Connect with us

Судова практика

Судовий спір між кредитором і боржником не ставить під питання безспірність заборгованості

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України про те, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення заборгованості спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.  

15 січня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула  касаційну скаргу у справі № 305/2082/14-ц за позовом позичальника до ТОВ «Кредитні ініціативи», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, третя особа – відділ державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції Закарпатської області, про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню.

У жовтні 2014 р. позичальник звернулася до районного суду із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що 31 серпня 2014 р. приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на нежитлову будівлю магазину – предмет іпотеки на забезпечення його зобов`язань за договором іпотеки. Крім того, приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на автомобіль, переданий у заставу згідно з договором застави на забезпечення його зобов`язань за кредитним договором.

Позивач вказував, що зазначені виконавчі написи нотаріуса не підлягають виконанню, оскільки нотаріус, вчиняючи виконавчі написи, не врахував та не з`ясував факту безспірності заборгованості, не перевірив, чи входить в перелік безспірних заборгованість, відносно яких було вчинено вказані виконавчі написи, і чи була така заборгованість за договорами.

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд  рішення змінив у частині правового обґрунтування з тих мотивів, що спірні виконавчі написи були вчинені нотаріусом з додержанням вимог Закону «Про нотаріат», тому у задоволенні позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, слід відмовити саме з цих підстав, а не за відсутністю доказів порушення прав та інтересів позивача, як помилково вважав суд першої інстанції. Позивача має право на оскарження зазначеного виконавчого напису, оскільки є позичальником за кредитним договором, на забезпечення виконання зобов`язань за яким третя особа передав в іпотеку банку нежитлову будівлю магазину.

В липні 2017 р. позичальник подав касаційну скаргу, вмотивовану, зокрема, тим, що суди не звернули уваги на те, що на момент вчинення та пред`явлення до виконання виконавчих написів нотаріуса визначені у них суми заборгованості оспорювались у судовому порядку.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. На момент звернення заінтересованих осіб до нотаріуса з метою ініціювання вчинення нотаріальної дії відсутність спору про право цивільне є обов’язковою умовою, а наявність спору у свою чергу унеможливлює вчинення нотаріальної дії і є перешкодою, яка утворює підстави для відкладення і зупинення нотаріального провадження (ст. 42 Закону України «Про нотаріат»).

У цій справі суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що на момент вчинення виконавчого напису спір про право був відсутній, про що свідчать матеріали справи.

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника. Для правильного застосування положень ст.ст. 87, 88 Закону «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відповідає висновкам, викладеним у раніше ухвалених нею постановах від 27 березня 2019 р. у справі № 137/1666/16-ц та від 2 липня 2019 р. у справі № 916/3006/17 з подібних правовідносин, відступати від яких немає підстав.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц викладено правовий висновок, який зводиться до того, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб’єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об’єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.

Враховуючи вищезазначене, Велика Палата визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема ст. 88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц (провадження № 6-27цс15).

Таким чином, вирішуючи питання правомірності вчинення виконавчого напису у розумінні ст. 88 Закону України «Про нотаріат» слід враховувати, що наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що спір про право, який унеможливлює вчинення виконавчого напису і, як наслідок, зумовлює певну правову реакцію нотаріуса, міг вбачатися нотаріусом винятково із заяви боржника про зупинення виконавчого провадження, поданої відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про нотаріат» і обґрунтованої тим, що боржник звернувся до суду із відповідною позовною заявою про оспорювання заборгованості, а також на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження його позовної заяви. Але навіть такі обставини свідчили б про існування спору про право, проте не змінювали б правової характеристики цього виду заборгованості як безспірної. Так, оскільки позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису була іншою, ніж та, яка запропонована в ньому до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність вчинення нотаріусом виконавчих написів.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Судовий збір у справах про адміністративні правопорушення треба платити

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України, розглянувши 18 березня 2020 р. у справі № 543/775/17 касаційну скаргу Управління патрульної поліції у справі за позовом особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення.

Позивач звернувся до суду і просив скасувати постанову про адміністративне правопорушення, якою на нього накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний адміністративний суд повернув апеляційну скаргу відповідачу – Управлінню патрульної поліції – у зв’язку з несплатою судового збору, зазначивши, що за подання апеляційної скарги у справі про адміністративне правопорушення судовий збір сплачується суб’єктом владних повноважень на загальних підставах, у порядку та розмірах, установлених Законом України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI).

Крім того, на думку суду апеляційної інстанції, за відсутності поняття державного мита в межах Закону № 3674-VI, навіть якщо вважати держмито платежем, тотожним судовому збору, то за приписами ч. 4 ст. 288 КУпАП саме позивач (особа, на яку накладене адміністративне стягнення) звільняється від його сплати.

Натомість, апелянт є не особою, яка оскаржує накладену постанову у справі про адміністративне правопорушення, а суб’єктом владних повноважень, який приймав спірну постанову. За таких обставин звільнення від сплати судового збору відповідача – суб’єкта владних повноважень буде суперечити не тільки вимогам ч. 4 ст. 288 КУпАП, а також і Закону № 3674-VІ, і жодний ретроспективний аналіз ст. 288 КУпАП та Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» щодо права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення не дає підстав вважати, що суб’єкт владних повноважень є особою, яка не повинна сплачувати судовий збір за подання апеляційної скарги.

Розглядаючи касаційну скаргу Управління поліції на ухвалу апеляційного суду, Велика Палата ВС зазначила, що  ч. 4 ст. 288 КУпАП передбачено, що особа, яка оскаржує постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Відповідно до положень ст.ст. 3, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення  адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об’єктів оплати судовим збором.

Також Законом України від 19 вересня 2013 р. № 590-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» внесені зміни до положень КУпАП щодо сплати судового збору. Так ст. 40-1 КУпАП визначено, що судовий збір у провадженні по справі про адміністративне правопорушення у разі винесення судом (суддею) постанови про накладення адміністративного стягнення сплачується особою, на яку накладено таке стягнення, а розмір та порядок сплати судового збору встановлюється законом.

Згідно з приписами частини сьомої ст. 283 КУпАП постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Отже, Велика Палата ВС в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права дійшла висновку, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень ст.ст. 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати ст. 2-5 Закону № 3674-VІ, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

Разом з тим, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Верховний Суд України в постанові від 13 грудня 2016 р. (провадження № 21-1410а16) зазначив: «У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, статей 2–4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору <…>. За подання позивачем або відповідачем – суб’єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає».

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку, вказавши, що чинне законодавство містить ставку судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення та подальшому оскарженні позивачем та відповідачем судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

 Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Отримання згоди профспілкового органу на звільнення члена такого органу необхідне й у разі його відмови від продовження роботи через зміну істотних умов

18 травня 2020 р. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/11887/15-ц залишив без задоволення касаційну скаргу роботодавця, що звільнив працівника, який у визначений законом двомісячний термін не відмовлявся від роботи в нових умовах праці.

Працівник  звернувся до суду з позовом до державного підприємства (ДП) та просив визнати недійсним наказ про припинення з ним трудового договору, поновити його на роботі, визнати недійсним запис в трудовій книжці про звільнення, стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також відшкодувати моральну шкоду.

Свої вимоги мотивував тим, що він головою ДП було ухвалено наказ «Про зміни в організації виробництва і праці та зміну істотних умов праці працівників», на підставі якого вирішено перевести підрозділи та робочі місця працівників з одного міста до іншого.

Позивач був членом виборного профспілкового комітету первинної профспілкової організації ДП , тому начальник служби управління персоналом ДП направив на адресу   первинної профспілкової організації подання з проханням надати згоду на звільнення позивача із займаної посади з квітня 2015 р. за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, яка повідомила роботодавця про те, що не надає згоди на звільнення позивача, оскільки подання про надання згоди на звільнення працівника з роботи передувало закінченню встановленого трудовим законодавством двомісячного строку, протягом якого працівники мають право надати згоду або відмовитися від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці.

Наказом ДП  в квітні 2015 р. позивача було звільнено із займаної посади за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв’язку із відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці).

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Апеляційним судом рішення скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково – поновлено позивача на посаді, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодовано матеріальну шкоду. Рішення мотивоване тим, що звільнення позивача, який був членом профспілкового комітету первинної профспілкової організації, проведено з порушенням вимог ст. 252 КЗпП України та ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

У касаційній скарзі відповідач наполягав, що попередня згода виборного профспілкового органу на звільнення працівника, про яку йдеться в ч. 3 ст. 252 КЗпП України, жодним чином не стосується передбаченого ч. 3 ст. 32 КЗпП України порядку запровадження змін в організації виробництва і праці.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що звільнення працівника у зв’язку із його відмовою від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці не можна віднести ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.

Передбачена ч. 3 ст. 252 КЗпП України й ч. 3 ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» гарантія про обов’язкове отримання роботодавцем попередньої згоди виборного органу, а також вищого виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника, який є членом виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації, поширюється на випадки його звільнення на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

У цій справі працівник у визначений законом двомісячний строк не відмовлявся від роботи в нових умовах праці. До того ж його звільнення як члена виборного профспілкового комітету первинної профспілкової організації відбулося з порушенням ч. 3 ст. 252 КЗпП України й ч. 3 ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

При звільненні працівника за скороченням штату роботодавець зобов’язаний запропонувати йому всі підходящі вакансії на підприємстві

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 487/2191/17 залишив без задоволення касаційну скаргу звільненого за скороченням штату працівника, якому не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії.

Особа звернулася до суду з позовом до державного підприємства (ДП) про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, обґрунтувавши свої вимоги тим, що його було протиправно звільнено із займаної посади згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився  апеляційний суд, виходив з того, що звільнення з роботи позивача здійснено з порушенням вимог ст. 49-2 КЗпП України щодо порядку вивільнення працівників, оскільки відповідач не запропонував працівнику усі вакантні посади на підприємстві, у тому числі в інших філіях підприємства, а звільнення здійснено без попереднього звернення відповідача до профспілкової організації та отримання її згоди на звільнення, що передбачено ст. 43 КЗпП України.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що він виконав вимоги ст. 49-2 КЗпП України, оскільки позивачу одночасно з попередженням про майбутнє звільнення разом з пропозицією вакантних посад (іншої роботи) у філії ДП та надавався для ознайомлення список постійних вакантних посад філій, згідно з яким позивачу в подальшому пропонувалися вакантні посади. Позивач відмовлявся від ознайомлення з цим списком, про що були складені відповідні акти.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Встановивши, що позивачеві не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП, суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Крім того, позивач є членом первинної профспілкової організації, однак відповідач не звертався до профспілки з письмовим поданням про надання згоди на звільнення позивача відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно із ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), пунктами 2–5, 7 ст. 40 і пунктами 2, 3 ст. 41 КЗпП, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім визначених законом випадків.

Суди встановили, що профспілка відмовила відповідачеві в наданні згоди на звільнення позивача, зокрема через те, що той запропонував позивачеві наявні вакансії лише у філії, а не на підприємстві загалом.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішенн

Читати далі

В тренді