Connect with us

Судова практика

Судовий спір між кредитором і боржником не ставить під питання безспірність заборгованості

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України про те, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення заборгованості спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.  

15 січня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула  касаційну скаргу у справі № 305/2082/14-ц за позовом позичальника до ТОВ «Кредитні ініціативи», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, третя особа – відділ державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції Закарпатської області, про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню.

У жовтні 2014 р. позичальник звернулася до районного суду із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що 31 серпня 2014 р. приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на нежитлову будівлю магазину – предмет іпотеки на забезпечення його зобов`язань за договором іпотеки. Крім того, приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на автомобіль, переданий у заставу згідно з договором застави на забезпечення його зобов`язань за кредитним договором.

Позивач вказував, що зазначені виконавчі написи нотаріуса не підлягають виконанню, оскільки нотаріус, вчиняючи виконавчі написи, не врахував та не з`ясував факту безспірності заборгованості, не перевірив, чи входить в перелік безспірних заборгованість, відносно яких було вчинено вказані виконавчі написи, і чи була така заборгованість за договорами.

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд  рішення змінив у частині правового обґрунтування з тих мотивів, що спірні виконавчі написи були вчинені нотаріусом з додержанням вимог Закону «Про нотаріат», тому у задоволенні позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, слід відмовити саме з цих підстав, а не за відсутністю доказів порушення прав та інтересів позивача, як помилково вважав суд першої інстанції. Позивача має право на оскарження зазначеного виконавчого напису, оскільки є позичальником за кредитним договором, на забезпечення виконання зобов`язань за яким третя особа передав в іпотеку банку нежитлову будівлю магазину.

В липні 2017 р. позичальник подав касаційну скаргу, вмотивовану, зокрема, тим, що суди не звернули уваги на те, що на момент вчинення та пред`явлення до виконання виконавчих написів нотаріуса визначені у них суми заборгованості оспорювались у судовому порядку.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. На момент звернення заінтересованих осіб до нотаріуса з метою ініціювання вчинення нотаріальної дії відсутність спору про право цивільне є обов’язковою умовою, а наявність спору у свою чергу унеможливлює вчинення нотаріальної дії і є перешкодою, яка утворює підстави для відкладення і зупинення нотаріального провадження (ст. 42 Закону України «Про нотаріат»).

У цій справі суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що на момент вчинення виконавчого напису спір про право був відсутній, про що свідчать матеріали справи.

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника. Для правильного застосування положень ст.ст. 87, 88 Закону «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відповідає висновкам, викладеним у раніше ухвалених нею постановах від 27 березня 2019 р. у справі № 137/1666/16-ц та від 2 липня 2019 р. у справі № 916/3006/17 з подібних правовідносин, відступати від яких немає підстав.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц викладено правовий висновок, який зводиться до того, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб’єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об’єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.

Враховуючи вищезазначене, Велика Палата визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема ст. 88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц (провадження № 6-27цс15).

Таким чином, вирішуючи питання правомірності вчинення виконавчого напису у розумінні ст. 88 Закону України «Про нотаріат» слід враховувати, що наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що спір про право, який унеможливлює вчинення виконавчого напису і, як наслідок, зумовлює певну правову реакцію нотаріуса, міг вбачатися нотаріусом винятково із заяви боржника про зупинення виконавчого провадження, поданої відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про нотаріат» і обґрунтованої тим, що боржник звернувся до суду із відповідною позовною заявою про оспорювання заборгованості, а також на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження його позовної заяви. Але навіть такі обставини свідчили б про існування спору про право, проте не змінювали б правової характеристики цього виду заборгованості як безспірної. Так, оскільки позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису була іншою, ніж та, яка запропонована в ньому до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність вчинення нотаріусом виконавчих написів.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Суд помилково передав речовий доказ обвинуваченому, щодо якого провадження закрито за нереабілітуючими підставами

У разі закриття кримінального провадження питання, пов’язані із вирішенням спору про належність речового доказу, зокрема про встановлення фактичного володіння майном, можуть бути вирішені лише у порядку цивільного судочинства.

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 343/1480/17 задовольнив касаційну скаргу потерпілого на ухвалу апеляційного суду, який неправильно вирішив долю речового доказу.

Особу обвинувачували у самовільному, всупереч установленому законом порядку, привласненні чужого майна, що заподіяло значної шкоди інтересам власника. Обвинувачений, будучи впевненим, що йому не виплачено коштів за цивільно-правовими угодами, у рахунок відшкодування заборгованості з виплати коштів забрав автомобіль, який інша особа придбала у потерпілого та відкрито зберігав його у себе на подвір’ї.

Потерпілий, який є законним власником вказаного автомобіля, звернувся до суду з письмовою заявою про відмову від обвинувачення за ст. 356 КК, в якій просив закрити кримінальне провадження.

Ухвалою районного суду кримінальне провадження щодо обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 356 КК, закрито у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК.

Апеляційний суд  за скаргою обвинуваченого ухвалу місцевого суду змінив у частині вирішення питання про долю речових доказів, скасував арешт автомобіля  та постановив повернути його обвинуваченому.

У касаційній скарзі потерпілий, порушуючи питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції, вказував на те, що апеляційний суд безпідставно вказав про закриття кримінального провадження щодо особи на реабілітуючих підставах, внаслідок чого прийняв помилкове рішення про повернення належного йому автомобіля останньому.

Колегія суддів Верховного Суду, скасовуючи оскаржуване рішення апеляційного суду зазначила, що ухвалою місцевого суду про арешт майна задоволено клопотання слідчого та з метою збереження речових доказів накладено арешт на автомобіль, що належить на праві приватної власності потерпілому та перебуває у фактичному володінні обвинуваченого, і передано цей автомобіль на відповідальне зберігання останньому без права розпорядження, передачі та відчуження.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою особи на ухвалу місцевого суду, в якій скаржник зазначав, що не вчиняв злочину, передбаченого ст. 356 КК, та просив повернути йому автомобіль, за наявності спору про належність речового доказу усупереч вимогам ст. 100 КПК, вирішив питання, що регулюється ЦК, зокрема – про встановлення фактичного володіння майном, що могло бути вирішено лише в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Кримінальний процесуальний закон не вимагає доведення факту алкогольного сп’яніння якимсь певним видом доказів

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 643/20474/15-к залишив без задоволення касаційну скаргу засудженого, обґрунтовану тим, що факт перебування його у стані алкогольного сп’яніння повинен підтверджуватися виключно на підставі висновків відповідного експерта або іншими документами, які містяться у матеріалах кримінального провадження.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років.

Особу визнано винуватим у тому, що він за обставин встановлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку, будучи в стані алкогольного сп`яніння, відчинивши двері квартири за місцем свого мешкання, вийшов на сходовий майданчик, діючи умисно, тримаючи в правій руці заздалегідь заготовлений ніж, ударив цим ножем у живіт іншу особу, від чого вона впала на підлогу, а засуджений, продовжуючи реалізацію свого злочинного умислу, тричі вдарив її кухонним ножем у тулуб, у результаті таких дій потерпілому було заподіяно тілесні ушкодження, від яких настала його смерть.

Призначаючи покарання, місцевий суд урахував як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК). Обґрунтовуючи свій висновок, місцевий суд послався на показання потерпілої, яка, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань, чітко зазначила, що коли засуджений відкрив двері квартири, то він був з явними ознаками алкогольного сп`яніння.

У касаційній скарзі засуджений вказував на безпідставність посилання судів на обставину, що обтяжує його покарання, – вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння, оскільки, на його думку, ця обставина не підтверджується матеріалами кримінального провадження.

Колегія суддів Верховного Суду залишаючи рішення без змін, посилаючись на ст. 84, п. 4 ч. 1 ст. 91, ст. 92, п. 5 ч. 1 ст. 368 КПК зазначила, що  норми кримінального процесуального законодавства не передбачають необхідності доведення факту перебування особи у стані алкогольного сп’яніння якимось певним видом доказів. Зазначені обставини підлягають доказуванню і оцінці, виходячи з положень ст.ст. 84, 92, 94 КПК.

Тому доводи засудженого про те, що факт перебування його у стані алкогольного сп’яніння повинен підтверджуватися виключно на підставі висновків відповідного експерта або іншими документами, які матеріали кримінального провадження не містять, не ґрунтуються на положеннях процесуального закону.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Страхувальник має відшкодувати шкоду лише в частині, яку не покриває страховка

Обов’язок з відшкодування шкоди, завданої особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, виникає лише у тому випадку, коли у страховика відсутні підстави для здійснення страхового відшкодування чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. 

11 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 489/2170/17 задовольнив касаційну скаргу засудженого на рішення судів, якими було неправильно вирішено цивільний позов потерпілого.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом  , особу засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

Стягнуто з засудженого на користь потерпілого 154 175 грн і 10 000 грн у рахунок відшкодування шкоди життю і здоров`ю та моральної шкоди відповідно.

Стягнуто з ПрАТ «Європейський страховий союз» на користь потерпілого страхове відшкодування шкоди життю і здоров`ю в розмірі 98 000 грн.

У касаційній скарзі засуджений посилався на неправильне вирішення місцевим судом цивільного позову потерпілого, на користь якого було стягнуто 154 175 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди із засудженого, а з ПрАТ – 98 000 грн, тоді як страхова сума виплати в полісі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за заподіяну життю і здоров’ю шкоду становить 200 000 грн, що обумовлює стягнення з нього як винуватця ДТП меншої суми відшкодування.

Колегія суддів Верховного Суду з’ясувала, що внаслідок вчинення особою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, потерпілому було заподіяно матеріальної шкоди. З метою відшкодування цієї шкоди потерпілий звернувся до засудженого та ПрАТ із цивільним позовом у межах кримінального провадження.

Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент вчинення злочину відповідальність засудженого було застраховано на підставі договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ним як власником транспортного засобу та ПрАТ.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 р. у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов’язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик заподіювача шкоди.

Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов’язаним суб’єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість заподіювача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 р. № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов’язання припиняється його належним виконанням страховиком заподіювача шкоди замість останнього.

Згідно зі ст. 1194 ЦК, а також з урахуванням ст. 22 Закону України № 1961-IV, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застраховано за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо згідно з цим договором або Законом України № 1961-IV у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у ст. 37) чи якщо розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежено різницею між фактичним розміром завданої шкоди та сумою страхового відшкодування.

Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

Указане апеляційний суд залишив без уваги, не виправив цих помилок місцевого суду та необґрунтовано погодився з визначеним районним судом порядком відшкодування потерпілому заподіяної злочином матеріальної шкоди.

Отже, Верховний Суд скасував його рішення в частині вирішення цивільного позову потерпілого і призначив новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.