачі сертифікату про форс-мажорні обставини покладено на ТПП України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати;

– форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов’язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку виконання господарського зобов’язання;

– доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов’язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору».

Нагадуємо: COVID-19. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, вебінари, корисні ресурси

 При цьому Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким доповнено ч. 2 ст. 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» положенням про віднесення до форс-мажорних обставин карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, не передбачає будь-яких законодавчих змін щодо підтвердження існування такої обставини.

Водночас Верховний Суд, враховуючи характер спірних правовідносин, зазначив, що підтвердження форс-мажорних обставин може бути підставою для звільнення від відповідальності за часткове або повне невиконання договірних зобов’язань (що не є предметом розгляду у цій справі), а не для примусового внесення змін до відповідного договору, якщо лише самим договором не передбачено іншого.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link